— Ти не міг купити хоча б за 20 тисяч, тату? — це просте запитання Кирила коштувало мені пів року економії і розбило всі мої уявлення про вдячність. Наступного ранку я почав шукати в інтернеті, де можна швидко оформити кредит на 35 000 гривень

— Ти справді не розумієш, тату? Я ж просив іншу річ! Цей телефон… він виглядає як іграшка! У моїх друзів зовсім інші моделі. Це просто соромно.

— Соромно? Кирило, послухай мене уважно. Це найновіша модель, яку я міг собі дозволити! Я віддав за неї чималу суму. У ньому є всі функції, про які ти мріяв. Яким ти бачив цей подарунок? Ти думаєш, гроші мені з неба падають?

Я завжди вважав, що гарний, корисний подарунок – це набагато краще, ніж купа непотрібних дрібниць. Я привчав до цього і своїх дітей. Моя дружина, Галина, сміялася з мене, називаючи мої принципи надто старомодними. Мовляв, зараз молодь керується іншими цінностями, і для них важлива не тільки функціональність, а й зовнішній вигляд, бренд, і щоб усі навколо знали, що це річ з високої полиці. Я не погоджувався. Для мене завжди на першому місці стояла якість і практичність.

Я вже багато років працюю інженером у невеликому містечку. Зарплата у мене не захмарна, але на життя вистачає. Галина працює вчителькою у місцевій школі. Ми виховуємо двох дітей – доньку Лесю, яка вже вступила до університету у Львові, і сина Кирила, який цього року закінчує дев’ятий клас.

Оскільки Леся вже поїхала, то всі наші ресурси та увага, звісно, були зосереджені на Кирилові. Хлопцю скоро мало виповнитися п’ятнадцять років. Звісно, це вже не малюк, а майже дорослий юнак. І я чудово розумів, що на такий ювілей потрібен особливий подарунок.

Кирило останнім часом став замкнутим, постійно сидів у своїй кімнаті, спілкувався з друзями в інтернеті. Його улюбленою розвагою були онлайн-ігри та перегляд відео. Я відчував, що йому потрібен якісний, сучасний смартфон, з потужним процесором і гарною камерою. Його старий телефон, який він отримав на тринадцятиріччя, вже доживав свої останні дні. Батарея ледь тримала, корпус був подряпаний, а постійні зависання в іграх викликали в сина хвилі роздратування.

Я вирішив, що куплю йому найкраще, що зможу собі дозволити. Я не хотів брати кредит, тому довелося серйозно заощадити. Я відкладав гроші майже пів року. Відмовляв собі у всьому: не купував нових інструментів для роботи, не ходив з друзями у кав’ярню, навіть на відпустку ми цього року не поїхали. Галина спочатку нарікала, але коли я пояснив їй, що це для сина, вона погодилася. Вона у мене мудра жінка.

Зрештою, на рахунку назбиралася необхідна сума. Я зателефонував своєму колезі Юрію, який трохи розумівся на електроніці, і попросив порадити гарну модель. Юрій запропонував звернути увагу на один із не надто розрекламованих, але дуже якісних брендів. Він пояснив, що ці телефони мають чудову начинку, зроблені з надійних матеріалів, а платиш ти не за відоме ім’я, а за реальні характеристики.

— Ти заощадиш не менше третини вартості, Юрію. А якість буде іноді навіть краща, повір моєму досвіду — запевнив мене Юрій.

Я зрадів. Це був мій підхід: знайти якісний продукт за розумною ціною. Я замовив телефон онлайн. За два дні мені прийшло сповіщення про доставку. Коли я розкрив коробку, то був приємно здивований. Телефон виглядав стильно і сучасно. Металевий корпус, великий екран, три об’єктиви камери. Це було те, що треба! Я поклав подарунок у гарну обгортку і сховав до дня народження.

Настав той самий день. Ранок почався із запаху свіжоспеченого пирога, який готувала Галина. Ми привітали Кирила, вручили йому від Галини нову пару модних кросівок, про які він мріяв. Леся надіслала відеопривітання і переказала кошти на його картку.

— А тепер, сину, мій подарунок, — сказав я, простягаючи йому яскраву коробку.

Кирило накинувся на неї з цікавістю. Коли він розірвав обгортку і побачив бренд, його обличчя одразу змінилося. Радісна усмішка зникла, поступившись місцем розчаруванню, яке він навіть не намагався приховати. Він розкрив коробку, дістав телефон, покрутив його в руках.

