— Ти що, Ірино, геть розум втратила?! — Мама стояла посеред кухні, її голос дзвенів, наче дзвін. — Це що за вигляд?! Ти ж наче порядна дівчина була, а тепер що? На кого ти схожа з цим… цим апельсиновим кольором на голові? І це все через нього, так? Через цього твого Степана?

— Мамо, заспокойся, будь ласка, — я намагалася говорити рівно, хоча в середині усе кипіло. — Це моє волосся, мій вибір. Степан тут взагалі ні до чого!

— Ой, не розповідай мені! — вона різко махнула рукою, ледь не зачепивши чашку на столі. — Я ж бачу, як він на тебе впливає! Ходить, як ганчірка, роботи нормальної не має, а ти ще й за нього виправдовуєшся! Думаєш, я не знаю, що він там собі дозволяє? Наліво ходить, Ірино, наліво!

— Мамо, досить! — я підвищила голос, відчуваючи, як обличчя палає. Степан стояв у дверях, мовчки, і я бачила, як йому незручно. — Ти не маєш права так говорити! Ти його зовсім не знаєш!

— Не знаю? — вона підступила ближче, її очі блищали від обурення. — Я знаю таких, як він! І ти ще пошкодуєш, що слухаєш його, а не мене!

Я зітхнула, намагаючись стримати себе. Сором перед Степаном пік мені щоки, а мамин голос усе ще гудів у вухах.

Я сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм. Помаранчеве волосся, яке я так довго мріяла спробувати, тепер здавалося не таким уже й вдалим експериментом. Мамин візит цього ранку перевернув усе догори дриґом. Її слова, її тон, її погляд — усе це крутилося в голові, наче заїжджена платівка. А найгірше — Степан, який мовчки стояв у дверях, чув кожне слово. Мені було соромно за неї, за себе, за всю цю ситуацію.

Мене звати Ірина, мені 27, і я вже кілька років живу окремо від батьків. Моя мама, Галина Петрівна, завжди мала сильний характер, але останнім часом її поведінка стала просто нестерпною. Особливо, коли мова заходила про мого хлопця, Степана. Ми зі Степаном разом уже два роки, і я щаслива з ним, але мама цього ніяк не хоче приймати.

— Ірино, ти ж розумна дівчина, — казала вона мені ще минулого місяця, коли ми сиділи в неї на кухні. — Навіщо тобі цей Степан? Він же не рівня тобі! Ти заробляєш більше, у тебе кар’єра, а він? Що він може тобі дати?

— Мамо, ти не розумієш, — відповідала я, намагаючись бути спокійною. — Степан працює, він старається. І він мене підтримує. Мені не потрібен хтось із мільйонами, я хочу бути з людиною, яка мене поважає.

— Поважає? — вона фиркнула, наливаючи собі чай. — Повага — це коли чоловік може забезпечити сім’ю, а не коли він дозволяє тобі фарбувати голову в якісь дикі кольори!

Тоді я ще стрималася, але сьогодні її слова перейшли всі межі. Я завжди мріяла поекспериментувати з кольором волосся. У батьківському домі це було під забороною — мама вважала, що “пристойна дівчина” має виглядати стримано. Але я вже давно не підліток, живу своїм життям, і Степан, на відміну від мами, підтримав мою ідею.

— Ти впевнена, що хочеш саме помаранчевий? — сміявся він, коли ми сиділи в кафе і гортали фото в інтернеті. — Це ж буде як сонце на голові!

— А чому б ні? — я посміхнулася, відчуваючи, як його підтримка додає мені сміливості. — Хочу спробувати щось нове. Ти ж не проти?

— Ірино, я за будь-які твої експерименти, — він узяв мою руку і легенько стиснув. — Головне, щоб тобі подобалося.

І ось учора я наважилася. Помаранчевий колір виявився навіть яскравішим, ніж я уявляла, але мені подобалося. Степан, побачивши мене, тільки присвиснув і сказав: “Ти як рок-зірка!” Я сміялася, відчуваючи себе вільною. Але я й гадки не мала, що мама вирішить влаштувати свій “візит” саме сьогодні.

Ранок почався як зазвичай. Я готувала сніданок, Степан ще спав — він пізно повернувся з роботи. Я працюю маркетологом у великій компанії, і мій графік дозволяє мені іноді працювати з дому, тож я була на кухні, коли задзвонив домофон. Я подумала, що це кур’єр, але коли двері відчинилися, я почула мамин голос ще з коридору.

— Степане, ти де там? — гукнула вона, і я відчула, як усе всередині стиснулося. — Знову спиш до обіду? Ірина де?

Степан, спросоння, відповів щось нерозбірливе, і я почула, як мамині кроки наближаються до кухні. Вона увірвалася, як вихор, і зупинилася, побачивши мене.

— Ірино, це що за цирк? — її очі розширилися, коли вона побачила моє волосся. — Ти що, зовсім розум втратила?

Я намагалася пояснити, що це просто експеримент, що мені подобається, але вона не слухала. Її слова лилися потоком, і кожне з них било, наче камінь. Вона звинуватила Степана в тому, що він “псує” мене, що він “не гідний” мене, і навіть припустила, що він зраджує. Я стояла, не знаючи, що сказати, а Степан мовчки слухав із коридору. Мені було так соромно, що я не могла підняти на нього очей.

