— Ти розумієш, що ця вaгітніcть просто ламає мій графік і плани на кар’єру? — вигукнув Володя, навіть не знявши мокрого пальта. Я мовчки дивилася на позитивний тест на столі, розуміючи, що п’ять років життя розсипаються через його небажання ділити простір з дитиною. Він розвернувся до вікна, і ця стіна відчуження стала початком мого найважчого рішення.

Надворі лютував лютий, засипаючи підвіконня вологим снігом, який одразу танув, залишаючи брудні розводи на склі. У повітрі пахло вогкістю та дешевими освіжувачами повітря, які сусіди розпилювали в під’їзді. Я сиділа на кухні, стискаючи пальцями край старого дерев’яного столу. Деревина під моїми руками була шорсткою, з глибокою тріщиною посередині, яку я знала на дотик уже кілька років. У сусідній кімнаті працював телевізор, доносячи до мене обривки якихось безглуздих новин.

Сьогодні був особливий день, принаймні так казали всі вітрини магазинів, завалені червоними листівками та пластиковими серцями. Але для мене цей день став моментом, коли земля почала повільно вислизати з-під ніг. Я тримала в кишені халата маленький предмет, який важив зараз більше, ніж уся моя попередня історія з Володею. Я знала, що він прийде з роботи втомлений, можливо, роздратований чергами на заправці, але я не могла більше тримати це в собі. Кожна хвилина мовчання здавалася мені зрадою нашої спільної реальності.

Почувся поворот ключа у замку. Металевий брязкіт відлунив у коридорі, і я мимоволі здригнулася. Володя зайшов, кинув сумку на тумбочку і навіть не зняв куртку, одразу пройшовши до кухні. Від нього пахло холодним морозним повітрям і бензином. Його погляд був важким, зосередженим на чомусь своєму, далекому від цього дому.

— Чому ти в темряві сидиш? — запитав він, простягаючи руку до вимикача.

Різке світло вдарило по очах, змушуючи мене заплющитися на мить. Я побачила його обличчя — знайоме до кожної зморшки біля очей, але зараз воно здавалося мені маскою чужої людини.

— Чекала на тебе. Хотіла поговорити, поки ми ще не почали вечеряти.

— Ірино, якщо це знову про ремонт у ванній, то давай не сьогодні. Я ледь на ногах стою.

— Ні, це не про ремонт.

Я піднялася зі стільця, відчуваючи, як тремтять коліна. Мої долоні були вологими. Я повільно дістала з кишені те, що приготувала, і поклала на стіл, прямо на ту саму тріщину в деревині. Володя насупився, підійшов ближче і кілька секунд просто дивився на предмет. Його дихання стало гучнішим.

— Що це? — голос його став сухим і безбарвним.

— Ти сам бачиш. У нас буде дитина, Володю.

Я очікувала чого завгодно. Очікувала, що він підхопить мене на руки, або навпаки, осяде на стілець від несподіванки. Можливо, почне розпитувати про терміни чи плани. Але він продовжував стояти нерухомо, лише його пальці нервово сіпалися на краю куртки.

— Це не входило в мої плани, — нарешті вимовив він, не дивлячись мені в очі.

— Плани? Ти кажеш про плани зараз? Ми разом п’ять років. Ми обговорювали це колись давно, на самому початку.

— Саме так, давно. Тоді світ був іншим, і я був іншим. Зараз я не готовий брати на себе таку відповідальність.

— Це не питання готовності, це вже факт.

Володя нарешті підняв на мене очі. У них не було ні радості, ні страху. Тільки холодна, розважлива відстороненість. Він розвернувся і пішов до вікна, дивлячись на те, як сніг замітає порожній двір.

— Ти повинна була порадитися зі мною раніше.

— Як? Як я могла порадитися з тобою про те, що сталося природно? Ми обоє дорослі люди.

