— Ти не пройдеш на кухню, поки не навчишся поважати мої речі, — сказав батько, перегороджуючи шлях стосом старих газет. Я дивилася на нього і не впізнавала в цьому занедбаному чоловікові свого колись охайного тата. Він готовий був захищати гори непотребу ціною наших стосунків, і це протистояння тільки набирало обертів.

Усе почалося з однієї старої праски. Вона стояла на підвіконні, вкрита шаром пилу, і тато забороняв її навіть торкатися. Тоді я ще не розуміла, що це лише початок. Коли мами не стало, тиша в нашій оселі стала настільки густою, що її можна було різати. Але Петро, мій батько, вирішив заповнити цю порожнечу не спогадами, а мотлохом.

Я приїхала до нього через місяць після похорону. Кароліно, дитино, проходь, тільки обережно, там у коридорі коробки, — сказав він замість привітання. Його голос звучав глухо, ніби він говорив із глибини колодязя. Я ледве просунулася крізь вузький прохід. Раніше тут стояла витончена ваза з квітами, а тепер височіли стоси старих газет та якісь іржаві деталі від велосипеда, якого у нас ніколи не було.

— Тату, навіщо тобі все це? — запитала я, намагаючись не зачепити плечем купу ганчір’я.

— Це корисні речі. Люди викидають скарби, Кароліно. Ти просто ще молода і не розумієш ціни предметам.

Він сидів на кухні, де на столі не було вільного місця навіть для чашки чаю. Скрізь лежали зламані годинники, відірвані підошви від взуття та мотки сухого дроту. Запах у квартирі змінився. Раніше пахло лавандовим кондиціонером та свіжою випічкою, а тепер — вогкістю, старою паперовою трухою та чимось кислим.

— Мама б цього не дозволила, — тихо промовила я.

Батько різко підняв голову. Його очі, колись ясні й добрі, тепер здавалися скляними.

— Твоєї мами тут більше немає. Тепер я вирішую, що має стояти в цьому домі.

Я замовкла. Мені хотілося плакати, але сльози застрягли десь глибоко всередині. Кожен кут квартири, який раніше дихав затишком, тепер був захаращений. У спальні батька на ліжку лежали запчастини від старого телевізора. Він спав на вузькому дивані у вітальні, бо там ще залишався клаптик вільного простору.

Через тиждень ситуація погіршилася. Петро почав приносити додому речі зі смітників. Він знаходив старі стільці без ніжок, розбиті дзеркала та порожні пластикові пляшки. Він мив їх, але не викидав, а складав у піраміди вздовж стін.

— Тату, це вже переходить межі. Сусіди скаржаться на запах у під’їзді, — спробувала я почати розмову одного вечора.

— Нехай дивляться за собою. Вони просто заздрять, що в мене є запаси на чорний день.

— Який чорний день? Ми живемо в центрі міста, у тебе є пенсія, я допомагаю грошима. Навіщо тобі ці зламані парасолі?

— Ти нічого не тямиш. Кожна річ має душу. Коли я приношу їх сюди, мені стає легше дихати. Мені здається, що дім знову повний.

Я дивилася на нього і бачила чужу людину. Петро завжди був охайним. Він прасував свої сорочки, чистив взуття до блиску і любив, коли на столі була чиста скатертина. Тепер він ходив у засмальцьованому халаті, а його руки були постійно брудними від перебирання залізяччя.

Одного разу я вирішила діяти радикально. Поки він пішов на ринок, я зібрала три величезні мішки пластику та поламаного пластикового посуду і винесла їх до баків. Коли батько повернувся, він навіть не роздягнувся. Він просто зупинився посеред кухні й почав важко дихати.

— Де воно? — прошипів він.

— Що саме, тату?

— Мої контейнери. Там були особливі позначки. Я збирав їх для розсади.

— Тату, вони були брудні й займали пів підлоги. Я купила тобі нові, ось вони, у пакеті.

Він підійшов до мене впритул. Його обличчя почервоніло, а пальці тремтіли.

