«Ти справді думаєш, що Матвій залишить дружину і дітей заради тебе?» — Олена різко поставила чашку з кавою на стіл, її голос пронизав тишу, як холодний вітер на набережній Дніпра в Черкасах.

Я знизала плечима, вдаючи, що її слова мене не зачіпають. Але всередині щось стислося. Ми сиділи в затишному кафе в центрі Черкас, де пахло свіжозвареною кавою й домашньою випічкою. За вікном гуділи машини, а я крутила ложку в своїй лате, ніби це могло заглушити сум’яття в моїй голові.

«Я не знаю, Олено. Він каже, що це складно. Що потрібен час», — відповіла я тихо, уникаючи її погляду.

«Час? Руслана, ти чуєш себе? Ти вже рік живеш його обіцянками. Це не життя, це… клітка», — вона нахилилася ближче, її очі горіли роздратуванням.

Я не відповіла. Що я могла сказати? Олена знала мене краще, ніж я сама. Але вона не знала Матвія. Не бачила, як він посміхається, коли думає, що ніхто не помічає. Не чула, як він розповідає про свої мрії, про те, як хоче змінити все у своєму житті. І як він дивиться на мене — так, ніби я єдина людина в світі.

«Ти заслуговуєш кращого», — додала Олена м’якше, ніби пожаліла за свою різкість.

Я кивнула, але в голові крутилася одна думка: а що, якщо кращого для мене немає?

Коли я вийшла з кафе, осінній дощ дрібно сіяв на бруківку. Я підняла комір пальта й пішла додому, до своєї маленької квартири в районі Соснівка. Там, у тиші, пахло його парфумами. Матвій був у мене вчора. Залишив сліди — чашку з недопитою кавою, запах на подушці, обіцянки в повітрі. І я знову відчула, як тону в цій історії, яка почалася так невинно, а тепер загрожувала поглинути мене цілком.

Все почалося з однієї кави. Я працюю в рекламному агентстві в Черкасах, де кожен день — це вир дедлайнів, брейнштормів і клієнтів, які хочуть усе й одразу. Матвій був нашим новим клієнтом, представником компанії з Умані, що замовляла рекламну кампанію для місцевого бренду. Йому тридцять дев’ять, він одружений, має двох дітей — семирічну Софію і десятирічного Максима. Його дружина, Анна, — успішна юристка, яку я бачила лише на фото в його телефоні. А ще в нього є очі, від яких я колись забула, як дихати.

Наші зустрічі почалися з робочих нарад. Потім були пізні вечори в офісі, коли ми залишалися вдвох, щоб доопрацювати презентацію. Він жартував, я сміялася. Він розповідав про свої подорожі до Карпат, я — про свої мрії відкрити власну студію. А потім був той вечір у відрядженні в Одесі, коли ми затрималися в ресторані біля моря. Він узяв мою руку, і я не відсмикнула. Той момент змінив усе. Відтоді я живу в тіні його життя, чекаючи повідомлень, ховаючись від світу й від самої себе.

Моє життя ззовні виглядає ідеально. У мене є орендована квартира в Соснівці, пристойна зарплата, заняття йогою по середах у місцевому спортзалі й подруга Олена, яка завжди говорить правду, навіть коли я її не хочу чути. Але ніхто не знає, що я вже рік зустрічаюся з одруженим чоловіком. Я не хочу бути «тією іншою». Але я нею стала.

«У тебе є хвилинка?» — запитала я, простягаючи Матвію чашку кави.

Він сидів за моїм кухонним столом у розстебнутій сорочці, з трохи розпатланим волоссям. Від нього пахло моїм гелем для душу. І ще чимось невловимим, що змушувало моє серце битися швидше.

«П’ять хвилин. Може, сім, якщо діти не прокинуться раніше», — він усміхнувся, але в його очах була втома.

«Як вони?» — я намагалася звучати невимушено.

«Діти? Добре. Софія малює, Максим ганяє у футбол. Анна… як завжди. Багато роботи, мало розмов», — він знизав плечима й опустив погляд у чашку.

Я кивнула, вдаючи, що цього достатньо. Але всередині все кипіло. Я хотіла кричати, питати, чому він досі там, якщо все так погано. Але я мовчала. Як завжди.

«Іноді мені здається, що ми живемо в іншій реальності», — сказала я, дивлячись на його руку на столі. Його обручка блищала в світлі лампи.

«Тільки з тобою я почуваюся живим», — відповів він, не піднімаючи очей.

Коли він пішов, поцілував мене в чоло. Не в губи. Ніби боявся, що я занадто прив’яжуся. Або що він сам уже занадто близько. Я зачинила двері й стояла, вдивляючись у порожнечу. Моя квартира пахла ним. А може, просто моїми сумнівами.

«Як довго це триватиме?» — Олена дивилася на мене поверх своєї чашки з трав’яним чаєм.