— Мамо, вистачить, — нарешті сказала я, коли вона почала повторюватися. — Ти не можеш так просто приходити і влаштовувати сцени. Це наш дім, і ми зі Степаном самі вирішуємо, як нам жити.

Вона на мить замовкла, але потім її обличчя пом’якшало.

— Ірино, я ж за тебе переживаю, — сказала вона тихіше. — Ти моя донька, я хочу, щоб у тебе все було добре. А цей твій Степан… Я ж бачу, що він не той, хто тобі потрібен.

— Це не тобі вирішувати, мамо, — відповіла я, відчуваючи, як голос тремтить. — Я люблю Степана, і він мене теж. А твої слова… Вони тільки все псують.

Вона ще щось пробурмотіла, але, здається, зрозуміла, що перегнула. Вибачившись, вона пішла, залишивши після себе важку тишу. Я повернулася до Степана, який досі стояв у дверях.

— Пробач, — сказала я, відчуваючи, як горло стискає. — Я не знаю, чому вона так себе поводить.

— Та все нормально, — він посміхнувся, хоч я бачила, що йому не по собі. — Мами бувають такі. Головне, що ти в порядку.

Але я не була в порядку. Мамині слова засіли в голові, і я не могла позбутися думки: що, якщо вона знову влаштує щось подібне? Як мені знайти баланс між її турботою і нашим зі Степаном життям?

Наступного дня я вирішила поговорити з татом. Він завжди був спокійнішим за маму, і я сподівалася, що він зможе її вгамувати. Я приїхала до батьків, і ми сиділи у вітальні, п’ючи чай.

— Тату, я не знаю, що з мамою робити, — почала я, нервово крутячи ложку в руках. — Вона вчора прийшла до нас і влаштувала скандал через моє волосся. І Степана знову образила.

Тато зітхнув, відставивши чашку.

— Ірино, ти ж знаєш свою маму, — сказав він спокійно. — Вона переживає за тебе. Їй здається, що ти заслуговуєш на краще.

— Але ж я щаслива зі Степаном! — вигукнула я. — Чому вона цього не бачить?

— Бо вона мама, — він посміхнувся. — Для неї ти завжди будеш маленькою дівчинкою, яка потребує захисту. Дай їй час. І, може, не реагуй так гостро. Вона ж не зі зла.

Я кивнула, але в душі не була впевнена, що час усе виправить. Мама завжди мала талант ускладнювати мені життя.

Через кілька днів я зустрілася зі своєю подругою Оксаною в кафе. Вона завжди вміла мене вислухати і дати пораду.

— Ірино, ти не можеш дозволяти мамі так втручатися, — сказала вона, розмішуючи цукор у своїй каві. — Ти ж не дитина. А Степан що думає?

— Він старається не реагувати, — зітхнула я. — Але я бачу, що йому неприємно. І мені соромно перед ним.

— То поговори з ним, — порадила Оксана. — І з мамою. Постав межі. Інакше вона так і буде влазити у ваше життя.

Я знала, що Оксана права, але сама думка про серйозну розмову з мамою лякала. Вона могла образитися, а я не хотіла псувати наші стосунки. Але й терпіти її поведінку далі я не могла.

Того ж вечора я вирішила поговорити зі Степаном. Ми сиділи на дивані, і я нарешті наважилася.

— Степане, я хочу вибачитися за маму, — почала я. — Мені так соромно за її слова. Я не хочу, щоб ти думав, що я з нею згодна.

Він подивився на мене і посміхнувся.

— Ірино, я знаю, що ти не згодна, — сказав він. — І я не ображаюся. Мами бувають різні. Але, може, тобі варто з нею поговорити? Пояснити, що ми разом і що її слова нас ранять?

Я кивнула, відчуваючи полегшення. Степан завжди умів мене заспокоїти. Але я знала, що розмова з мамою буде нелегкою.

Наступного тижня я запросила маму до нас на вечерю. Я готувала її улюблені вареники, сподіваючись, що тепла атмосфера допоможе нам порозумітися. Коли вона прийшла, я помітила, що вона виглядає спокійнішою, ніж зазвичай.

— Мамо, я хочу поговорити, — сказала я, коли ми сіли за стіл. — Я розумію, що ти за мене переживаєш, але твої слова про Степана… Вони мене засмучують. Ми зі Степаном любимо одне одного, і я хочу, щоб ти це поважала.

Вона мовчала, дивлячись на тарілку. Потім зітхнула.

— Ірино, я просто хочу, щоб ти була щаслива, — сказала вона. — Мені здається, що ти заслуговуєш на більше. Але… якщо ти так вирішила, я спробую бути стриманішою.

Це було не зовсім те, на що я сподівалася, але це був крок уперед. Я подивилася на Степана, і він легенько кивнув, наче кажучи: “Усе буде добре”.

Минали тижні, і мама дійсно стала стриманішою. Вона більше не влаштовувала сцен, хоча я бачила, що їй важко прийняти мій вибір. Але я відчувала, що ми зі Степаном стали ще ближчими. Мій помаранчевий колір волосся став для мене символом свободи — свободи бути собою, незважаючи на думки інших.

Та я все ще думаю: як знайти баланс між любов’ю до мами і нашим зі Степаном життям? Як ви, читачі, справляєтеся з подібними ситуаціями, коли рідні не приймають ваш вибір?