— Ти навіть у нашому містечку нічого не зміг, а там — акули, — сміх матері Софії був найгіршим звуком у моєму житті. Саме цей сміх змусив мене поїхати до столиці і кинути виклик її пророцтву, адже іншого шляху до свободи вже не було

Це була звичайна осінь, але для мене, Дмитра, вона стала межею. Тоді мені виповнилося тридцять. Тридцять років, і тридцять років я слухав одну й ту ж пісню від найріднішої людини — моєї матері, Софії.

— Діма, ну куди ти сунешся зі своїми малюнками? — її голос завжди звучав втомлено і зневажливо, коли мова заходила про моє захоплення. — Це ж не професія. Це дитячі забавки.

— Мамо, я ж не малюю просто так. Це графічний дизайн. За це платять гроші. І я вчуся.

— Вчишся. А хтось вже давно має стабільну роботу на заводі. А ти? Ти так і будеш сидіти тут, у нашому містечку, малювати свої «логотипи», поки всі твої однолітки мають сім’ї і нормальні доходи. Ти — ніхто. І нічого тобі не світить.

Я намагався не звертати уваги на ці слова, але вони, як вода, що точить камінь, проникали в душу. Моя мати, Софія Іванівна, завжди була жінкою з твердими поглядами на життя. Вона вірила лише в те, що можна відчути, побачити і що дає негайний, зрозумілий прибуток. Мистецтво? Творчість? Для неї це було порожнім звуком.

Коли я сказав, що хочу спробувати переїхати до Києва, щоб знайти роботу в хорошій студії, вона засміялася. Це був різкий, неприємний сміх.

— Ти? У Києві? — вона не могла зупинитися. — Ти навіть у нашому містечку нічого не зміг. А там — акули. Вони тебе з’їдять. Ти повернешся через місяць, і я тобі казала. Ти не доб’єшся успіху. Ти слабкий.

Ці слова були найгірші. Вони були як постійний фон мого життя. Я пам’ятаю, як у дитинстві, коли я з гордістю приносив додому малюнки з художнього гуртка, вона лише знизувала плечима:

— Ну, добре. Але краще б ти математику вчив. Це тобі в житті знадобиться.

Якось я пошкодив ногу, катаючись на велосипеді. Це був просто сильний забій, але я плакав.

— Плачеш, як дівчисько? — сказала вона. — Чоловіки не плачуть. Ти такий чутливий. З таким характером ти не виживеш.

І так далі, і так далі. Постійна критика. Жодного заохочення. Жодного доброго слова. Софія Іванівна, здавалося, вважала, що лише постійним тиском і знеціненням вона зможе мене «загартувати» і змусити займатися «справжньою» справою.

Але в той осінній день, у свій тридцятий день народження, я вирішив, що досить. Мені набридло жити під цим постійним психологічним пресом.

— Я їду, мамо. І це не обговорюється.

— Ну, спробуй. Тільки не дзвони мені потім, щоб просити грошей на квиток назад.

Я зібрав речі і поїхав. До столиці. З невеликими заощадженнями, величезним портфоліо на ноутбуці і її голосом у голові: «Ти — ніхто. Ти не доб’єшся успіху».

У Києві було нелегко. Спочатку я жив у хостелі. Грошей було обмаль. Я щодня розсилав резюме і портфоліо. Сотні листів. Більшість із них залишалися без відповіді. Я ледь не зламався. Голос матері в моїй голові став ще гучнішим.

— Бачиш? Я ж тобі казала. Ти нікому не потрібен. Повертайся.

Одного вечора, сидячи сам у маленькій кімнаті хостелу, я майже купив квиток назад. Але потім я подивився на свій останній, найбільш амбітний проєкт — розроблений мною фірмовий стиль для вигаданої благодійної організації. Мені здалося, що це найкраще, що я коли-небудь робив.

Я вирішив дати собі останній шанс. Я знайшов адресу однієї з найбільших і найвідоміших дизайн-студій у місті. Вона називалася «Творчий простір». Я знав, що вони не шукають нових співробітників, але я вирішив ризикнути.

Наступного дня я одягнув свій єдиний пристойний костюм, роздрукував найкращі роботи і пішов прямо до них.

Секретарка, молода дівчина на ім’я Яна, була здивована.

— Вибачте, але у нас немає відкритих вакансій.

— Я це знаю, — відповів я. — Але я приїхав із маленького міста. Я не маю права на помилку. Будь ласка, передайте моє портфоліо головному дизайнеру, пану Кирилу. Скажіть, що я не піду, поки він не гляне. Я готовий чекати.

