“Ти що, рідну матір не поважаєш? Я ж прийшла допомагати!” – голосила Валентина Петрівна, у пологовій кімнаті. Моя свекруха, одягнена в синій халат, не просто проігнорувала наші з Максимом домовленості, а привела із собою сторонню жінку, чим остаточно зіпсувала найважливішу мить – появу на світ нашої дитинки.

Я досі відчуваю той гіркий присмак розчарування. Усі мої мрії про ніжність, про перший погляд, про “тільки ми вдвох” із чоловіком, розлетілися на друзки. Те, що мало стати найсвятішим і найбільш особистим спогадом, перетворилося на цирк із двома “глядачками”, які поводилися так, наче прийшли на цікаве кіно, а не на появу на світ моєї дитини. Я ніколи не пробачу свекрусі цього вчинку, яке вона, до речі, вважає найбільшою допомогою у моєму житті.

Мене звати Софія. Ми з Максимом одружилися чотири роки тому, і наше життя, здавалося б, було ідеальним. Власний затишний куточок у новобудові, стабільна робота, спільні мрії та плани. Єдиною “ложкою дьогтю” у цій бочці меду була його мама, Валентина Петрівна. Жінка-стихія, яка вважала, що всі її поради – це не просто рекомендації, а закон, обов’язковий до виконання. Особливо, коли мова йшла про “її синочка” і, звісно ж, про його майбутнє потомство.

Коли я повідомила про вагітність, Валентина Петрівна, здавалося, розцвіла. Але її радість швидко трансформувалася в тотальний контроль.

Вона могла телефонувати мені по десять разів на день, питаючи, чи я поїла, чи відпочила, і чи не забула випити “ось ту трав’яну настоянку, яку пила ще її бабця”. Звісно, я усміхалася, кивала, але робила по-своєму. Максим завжди намагався мене захистити, але його мама мала талант обходити його “заборони” з такою легкістю, наче переступала калюжу.

На шостому місяці ми почали обговорювати деталі появи на світ нашої донечки. Ми з Максимом відвідували курси для майбутніх батьків і вирішили, що це буде партнерська поява на світ дитинки. Я хотіла, щоб у цю важливу мить зі мною був лише він.

Наголошую: “лише він”. Я кілька разів чітко озвучила це Максиму, і він, зі свого боку, запевнив, що поговорить із мамою, щоб уникнути будь-яких непорозумінь. Звісно, він не сказав їй прямо, що вона не потрібна. Він просто повідомив, що ми “плануємо” партнерську появу на світ дитинки, і що це буде дуже важливий момент “для нас двох”.

Валентина Петрівна, мабуть, почула лише слово “партнерська” і “плануємо”. Вона одразу ж почала розповідати всім своїм знайомим про те, яка вона прогресивна свекруха, і що “вона” теж буде присутня. Якось у розмові з моєю мамою вона навіть сказала: “Звісно, я буду. Хто ж, як не я, підкаже Софії, як правильно дихати? Максим же розгубиться, він у мене такий ніжний”. Моя мама тоді тільки сумно зітхнула і сказала мені: “Софійко, ти ж знаєш, яка вона. Головне — твоє здоров’я і дитинки. А про інше не думай”.

На останніх тижнях Валентина Петрівна перетворилася на мою тінь. Вона щодня приходила до нас “на хвилинку”, а сиділа по три години, примовляючи: “Ой, як же ж це довго. Може, тобі варто випити ось це?” або “А моя сусідка, Оля, казала, що відвар шипшини викликає…” Я вже просто не знала, куди подітися. Максима вона завжди відсилала “по якісь термінові справи”, а мене “просвічувала” своїми “безцінними” порадами.

За два тижні до очікуваної дати Валентина Петрівна заявила, що візьме відпустку “для підтримки”. Вона зняла кімнату неподалік лікарні, мотивуючи це тим, що “якщо щось трапиться вночі, то щоб я була під рукою”. Я ледве стримувалася. Це було нестерпно. Я відчувала, що моя особиста територія, моє право на приватність, розтоптані.

Але найбільший шок чекав на мене у той самий день, 13 серпня 2025 року. Коли я відчула, що процес розпочався, Максим, ледь стримуючи хвилювання, викликав таксі. Ми швидко приїхали до пологового. Дорогою я написала повідомлення мамі й сестрі, що ми вже в лікарні, і попросила їх не телефонувати щопівгодини. Валентині Петрівні Максим теж надіслав коротке СМС: “Почалося. Триматиму у курсі”. Ми домовилися, що це буде єдиний контакт до того моменту, як я народжу.

