X

“Ти серйозно, мамо? Ми ж тільки-но оселилися, витратили всі заощадження на ремонт, а тепер ти кажеш, що ця квартира – не наша? Приватизувати на всіх братів? А що тоді з нашим весільним подарунком?”

“Ти серйозно, мамо? Ми ж тільки-но оселилися, витратили всі заощадження на ремонт, а тепер ти кажеш, що ця квартира – не наша? Приватизувати на всіх братів? А що тоді з нашим весільним подарунком?”

Свекруха відклала документи і зітхнула, ніби це була найзвичайніша розмова про погоду. “Сину, ти ж розумієш, як у нас усе влаштовано. Квартира – це спадщина для всієї родини, не для когось одного. Ваш дядько Петро і молодший брат Вадим теж мають право на свою частку. А вам ми вже подарували той гарний комплект меблів – диван і два крісла, які старшому сину більше не знадобилися. Ми навіть оббили їх новою тканиною, спеціально для вас. Це ж щедрий жест, чи не так?”

Я сиділа поруч і намагалася не втрутитися. Антон повернувся до мене, його очі блищали від розчарування. “Андріано, ти чула? Ми мріяли про затишок, про нашу маленьку сім’ю з малюком, а тепер… це все ніби жарти. Як ми можемо жити, знаючи, що завтра хтось може постукати і сказати: “Вибачте, але кімната моя?”

Свекруха підвелася, поправила фартух і додала з посмішкою: “Не драматизуйте, діти. Усе буде добре. Підпишіть папери, і ми всі разом святкуватимемо. Головне – родина на першому місці.”

Той вечір залишив у мені відчуття, ніби хтось витягнув килим з-під ніг. Але це був лише початок нашої історії, яка почалася набагато раніше, з тих моментів, коли все здавалося казковим.

Двадцять років тому, у маленькому містечку на околиці, де сонце сідає за фабричними димарями, я, Андріана, ще студентувала на філологічному факультеті. Життя вирувало лекціями, кавою в дешевих забігайлівках і мріями про майбутнє, де слова перетворюються на книги, а не на нудні реферати.

Антон з’явився в моєму житті несподівано, як літній дощ у посуху. Він щойно повернувся з тривалої поїздки за кордон – працював на будівництві в Польщі, заробляючи на кращу долю. Ми зустрілися на вечірці у спільних друзів. Я стояла біля вікна, перебираючи сторінки старого роману, коли він підійшов з двома склянками соку.

“Привіт, – сказав він тихим голосом, з легким акцентом від місяців подалі від дому. – Ти виглядаєш так, ніби шукаєш героя для своєї історії. Може, я підійду?”

Я засміялася, бо його очі сяяли, як у хлопця з кіно. “А ти впевнений, що витримаєш сюжет? Мої історії повні несподіваних поворотів.”

Ми розмовляли всю ніч. Він розповідав про поля, де будував мости, про ночі в гуртожитку, де хлопці ділилися мріями про повернення. “Там, у тій далині, я зрозумів, що хочу не просто цеглинку класти, а будувати щось своє – дім, сім’ю. А ти? Що тримає тебе в цих стінах?”

“Слова, – відповіла я. – Вони як мости між людьми. Хочу писати, щоб хтось десь посміхнувся над сторінкою.”

З того вечора ми стали нерозлучними. Прогулянки парком, де листя шелестіло під ногами, спільні вечері з локшиною з пакету – усе це здавалося початком великого роману. Через пів року ми дізналися про малюка. Мої батьки, прості вчителі з маленької школи, спочатку зітхнули: “Андріано, ти ще така молода, а вже така відповідальність”. Але скоро їхні очі загорілися. “Ми мріємо про онука, – сказала мама, обіймаючи мене. – Тільки обіцяй, що будеш щаслива. І якщо потрібно, ми завжди поруч”.

Антонові батьки, робітники на заводі, теж раділи. “Синку, ти робиш нас гордими, – казав батько по телефону. – Час осісти, почати нове життя”. Ми вирішили одружитися скромно – реєстрація в РАЦСі, біла сукня з базару і торт від бабусі. Гості – родичі, друзі, пара свічок на столі. “За нашу маленьку родину!” – підняв келих Антон, і всі аплодували.

Подарунки були простими, як наше життя. Мої батьки подарували нам м’який диван – той, що стояв у вітальні роками, але все ще служив вірно. “Він затишний, як обійми, – сказала мама, гладячи оббивку. – На ньому ваш малюк зможе гратися, а ви – відпочивати після довгих днів”.

Свекри ж вирішили вразити. “Ми даруємо вам квартиру, – оголосила свекруха на весільному обіді, коли всі вже їли салат. – Ту саму, в старому будинку на околиці. Вона наша родинна, з часів, коли все було по-іншому. Там прописані двоє братів Антона – Петро і Вадим, але вони не живуть, бо там немає навіть нормальної води. Повний ремонт потрібен, але це ваш шанс на початок”.

Антон обійняв мене: “Це ж мрія! Ми самі все зробимо”. Я кивнула, серце калатало. Квартира була як стара скриня – трикімнатна, з високими стелями, але стіни облуплені, підлога скрипіла, а санвузол ховався в підвалі. “Не бійся, – шепотів Антон увечері, коли ми вперше зайшли туди з ліхтариком. – Ми перетворимо це на палац. Уявляєш: кухня з великим столом, де малюк малюватиме, і спальня, де ми читатимемо казки?”