— Дорослі люди вміють контролювати своє життя, Ірино. А це — хаос. Я не хочу хаосу. Мені потрібно, щоб удома було тихо, щоб я міг працювати, щоб ніхто не вимагав від мене того, чого я не можу дати.

— Ти кажеш про дитину як про проблему, як про поломку в машині.

— А хіба це не так? Ти уявляєш, скільки це коштує? Ти уявляєш, що тепер кожен мій крок буде під наглядом? Я не хочу бути прив’язаним до одного місця назавжди через чиюсь випадковість.

Його слова падали на підлогу, як шматки льоду. Я відчула, як у середині мене щось обривається. Не було сліз, була тільки порожнеча, яка заповнювала простір навколо.

— Ти хочеш, щоб я пішла? — запитала я, відчуваючи, як голос став чужим.

— Я не казав цього. Я просто кажу, що не буду вдавати радості. Ти хотіла правди — ось вона. Я не відчуваю нічого, крім роздратування.

Він вийшов з кухні, зачинивши за собою двері так тихо, що це було гірше за гуркіт. Я залишилася стояти біля столу, де лежало підтвердження мого нового життя, яке виявилося нікому не потрібним, крім мене самої. На стіні цокав годинник, відмірюючи секунди моєї нової самотності вдвох.

Я сіла назад на стілець і почала згадувати, як ми познайомилися. Це було літо, пахло скошеною травою і пилом після дощу. Володя тоді здавався мені скелею, за якою можна сховатися від будь-яких негараздів. Він був надійним, мовчазним, але це мовчання тоді здавалося мені ознакою сили, а не емоційної глухоти. Зараз я розуміла, що просто вигадувала його образ, накладаючи свої мрії на порожнє полотно його байдужості.

Через годину я почула, як він збирається. Знову цей звук блискавки на куртці, шурхіт взуття. Він не зайшов попрощатися. Просто грюкнули вхідні двері, і в квартирі запала така тиша, від якої заклало вуха. Я підійшла до вікна і побачила, як його постать швидко зникає в сутінках. Він ішов швидко, не озираючись, наче тікав від пожежі.

Наступні дні пройшли як у тумані. Ми майже не спілкувалися. Якщо він і з’являвся вдома, то одразу лягав спати або сидів у навушниках за комп’ютером. На мої спроби почати розмову про майбутнє він відповідав короткими фразами.

— Роби що знаєш. Тільки мене не чіпай.

Це було найболючіше. Його присутність у квартирі стала токсичною. Я бачила, як він морщиться, коли я проходжу повз. Він перестав купувати продукти, перестав запитувати, як я себе почуваю. Світ, який ми будували цеглою за цеглою, розсипався на дрібний пісок.

Одного разу до нас зайшла його мати, Ганна Степанівна. Вона завжди була жінкою різкою, з тими самими холодними очима, що і в сина. Вона сіла на диван, не знімаючи пальта, і довго розглядала мої руки, що лежали на колінах.

— Володя мені все розповів, — почала вона без передмов.

— І що він розповів? Що він не готовий до відповідальності?

— Він розповів, що ти вирішила прикувати його до себе таким чином. Ірино, ти ж знаєш, що він у мене тонкої натури. Йому потрібен простір. А ти створюєш зашморг.

— Дитина — це зашморг? Ви теж так вважаєте?

— Я вважаю, що діти мають з’являтися там, де їх чекають обоє. А ти поставила його перед фактом. Це нечесно.

Я дивилася на неї і бачила дзеркальне відображення Володі. Та сама відсутність емпатії, те саме бажання зберегти свій комфорт за будь-яку ціну. Мені стало гидко від цих слів.

— Ганно Степанівно, я не збираюся виправдовуватися. Це і його дитина також.

— Юридично — так. А фактично — він уже не з тобою. Ти ж бачиш. Навіщо тобі цей тягар, якщо ти будеш нести його сама? Подумай про це, поки не пізно.