Ми оформилися, мене провели у заздалегідь обрану нами індивідуальну кімнату. Там було затишно: м’яке світло, аромадифузор із лавандою, яку я обожнюю. Я відчувала спокій і зосередженість. Максим тримав мене за руку, ми жартували, пригадуючи наші курси. Нарешті, цей момент настав — тільки ми.

Приблизно через годину, коли мені вже було доволі важко, і я намагалася зосередитися на диханні, двері раптово відчинилися. Я подумала, що це медсестра чи лікар. Але на порозі стояла… Валентина Петрівна. Вона була в синьому халаті, в шапочці і бахілах. І не сама. Поруч із нею стояла жінка у схожому “обмундируванні”. Це була її подруга, та сама сусідка Оля, про яку вона так часто згадувала.

– Софієчко! Ми вже тут! Я тобі казала, що я буду потрібна? – гучним шепотом, неначе у театрі, промовила свекруха. – А це Оля, вона тридцять років у дитячому садку працювала, вона знає про дітей “все”. Вона мені допоможе, і ми тебе будемо підтримувати!

Максим, який до цього був білий, як стіна, підскочив.

– Мамо! Що ви тут робите?! Я ж вам сказав чекати вдома!

– Як це “що роблю”? – Валентина Петрівна ображено підняла брови. – Я приїхала, щоб допомагати. Хто мене пустив? А я їм сказала, що я твоя партнерка! І Оля теж!

Я втратила дар мови. Їхні голоси, їхнє шарудіння бахілами, їхній “діловий” вигляд – усе це перетворило мою важливу святиню на прохідний двір.

Валентина Петрівна підійшла до мене, незважаючи на мій погляд, повний злості, і, обійнявши за плече, почала “керувати” процесом.

– Дихай, Софієчко, дихай! Як паровозик! А ти, Максим, не стій там, як стовп! Давай, масажуй їй спину! Ось так, як я тобі показувала!

Подруга Оля тим часом почала оглядати кімнату, неначе ревізор.

– Ой, а тут вікно не зачинене! Софія ж прохолоне! А вода, вода у вас тут є? – і почала нишпорити по тумбочках.

Максим був розгублений. Він намагався випровадити їх, але вони ігнорували його. Коли він спробував вивести маму за руку, вона вирвалася і влаштувала сцену:

– Ти що, рідну матір не поважаєш? Я ж із найкращих спонукань! Я хочу, щоб усе було “правильно”! Це мій онук/онучка!

Врешті-решт, я не витримала.

– Валентино Петрівно! Вийдіть! І ваша подруга теж! Негайно! Я не потребую вашої “допомоги”! Ви псуєте мені цей момент!

Мої слова не подіяли. У цей момент зайшла лікарка Наталія Іванівна. Побачивши цю картину, вона здивувалася, але, будучи професіоналом, швидко оцінила ситуацію. Вона відвела Максима убік і щось коротко сказала йому. Після цього він вийшов разом з нею.

За кілька хвилин до кімнати увійшов санітар і черговий лікар. Вони ввічливо, але дуже наполегливо “попросили” Валентину Петрівну та її подругу покинути приміщення, мотивуючи це “терміновими правилами лікарні щодо обмеження кількості осіб, які не є прямими родичами”. Вони опиралися, обурювалися, але мусили підкоритися.

Я плакала. Плакала не від болю, а від образи. Мій Максим повернувся, втомлений, виснажений, але знову зосереджений на мені. Він тримав мене за руку, вибачався, і я відчувала, що він справді розгублений і засмучений. Він зробив усе, що міг.

На щастя, поява на світ нашої донечки, яку ми назвали Златою, була швидкою. Коли я почула її перший крик і мені поклали її, я забула про все. Про біль, про Валентину Петрівну, про її подругу. У світі залишилися тільки ми троє. Це була найцінніша мить.

Але пізніше, коли ми вже лежали в палаті, Максим прийшов із букетом і з винуватим обличчям.

– Сонечко, вибач мені за маму. Вона вважає, що вона вчинила правильно. Вона навіть зараз каже, що “це завдяки їй” дитинка швидко з’явилася на світ, бо вона “надала моральну підтримку”.

Я тільки хитнула головою. Я знала, що вона ніколи не визнає своєї провини. Вона впевнена, що її “допомога” – це подарунок. А для мене це було вривання, яке вкрало у мене частину моєї таємничості, моєї історії.

Чи зможу я це забути? Чи зможемо ми з Максимом вибудувати такі кордони, які вона не зможе перетнути? Як жити з людиною, яка щиро вірить, що має право на твій простір, навіть у найсокровенніші моменти життя?

А ви, дорогі читачі, скажіть: як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна пробачити таке відверте ігнорування ваших бажань у настільки важливий момент? І чи можливо збудувати щасливу сім’ю, якщо ваші кордони постійно ігнорує найближча родина?