— Ти просто маніпулювала кволою матір’ю, Олено! Ти поцупила цей будинок! – прошипів Матвій, кидаючи мені в обличчя нотаріально завірений заповіт. У цей момент я зрозуміла, що мамин останній подарунок став для нас не благословенням, а яблуком розбрату, яке розділило нас назавжди

Коли настав час розподіляти майно, я відчула, як моє серце стискається від страху. Я любила свого брата, але наші стосунки завжди були напруженими, особливо після того, як мама оголосила свою волю. Я не хотіла цього будинку, але водночас не могла відмовитися від маминого останнього бажання. Тепер я стояла перед братом і знала, що він на мене образиться. А я… я просто хотіла, щоб ми знову були сім’єю.

Наше дитинство з Матвієм було, на перший погляд, ідилічним. Ми росли у затишному будинку, потопаючи у маминій любові та татовій турботі. Але за цим фасадом ховалася непроста динаміка: Матвій, старший на п’ять років, завжди був маминим “золотим хлопчиком” – успішним, рішучим, тим, хто, як вважалося, “піде далі у житті”. Я, Олена, була тихою, творчою душею, яка після університету вирішила присвятити себе викладанню у звичайній школі та догляду за вже немолодими батьками.

Матвій завжди мав більші амбіції. Він виїхав, здобув гарну освіту за кордоном, відкрив успішний бізнес. Його життя – це дорогі машини, іноземні курорти, розкіш, про яку я лише читала у журналах. Він телефонував батькам раз на тиждень, приїздив на великі свята, і кожного разу його приїзд перетворювався на невелику подію, сповнену дорогих подарунків і розмов про його досягнення.

Я ж була тут, щодня. Допомагала мамі по господарству, водила батька до лікарів, коли він почав хворіти. Це було не обтяжливо, а просто частина мого життя, яку я приймала з любов’ю. З часом, коли тата не стало, а мамине здоров’я почало погіршуватися, я стала її опорою. Мої 15000 гривень вчительської зарплати були мізерними порівняно з прибутками Матвія, але я ніколи не просила у нього допомоги.

Якось, за кілька місяців до того, як мами не стало, вона покликала мене до себе у вітальню. У руках тримала заповіт – тонкий аркуш паперу, який мав перевернути наше життя.

– Оленко, доню, – почала вона тихим, але рішучим голосом, – я вирішила, що цей будинок залишиться тобі.

Я отетеріла. Це був наш родинний дім, де ми провели найкращі роки, який був, по суті, єдиною справжньою цінністю, що залишилася після батьків.

– Але, мамо, Матвій… – ледь промовила я. – Він завжди казав, що тут має бути його кабінет, його майбутнє, велика родина…

– Матвій забезпечений, доню. Він має квартири у столиці, його бізнес приносить мільйони. А ти… ти, Олено, все своє життя присвятила нам. Я хочу, щоб ти мала свій куточок, надійну опору. Це моє останнє бажання.

Вона додала, що на банківському рахунку, де були всі їхні заощадження, лишилася певна сума. Ці гроші вона заповіла Матвію, бо він завжди казав, що йому потрібен стартовий капітал для якогось нового проєкту, хоча, на мою думку, йому ці гроші були потрібні лише для того, щоб не відчувати себе обділеним.

– Я сказала йому, – зітхнула мама. – Він прийняв це, але, здається, не до кінця зрозумів. Просто пам’ятай, це – твоє.

Я не питала, чому мама вирішила саме так. Я просто прийняла її волю з вдячністю і трепетом. Мені не потрібен був цей будинок як джерело доходу. Мені було потрібно місце, де жили спогади, де тепло, і яке мені заповітала мама.

Після маминого відходу все пішло шкереберть. Матвій приїхав, здавалося, ще до того, як нотаріус відчинив двері. Ми зустрілися у вітальні – я, він і нотаріус Василь Степанович, давній знайомий нашої родини.

Коли нотаріус зачитав текст, у якому чітко було сказано: «Весь будинок за адресою… із прилеглою земельною ділянкою заповідаю доньці Олені», обличчя Матвія змінилося. Зібрана, успішна маска розкололася, явивши гнів і образу.

– Що це означає? – ледь чутно процідив він. – Це якийсь жарт?

Василь Степанович, спокійний, як завжди, підтвердив:

– Це остання воля вашої матері, Матвію. Пані Олені – будинок, вам – кошти на рахунку. Поділ здійснено, і він абсолютно законний.