— Не смій чіпати мої речі. Ти чуєш? Якщо ти ще раз щось викинеш, я зачиню двері з того боку. Ти мені більше не донька, якщо не поважаєш мій порядок.

— Порядок? Це не порядок, це знущання над пам’яттю про маму. Вона любила простір, вона любила світло. А ти забарикадував вікна коробками!

— Мама не прийде і не допоможе мені. А ці речі — вони тут. Я можу їх торкнутися. Вони нікуди не зникають, Кароліно.

Я зрозуміла, що він так намагається заповнити пустку. Його біль був настільки великим, що він хотів завалити його горами мотлоху, аби тільки не відчувати холод порожніх кімнат. Але від цього легше не ставало ні йому, ні мені.

Минали місяці. Квартира перетворилася на справжній лабіринт. Щоб пройти від дверей до туалету, треба було протискатися боком. Батько перестав запрошувати друзів. Його старий товариш, дядько Степан, якось зайшов, але розвернувся на порозі.

— Петро, ти що, з глузду з’їхав? У тебе тут щури скоро заведуться, — сказав він тоді.

— Іди своєю дорогою, Степане. Тобі не зрозуміти, як це — жити в порожнечі.

Батько зачинив двері й більше не відкривав їх нікому, крім мене. І то — я мусила довго стукати й називати пароль, який він вигадав. Напруга між нами зростала. Кожна моя спроба запропонувати прибирання закінчувалася сваркою.

— Я найму клінінгову компанію, тату. Вони просто все помиють.

— Нікого я сюди не пущу. Вони щось украдуть. У мене тут цінні запчастини.

— Які запчастини? Це деталі від пральних машин двадцятирічної давнини!

— Ти не знаєш, коли вони знадобляться. Світ зараз такий нестабільний. Треба мати все своє.

Я бачила, як він згасає під вагою цього непотребу. Він став сутулитися, його рухи стали обережними, ніби він боявся зруйнувати свої крихкі вежі з коробок. Його очі тепер шукали не мого погляду, а нову знахідку на підлозі.

Одного вечора я прийшла і побачила, що він притягнув додому старий матрац. Він був вогкий і мав неприємний запах.

— Тату, це вже занадто. Викинь це негайно. Ти захворієш від цього бруду.

— Він м’який. Я покладу його в коридорі, щоб було зручніше перевзуватися.

— У коридорі немає місця навіть для капців!

— Я щось придумаю. Я переставлю старі стільці на балкон.

Я вибігла на балкон і ледве відчинила двері. Там усе було забито до самої стелі. Старі рами, побита плитка, якісь мішки з цементом, що закам’янів ще років десять тому.

— Ти руйнуєш своє життя, — крикнула я.

— Я його рятую, Кароліно. Коли я серед цих речей, я відчуваю себе захищеним. Стіни стали товстішими. Біль не може пролізти крізь ці барикади.

Я сіла на єдиний вільний стілець на кухні й закрила обличчя руками. Я зрозуміла, що програю цю битву. Це була не просто звичка збирати непотріб. Це була його форма існування в новому світі, де не було мами. Він не вмів сумувати інакше. Він не вмів плакати, тому він збирав сміття.

— Давай хоча б провітримо, — тихо попросила я.

— Не треба, затягне пил з вулиці. Пил псує папір.

Я встала, щоб піти. Мені було важко дихати в цій квартирі. Кожна річ тут здавалася мені ворогом, який відбирає у мене батька.

— Я прийду в суботу. Принесу їжі.

— Принеси краще газет. Свіжих. Мені треба почитати оголошення, може, хтось віддає старі меблі.

Я вийшла на вулицю і довго стояла під під’їздом. Повітря здавалося неймовірно свіжим і чистим. Я дивилася на вікна нашої квартири на четвертому поверсі. Вони були темними, бо за ними стояли стелажі з коробками. Мій батько жив у темряві, яку сам собі створив.

Минув ще рік. Я намагалася залучити соціальні служби, але батько нікому не відчиняв. Він став агресивним до чужих людей. Мені вдавалося лише зрідка передавати йому пакунки з їжею через щілину в дверях.

— Кароліно, ти принесла мені дроти? — запитав він якось.