Вона пішла, залишивши по собі стійкий запах важких парфумів, які ще довго не вивітрювалися з кімнати. Я зрозуміла, що в цій родині мені немає місця. Моя дитина для них була лише перешкодою на шляху до їхнього ідеального, стерильного життя.

Минуло кілька тижнів. Володя почав затримуватися на роботі все частіше. Іноді він приходив під ранок, і я чула, як він довго стоїть під душем, наче намагається змити з себе залишки нашого спільного побуту.

В один із вечорів, коли за вікном знову йшов дощ, перетворюючи сніг на сіру кашу, я почала збирати речі. Я складала свої светри, книги, дрібнички в коробки, і кожна річ здавалася мені частиною мого минулого життя, яке я тепер зрізала, як стару шкіру.

Він зайшов у кімнату, коли я пакувала останню валізу.

— Куди це ти? — запитав він, навіть не намагаючись приховати полегшення в голосі.

— Йду. Ти ж цього хотів, хіба ні? Тобі заважає мій хаос.

— Я не виганяв тебе. Ти сама це вирішила.

— Ти вигнав мене своєю байдужістю вже в той вечір, коли я все розповіла. Ти просто боявся сказати це вголос.

Володя підійшов до вікна і знову почав дивитися на вулицю. Його спина була напруженою.

— Можливо, так буде краще для всіх, — тихо сказав він.

— Для всіх — це для тебе і твоєї мами? Бо для мене і для дитини краще було б мати підтримку. Але я зрозуміла, що шукаю її не там.

Я закрила валізу. Металевий замок клацнув, ставлячи крапку в нашій історії. Я пройшла повз нього в коридор. Він навіть не поворухнувся, щоб допомогти мені з важкою сумкою.

— Ти хоч зателефонуєш, коли все станеться? — запитав він мені в спину.

Я зупинилася біля порогу. Повітря в під’їзді було холодним і вологим, але воно здавалося мені чистішим за те, яким я дихала в цій квартирі останні дні.

— А навіщо? Тобі ж не потрібен хаос у житті. Живи у своєму ідеальному спокої.

Я вийшла, зачинивши двері. Сходи здавалися нескінченними, але з кожним кроком униз мені ставало легше дихати. Я знала, що попереду буде важко. Знала, що будуть ночі без сну, фінансові труднощі та косі погляди знайомих. Але в мені вже жив хтось, хто був важливішим за егоїзм Володі та холод його матері.

Я вийшла на вулицю. Мокрий сніг падав на моє обличчя, змішуючись із рідкісними сльозами, які я нарешті дозволила собі випустити. Я йшла до зупинки, не озираючись назад на вікна квартири, де колись була щаслива, як мені здавалося. Тепер я розуміла, що то було лише ілюзією, яка розсипалася при першому ж серйозному випробуванні.

Минуло кілька місяців. Я оселилася у своєї подруги в іншому районі міста. Життя набуло нового ритму — аналізи, очікування, вибір маленьких речей, які тепер заповнювали мою кімнату. Володя жодного разу не подзвонив. Він просто викреслив мене зі свого графіка, як невдалу зустріч.

Іноді я думаю про те, що було б, якби я не сказала йому тоді нічого. Чи продовжували б ми жити в тому фальшивому спокої? Чи була б я щасливою в цій тиші? Але потім я згадую його очі в той вечір — порожні й холодні — і розумію, що правда була необхідною. Вона зруйнувала моє минуле, але дала шанс на справжнє майбутнє.

Сьогодні я знову сиджу біля вікна, але вже в іншій кухні. Тут пахне яблучним чаєм і свіжим хлібом. Погода все така ж примхлива, як і тоді, але тепер мені не страшно. Я відчуваю рух усередині себе — слабкий, але такий чіткий поштовх, який каже мені, що я не сама.

Чи варто було триматися за людину, яка любить лише свій комфорт, чи справжня любов починається там, де закінчується егоїзм?