– Це несправедливо! – не стримався він. – Я – старший син! Я – годувальник! Я мав тут жити, тут мала бути моя родина! Я більше заслужив на цю спадщину!

– Ти? Більше? – я не впізнала свого голосу. – Ти приїздив раз на рік, щоб похизуватися новим годинником! А я була тут, щодня!

– Я фінансово підтримував їх, хоч і не афішував цього! Мій бізнес коштує мільйони, а цей будинок – це лише… Це мізер для мене, але це принцип! Я забезпечив би мамі кращу старість, якби вона дозволила! А ти… ти просто користувалася її добротою! Ти!

Його слова кололи. Я бачила у його очах не просто розчарування, а справжню злість. Він вважав, що я його обікрала, що маніпулювала мамою наприкінці її життя.

– Мама сама так вирішила, Матвію. Ти ж знав про це, вона тобі казала, – нагадала я, намагаючись зберегти спокій.

– Вона була старою і кволою, Олено! Ти все підлаштувала? Це просто смішно! Це наче подачка! Це ніщо порівняно з будинком!

Він розвернувся і пішов, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки. З того дня він перестав відповідати на мої дзвінки. Наші стосунки, і без того натягнуті, розірвалися повністю. Я залишилася у будинку сама, у цій тиші, яка раніше була наповнена маминим голосом, а тепер – лише відчуттям провини і гіркоти.

Через рік я, нарешті, зважилася на ремонт. Будинок був старим, вимагав значних вкладень. Я продала татів старий “Жигуль”, взяла невеликий кредит, але грошей все одно не вистачало. Я вирішила, що здам одну з кімнат студентці, щоб мати додатковий дохід.

Якось, коли я купувала матеріали для ремонту, мені зателефонувала наша сусідка, пані Галина.

– Олено, доню, твій брат приїздив, – її голос тремтів. – Він ходив по двору, щось фотографував. Виглядав дуже злим.

Навіщо він приїздив? З ким розмовляв?

Наступного дня мені прийшов рекомендований лист від адвоката. Це був позов про скасування заповіту. Матвій вимагав визнати заповіт недійсним, мотивуючи це тим, що мама “була у стані, який не дозволяв їй усвідомлювати значення своїх дій”, і посилався на те, що його фінансовий внесок у добробут батьків був значно більшим, а отже, він, як старший і забезпечений син, “більше заслуговує” на родинне гніздо. У позові він вимагав рівного поділу майна.

Це був ляп. Я звернулася до знайомого юриста, Андрія. Він запевнив мене, що шанси Матвія мізерні, адже заповіт був складений у присутності нотаріуса і засвідчений, але судова тяганина – це завжди нерви, гроші і час.

Матвій надіслав мені повідомлення:

– Ти знаєш, що я правий. Продай мені свою частину за 10 000 і забудь цю історію. Інакше я затягну тебе по судах на роки.

Я не відповіла. Я не могла продати мамину волю, її останній подарунок. Це було більше, ніж просто гроші. Це було свідчення її любові і вдячності.

Ми зустрілися у суді. Напруга висіла у повітрі. Матвій був у дорогому костюмі, виглядав впевнено. Я – у скромній сукні, з тремтячими руками.

Коли суддя запитала мене, чи готова я до примирення і поділу, я рішуче похитала головою.

– Ні. Я виконаю мамину волю, – сказала я. – Цей будинок – її останній подарунок, її слово. І я його не зраджу.

Судовий процес тривав кілька місяців. Були викликані свідки – сусіди, лікарі, нотаріус. Кожен засвідчив, що мама була у здоровому глузді, коли складала заповіт. Нотаріус підтвердив, що вона була рішучою і ясно усвідомлювала свої дії.

Зрештою, суд відхилив позов Матвія. Будинок залишився мені.

Коли я вийшла із зали суду, Матвій стояв біля виходу. Його обличчя було кам’яним.

– Ти перемогла, Олено, – його голос був глухим. – Але ти програла брата. Я не пробачу тобі цього. Ніколи.

Він розвернувся і пішов, залишивши мене стояти на сходах суду, самотньою власницею будинку, який став причиною втрати єдиної рідної людини, що в мене залишилася. Я відчула не радість перемоги, а глибоку, нестерпну порожнечу. Що дорожче: виконати волю матері чи зберегти хоча б якусь подобу сім’ї?

А ви, дорогі читачі, що б обрали на моєму місці? Чи є ціна, яку варто заплатити за виконання останнього бажання найдорожчої людини, навіть якщо ця ціна – розкол у сім’ї?