— Ні, тату. Я принесла яблука і хліб.

— Шкода. Мені потрібні дроти. Я хочу з’єднати всі ці речі в одну систему.

Я зрозуміла, що його свідомість почала блукати десь дуже далеко. Він вигадував призначення для свого мотлоху, створюючи у своїй уяві складні механізми.

Одного дня мені зателефонувала сусідка, пані Марія.

— Кароліно, з квартири вашого батька тече вода. Він не відчиняє. Ми викликали поліцію та аварійну службу.

Я примчала швидше за вітер. Коли двері виламали, я ледве не втратила рівновагу. Вода стояла по кісточки, але вона не могла вільно текти, бо вбиралася в численні шари паперу та тканини. Батько стояв посеред вітальні, тримаючи в руках стару парасольку, і намагався нею зупинити потік із розірваної труби.

— Не чіпайте нічого! — кричав він до рятувальників. — Ви все зіпсуєте! Мої архіви!

Його силоміць вивели з квартири. Я дивилася на те, що залишилося від нашої домівки. Це було звалище. Вода розмила папір, і сморід став нестерпним. Співробітники служби почали викидати все у вікна — іншого способу швидко очистити приміщення не було.

Батько сидів на лавці у дворі й дивився, як його «скарби» падають на землю. Кожна розбита коробка змушувала його здригатися.

— Вони вбивають мій дім, — шепотів він. — Кароліно, зупини їх.

— Тату, це сміття. Воно ледь не затопило весь під’їзд. Ти міг постраждати.

— Це не сміття. Це моє життя. Там на кожній речі був мій відбиток. Тепер я голий.

Коли квартиру повністю очистили, вона здалася мені величезною. Білі стіни, порожні кути. Але батько відмовився туди повертатися. Він сказав, що там занадто багато місця для болю.

Я забрала його до себе. Перші кілька днів він просто сидів біля вікна і дивився в одну точку. А потім я побачила, як він збирає порожні коробки з-під взуття у моїй шафі.

— Це гарні коробки, Кароліно. Міцні. Можна скласти туди гудзики.

— У мене немає стільки гудзиків, тату.

— Будуть. Треба просто почати збирати.

Я зрозуміла, що це не закінчиться ніколи. Ця потреба оточувати себе стінами з предметів була сильнішою за логіку. Це був його спосіб не відчувати себе самотнім.

Ми живемо разом уже пів року. Моя вітальня поступово наповнюється речами, які мені не потрібні. Я намагаюся тримати оборону, але іноді здаюся, бо бачу, як у нього починають світитися очі, коли він знаходить якусь стару бляшанку.

— Дивись, яка кришечка, — каже він мені. — Це ж рідкість зараз.

Я посміхаюся крізь силу і киваю. Я знаю, що завтра ця кришечка стане частиною нової вежі. Мій батько перестав бути тим Петром, якого я знала. Він став охоронцем минулого, яке він намагається втримати за допомогою пластику та заліза.

Я часто думаю про те, чи могла я вчинити інакше. Чи була можливість зупинити це на самому початку, коли на підвіконні з’явилася перша стара праска? Чи, можливо, деякі втрати настільки глибокі, що людина просто не може залишитися колишньою, і їй потрібні ці барикади, щоб просто пережити ще один день?

Квартира знову стає тісною. Я вже не можу знайти свої ключі під шаром газет, які батько приносить щоранку. Я бачу, як він обережно розгладжує кожну сторінку, ніби це найдорожчий лист у світі. Його пальці, покручені часом, рухаються ритмічно.

— Тату, давай підемо погуляємо в парк? Там дерева, там простір.

— Навіщо мені простір? Там вітер. Вітер усе розносить. А тут усе на своїх місцях.

Я зачиняю очі й уявляю наш старий дім. Мама на кухні, запах пирогів, чисті поверхні та сміх. А потім відкриваю і бачу гори непотребу, які стали для мого батька цілим всесвітом.

Чи варто боротися з такою дивною формою смутку, якщо вона — єдине, що тримає людину на плаву, чи краще дозволити їй потонути у своєму власному світі речей?