— Ну що, як тобі? — запитав я, намагаючись не зважати на його похмурий вигляд. — Це найкраща модель! Юрій казав, що він просто літає, а камера робить знімки, як професійний фотоапарат.

Кирило поклав телефон на стіл.

— Ти справді не розумієш, тату? Я ж просив іншу річ! Цей телефон… він виглядає як іграшка! У моїх друзів зовсім інші моделі. Це просто соромно, — з його вуст ці слова пролунали як вирок.

У мене в душі щось немов обірвалося. Я відчув, як обличчя наливається жаром. Мені було образливо до глибини душі. Як він сміє так говорити про подарунок, на який я відкладав кожну копійку?

— Соромно? Кирило, послухай мене уважно. Це найновіша модель, яку я міг собі дозволити! Я віддав за неї чималу суму, — я підвищив голос, що зі мною бувало дуже рідко. — У ньому є всі функції, про які ти мріяв. Яким ти бачив цей подарунок? Ти думаєш, гроші мені з неба падають? Я старався для тебе, сину!

Галина поклала мені руку на плече.

— Юрій, досить. Не сварися з хлопцем у його день народження.

— Ні, Галино, — сказав я, відсуваючи її руку. — Я хочу, щоб він зрозумів. Кирило, я витратив останні заощадження. Твої друзі можуть дозволити собі ті бренди, бо їхні батьки мають інші статки, іншу роботу. Але в цьому телефоні нічим не гірший процесор. Він кращий за їхні моделі, які продаються вдвічі дорожче тільки через логотип на задній кришці! Хіба для тебе логотип важливіший за мою турботу?

Син виглядав роздратованим. Він не дивився мені у вічі.

— Я не просив тебе економити, тату, — пробурмотів він. — Можна було купити просто щось простіше, але відомого бренду. Навіщо цей непотріб? Я не буду ним користуватися.

Ось тут я вже не витримав. Образа перетворилася на гостре, ріжуче почуття. Я був готовий щось сказати, але Галина випередила мене.

— Кирило! Негайно вибачся перед батьком! Він купив тобі чудовий подарунок. Твоя поведінка просто неприйнятна. Ти доросла людина, і маєш розуміти, що батьки старалися. Ти не бачиш різниці між ціною і цінністю?

Син підвівся з-за столу, відсунувши стілець.

— Я не розумію, чому ви всі на мене накинулися, — промовив він. — Я просто висловив свою думку. Ви завжди кажете мені бути чесним. Добре, я чесний. Мені не подобається цей телефон.

Він пішов до себе в кімнату, тихенько зачинивши за собою двері.

Я мовчав. Сів на стілець, відчуваючи себе розбитим. Галина сіла поруч, погладила мене по руці.

— Не бери близько до серця, Юрію. Це все вплив його оточення. Молодь, мода, тренди. Він ще не розуміє. Прийде час, і він оцінить твій вчинок.

Я сумно похитав головою.

— Ти знаєш, Галю… Коли я був у його віці, мій батько, твій свекор, купив мені на п’ятнадцятиріччя його старий годинник. Це був простенький механічний годинник, ще з сорокових років. Він не працював, але батько сказав, що я зможу його відремонтувати, що це чоловіча річ, і я мушу навчитися за нею доглядати. Це був для мене найкращий подарунок. Я годинами сидів над ним, розбирав і збирав. І коли він нарешті пішов, я почувався неймовірно щасливим. Я носив його ще багато років, аж поки він не загубився під час переїзду. Я б так хотів отримати такий подарунок, як цей телефон! Таку можливість!

— Це були інші часи, Юрію, — тихо сказала Галина. — Тепер усе інакше. Поговори з ним пізніше.

Пізніше не вийшло. Кирило не вийшов зі своєї кімнати до самого вечора. Вечеря пройшла у тиші. Я намагався щось читати, але думки постійно поверталися до цього випадку.

Я зайшов до сина перед сном. Він лежав, уткнувшись у подушку. На столі лежали кросівки від Галини і лежав мій телефон.

— Кирило… — почав я.

— Тату, я втомився. Давай не будемо про це, — відповів він, не повертаючись.

Я відчув, що ще одне слово, і я знову зірвуся. Я просто вийшов.