Ми в’їхали через місяць після весілля. Малюк, наш синочок Максимко, народився влітку – маленький клубочок з блакитними очима. Перші місяці були хаосом: я годувала його в імпровізованому гнізді з подушок, Антон фарбував стіни в білий, щоб здавалось просторіше. “Дивись, як сонце грає на новій фарбі, – казав він, тримаючи пензель. – Це наш дім, Андріано. Наш”.

Сусіди, старі пенсіонери, заглядали з цікавістю. “Молоді, а вже таке взялися, – коментувала тітка з першого поверху, несучи миску супу. – Ми от живемо тут роками, але ви – як свіжий вітер. Тільки не здумайте продавати, бо це наше гніздо”.

Ми дякували, обмінювалися рецептами. Антон знайшов роботу механіком на автосервісі – 15000 гривень на місяць, негусто, але стабільно. Я підробляла репетиторством, вчила школярів граматиці за 200 гривень за урок. “Коли Максимко підросте, я повернуся до університету, – мріяла я вночі, коли син спав. – Напишу книгу про нас – про те, як будинок оживає від любові”.

Ремонт йшов повільно: спочатку кухня – нові шафки з ікеї, плитка за 1500 гривень. Потім вітальня, де ми поставили той диван від моїх батьків. “Він ідеально вписався, – сміялася я, сідаючи на нього з Максимком. – М’який, як хмара”. Свекри привезли комплект від старшого брата – крісла з потертою оббивкою, але ми їх переоббили за 800 гривень. “Тепер це наш куточок, – сказав Антон, влаштовуючись з газетою. – Дякуємо, мамо, це додає затишку”.

Життя текло спокійно: прогулянки з візочком, вечірні розмови. “Пам’ятаєш нашу першу зустріч? – запитував Антон, цілуючи мене в скроню. – Я думав, ти – з іншого світу. А тепер дивись: ми тут, з нашим принцом”. Максимко лепетав, тягнувся до іграшок, і ми сміялися: “Він буде інженером, як тато, чи письменницею, як мама?”

Але через два роки все змінилося. Свекруха приїхала одного сонячного суботнього ранку, з тією ж стопкою паперів. Ми пили каву, Максимко малював крейдою на підлозі. “Діти, – почала вона, сідаючи навпроти. – Є новина. Квартира – це не просто ваша. Вона родинна, з тих часів, коли держава все розподіляла. Петро і Вадим теж прописані, тож приватизувати треба на всіх – по чверті кожному. Вам, як молодим, піде той меблевий набір, що ми дали. Він же від Петра, і ми його освіжили”.

Антон поставив чашку: “Мамо, ми вклали душу сюди. Тисячі гривень на ремонт – фарба, вікна, проводка. А тепер частки? Як ми плануватимемо майбутнє?”

Вона похитала головою: “Родина – це підтримка. Петро скоро повернеться з відрядження, йому знадобиться стабільність. Підпишіть, і все буде чесно. Ми ж не чужі”.

Я втрутилася м’яко: “А якщо ми купимо частку? У нас є заощадження – від моїх уроків”.

“Ні-ні, – заперечила свекруха. – Це ускладнить. Давайте просто як є. Ви ж молоді, впораєтеся”.

Ми підписали – що поробиш, родина. Частки розподілили: по 25% кожному. “Тепер це офіційно наше, – сказав Антон увечері, обіймаючи мене. – Але серце ниє. Ми ж мріяли про повну свободу”.

Ще чотири роки минуло в мирі. Максимко пішов до садочка, я повернулася до навчання, Антон дослужився до майстра – зарплата зросла до 20000 гривень. Ми планували нову квартиру в новобудові, копили потроху. “Скоро матимемо своє, без часток, – шепотіла я, дивлячись на плани. – Там буде дитяча з полицями для книг”.

І ось одного вечора подзвонив Петро, старший брат Антона. “Привіт, брате! – його голос був веселим, ніби ми щодня бачилися. – Слухай, той меблевий набір, що ви тримаєте… Він мені тепер потрібен. Я одружуся, дружина хоче затишок. Дякую, що доглядали – виглядає як новенький. Можна забрати на вихідних?”

Антон подивився на мене: “Петро, це ж наш подарунок. Ми його любимо, на ньому Максимко спить після казок”.

“Ну, родина ж, – засміявся той. – Ви ж розумієте. Я привезу вантажівку, і все. А то дружина бурчить: ‘Де мій диван?'”

Ми віддали. “Нехай щастить, – сказав Антон, допомагаючи вантажити. – Але наступного разу – самі купимо”.

Після того ми переглянули все. Свекри на весіллі так і не дали нічого – ні грошей, ні слів підтримки. “Вони обіцяли квартиру, а вийшло інакше, – розповідала я подрузі по телефону. – Тепер ми не будемо бігати за родичами. Живемо своїм”.

Ми купили квартиру в новобудові – двокімнатну, на іпотеку по 4000 на місяць. “Це наше, – сказав Антон, вносячи коробки. – Без часток, без несподіванок”. Максимко побігав кімнатами: “Мамо, тут буде моя фортеця!”

Тепер, двадцять років потому, ми досі разом. Антон – керівник сервісу, я – авторка дитячих книжок, Максим – студент. Ми не тримаємо образ, але тримаємо дистанцію. Родина – це вибір, а не обов’язок.

А ви? Чи стикалися з таким, коли “родинний подарунок” перетворюється на урок? Як ви б вчинили в такій ситуації?

G Natalya:
Related Post