Яна, здається, була трохи приголомшена моєю наполегливістю, але щось у моїх очах змусило її погодитися. Я сів на диван у приймальні. Чекав годину. Дві години. Три. Яна кілька разів пропонувала мені піти.

— Він дуже зайнятий, Дмитре.

— Я розумію. Але я буду чекати.

Нарешті, через чотири години, двері кабінету відчинилися, і вийшов чоловік років п’ятдесяти, з сивиною і уважним поглядом — Кирило.

— Це ви, Дмитро, влаштували тут пікет? — його голос був суворим, але з ноткою цікавості.

Я підвівся.

— Пане Кириле, я просто хотів, щоб ви побачили мої роботи. Це все.

Він простягнув мені моє портфоліо.

— Я подивився. Я вражений. Ваші роботи не просто хороші, вони мають душу. Цей фірмовий стиль для благодійної організації — це шедевр. Але, повторюю, у нас немає вакансій.

У мене впало серце. Знову.

— Я готовий працювати безкоштовно, — швидко сказав я. — Як стажер. Навіть приносити каву. Я просто хочу вчитися у вас і довести, що чогось вартий.

Кирило довго дивився на мене. Здавалося, він оцінював не мої навички, а мій характер.

— Добре, Дмитре. Я не беру людей, які готові працювати безкоштовно. Це не повага до вашої праці. Але я можу дати вам тестове завдання. Якщо ви справитеся, ви отримаєте посаду молодшого дизайнера. З хорошою зарплатнею. У вас є доба.

Я мало не заплакав. Це був мій шанс.

Тестове завдання було складним. Я не спав усю ніч. Працював із такою самовіддачею, якої сам від себе не очікував.

Наступного дня, коли я відніс роботу, Кирило лише кивнув.

— Вітаю. Ви прийняті.

Я отримав роботу. Через пів року мене підвищили. Через рік я вже керував невеликими проєктами. А ще через два — був одним із провідних дизайнерів студії «Творчий простір». Я жив у невеликій, але власній орендованій квартирі, мав стабільний дохід і займався справою свого життя. Я добився успіху.

Одного разу, напередодні новорічних свят, я подзвонив матері. Я не дзвонив їй, щоб скаржитися, чи просити про щось. Я дзвонив просто поговорити.

— Як справи, сину? — її голос був таким же суворим, як завжди.

— Усе добре, мамо. Я провідний дизайнер. Я працюю з великими замовниками.

У слухавці запанувала тиша. Я відчував її здивування.

— Ти… ти справді провідний дизайнер?

— Так.

— Ну, добре, — вона зітхнула. — Я рада. Але я завжди тобі казала, що треба наполягати на своєму.

Вона все ще не могла визнати, що помилялася. Вона перевернула ситуацію так, ніби саме її постійна критика була тим самим стимулом, який змусив мене добитися успіху.

Я не став сперечатися. У той момент це було вже неважливо. Її слова вже не мали наді мною влади. Я усміхнувся і відповів:

— Так, мамо. Ти завжди казала, що треба боротися.

Насправді, я добився успіху не завдяки її словам, а всупереч їм. Успіх — це був мій спосіб заглушити її постійний, знецінювальний голос у моїй голові.

Я вирішив приїхати додому на свята. Вперше за три роки.

Коли я приїхав, мати зустріла мене на порозі. Вона мовчала, оглядаючи мене з ніг до голови. Я був добре одягнений, впевнений у собі. Зі мною була дівчина — Анна.

— Здрастуйте, Софіє Іванівно, — привіталася Анна.

Мати лише кивнула.

Увечері, коли ми сиділи за столом, вона вперше заговорила про мою роботу з повагою.

— Кажуть, що ти зробив рекламну кампанію для того великого підприємства?

— Так, — відповів я. — Вона була дуже успішною.

— Молодець.

Це було єдине добре слово, яке я чув від неї за тридцять років, і воно було вимовлене з таким зусиллям, ніби застрягло в горлі. Але я знав, що вона бачить. Бачить, що її «ніхто» став «кимось».

З того часу наші стосунки стали кращими, хоча й залишилися прохолодними. Вона так і не вибачилася за слова, які кололи. Але мені це вже не потрібно. Я більше не шукав її схвалення.

Ця історія — про силу, яку ми знаходимо всередині себе, коли зовнішній світ, навіть найрідніші люди, знецінюють нас. Це про те, як важливо йти за своїм шляхом, незважаючи на чужу думку.

А як ви вважаєте, чи може постійна критика і знецінення від близьких стати стимулом для досягнення успіху, чи це лише руйнує особистість?

Поставте свою вподобайку, якщо вам відгукнулася ця історія, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку. Для мене це дійсно важливо.