Наступного ранку я прокинувся з відчуттям, що мушу щось зробити. Я не міг просто так залишити цю ситуацію. Це не про телефон. Це про те, що мій син не цінує моїх старань, не бачить моєї турботи. Чи ми з Галиною чогось не догледіли у його вихованні?

Я вирішив, що спробую ще раз. Я пішов на роботу, але думка про сина не давала мені спокою. У обідню перерву я подзвонив Юрію.

— Юрій, послухай, — сказав я йому, — я хочу повернути той телефон.

— Що? Чому? — здивувався колега. — Ти ж казав, що він тобі сподобався.

— Так, мені сподобався. Але не синові. Він хоче інший, — я пояснив йому ситуацію. — Я мушу його повернути і купити той, що він хоче.

— Юрію, ти дивний? — вигукнув Юрій. — Ти ж віддаси половину суми просто за повернення! А той, що він хоче, коштує в півтора раза дорожче! Ти що, збираєшся ще й залазити в борги? Тобі не здається, що ти йдеш у нього на поводу?

— Можливо, — сказав я, зітхаючи. — Але я не хочу, щоб він почувався нещасним у свій день народження. І я хочу, щоб він зрозумів, як мені це дається.

— Це ти мусиш вирішити, що важливіше, — серйозно відповів Юрій. — Дати сину урок чи його щастя?

Я не знав відповіді. Я домовився з Юрієм, що ввечері ми зустрінемося і я віддам йому телефон, щоб він спробував його повернути.

Коли я повернувся додому, Галина була на кухні.

— Як пройшов день? — запитала вона.

— Як завжди. Я сьогодні віддаю Юрію той телефон. Він спробує його повернути, — відповів я.

Галина повільно поставила чашку на стіл.

— Юрій, а може, не треба? Може, краще поговорити з Кирилом? Пояснити йому, що гроші не ростуть на дереві, і що це був найкращий варіант? Хай користується цим. Він же ж не викине його, врешті-решт.

— Не знаю, Галю. Не знаю. Я просто відчуваю, що це мій провал. Я не зміг зробити свого сина щасливим, — сказав я, сідаючи.

— Це не провал, Юрію. Це інше покоління.

Я не відповів. Ми сиділи так кілька хвилин у тиші. Потім я підвівся.

— Піду, віднесу телефон.

Я взяв коробку зі столу Кирила. У коридорі я зустрів сина.

— Куди ти йдеш? — запитав він.

— Повертаю телефон, Кирило, — прямо відповів я. — Я куплю той, що ти хотів.

Син дивився на мене. У його очах з’явилося щось, схоже на здивування, але я не міг зрозуміти, радість це чи щось інше.

— Ти… ти справді це зробиш?

— Справді, — сказав я. — Але ти маєш знати, що це буде коштувати мені дуже багато. Мені доведеться позичити гроші у банку, а потім пів року їх віддавати. Я хочу, щоб ти розумів це. Кожен раз, коли ти братимеш його в руки, ти пам’ятатимеш про це. Я роблю це, бо хочу, щоб ти був щасливий. А не тому, що ти правий у цій ситуації.

Кирило опустив очі.

— Дякую, тату.

Я кивнув і пішов. Зустрівся з Юрієм, віддав йому коробку.

— Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Юрій, хитаючи головою.

Я купив синові той дорогий, брендовий телефон. Я не бачив у його очах того щастя, на яке очікував. Він просто взяв його, подякував і пішов до себе в кімнату. Він почав ним користуватися.

Минув місяць. Життя повернулося до свого звичного ритму. Я працював, Галина викладала. Кирило сидів у своєму телефоні. Ми майже не говорили. Я почувався спустошеним, але не шкодував про своє рішення.

Якось увечері, коли я сидів на кухні, зайшла Галина.

— Юрій, подивися, — вона простягнула мені телефон. — Це Кирило.

На екрані була фотографія: син, усміхнений, із новим телефоном у руках. Під фотографією був підпис: “Дякую татові за те, що він робить мене щасливим. Ти найкращий.”

Я не очікував цього. Я відчув дивне тепло всередині. Можливо, він зрозумів? Можливо, це і є його спосіб сказати мені, що він цінує мій вчинок? Чи це просто данина моді?

Я не знаю. Але я продовжую працювати, щоб покрити той кредит.

А ви, дорогі читачі, як вважаєте? Чи правильно я вчинив, поступившись синові у цій ситуації? Чи варто було наполягати на своєму, давши йому урок ціни і цінності?