Ми сиділи в маленькому кафе в центрі Умані, куди приїхали на вихідні, щоб відпочити. За вікном гудів ринок, а я відчувала, як її слова впиваються в мене, наче голки.

«Рік. Майже», — відповіла я, розмішуючи цукор у своїй каві.

Олена зітхнула. Її погляд був не осудливим, а втомленим. Вона знала, що я не хочу чути правду, але все одно сказала:

«Руслана, він не піде. Якби хотів, уже б це зробив. У них завжди є причини — діти, іпотека, свята, «не той час». Ти заслуговуєш бути не запасним варіантом, а головною людиною в чиємусь житті».

Я мовчала. Бо вона мала рацію. Але я не могла зізнатися, що боюся відпустити Матвія. Боюся, що без нього залишуся порожньою.

«Він не такий, як інші», — прошепотіла я, більше для себе.

Олена пирхнула. «Кожна з нас так думає. Поки не зрозуміє, що помилялася».

Дорогою додому я йшла повз парк. Вітер гнав опале листя, і воно здавалося таким же неспокійним, як я. Я згадувала кожну розмову з Матвієм. Кожне «ще трохи», «дай мені час», «я все владнаю». Ці слова раптом стали порожніми, як осіннє повітря. А що, якщо я для нього лише втеча від рутини? Від дітей, від Анни, від усього, що його тримає?

Одного дня я пішла в місцевий супермаркет у Черкасах по молоко й хліб. Звичайний вечір, нічого особливого. Я стояла біля полиці з овочами, коли побачила її. Анну. Я впізнала її одразу — з тих фото, що бачила в телефоні Матвія, коли він думав, що я не дивлюся. Вона стояла за кілька метрів, із сумкою в руках, розмовляючи по телефону. Її голос був тихим, але я чула кожне слово.

«Матвій знову затримався на роботі. Знаєш, Лесю, я відчуваю, що щось не так. Він змінився. Став відстороненим. Ніби ховає щось», — її голос тремтів.

Я стиснула пакет молока так, що він ледь не тріснув. Вона підняла очі, і на мить наші погляди зустрілися. Вона не знала, хто я. Але я знала. Знала, що я — причина її сумнівів. Я відвернулася, поспіхом пішла до каси, спотикаючись об власну совість. Уперше я побачила не «його дружину», а живу людину. З втомленими очима, з турботами, з болем. І мене охопив сором, якого я раніше не знала.

Вдома я сіла на диван, дивлячись на порожню чашку з-під кави, яку Матвій пив уранці. І подумала: чи дивиться він на мене так, як я дивилася на неї? Зі співчуттям? Зі соромом? Чи я для нього лише спосіб забути про свої проблеми?

«Нам треба поговорити», — сказала я, коли Матвій зайшов до моєї квартири.

Він зупинився на порозі, ніби відчув, що зараз усе зміниться. Не поцілував мене, не обійняв, як зазвичай. Просто сів на край дивана й чекав.

«Я більше не можу так, Матвію. Я не хочу бути такою людиною. Я не хочу ховатися, чекати, сподіватися. Я заслуговую на більше», — мій голос тремтів, але я не зупинялася.

«Руслана, ти не розумієш. Я намагаюся все владнати. Дай мені час», — він говорив тихо, але в його голосі була напруга.

«Час? У тебе був рік! Скільки ще? Ще одне свято? Ще одна шкільна вистава твоїх дітей?» — я підвищила голос, не в силах стриматися. «Завжди буде «не той час»».

Він мовчав. Уперше за весь час у нього не було відповіді. Він дивився на мене, і в його очах було щось середнє між сумом і розгубленістю.

«Я думала, ти мене кохаєш», — сказала я. «Але, може, ти просто любиш те, що я тобі даю. Свободу. Таємницю. Втечу».

Він не відповів. Просто встав, узяв куртку й пішов. Двері тихо клацнули, а я залишилася сидіти на дивані. Без сліз, без істерик. Тільки тиша. І вперше за довгий час я не чекала його повідомлення. Не перевіряла телефон. Це було страшно. Але водночас — як ковток повітря.

Через тиждень він прийшов знову. Без дзвінка, без попередження. Просто стояв у дверях із невеликою сумкою в руках. Його очі були червоні, ніби він не спав кілька ночей.

«Можна зайти?» — запитав він тихо.

Я відступила, впускаючи його. Він сів на той самий диван, де ми востаннє говорили. Мовчання було важким, як осінній туман над Дніпром.

«Я пішов від Анни. Сказав їй усе. Про нас. Про те, що я був боягузом. Що кохаю тебе», — його голос був хриплим. «Діти… вони не хочуть зі мною розмовляти. Я втратив усе. Але я тут».

Я дивилася на нього — втомленого, розбитого, але все ще того самого Матвія, якого я любила. Чи любила? Я не знала. Мої почуття були схожі на розірваний лист, який я намагалася склеїти.

«Я не знаю, чи вірю тобі», — сказала я чесно.

Він кивнув, ніби очікував цих слів. «Я знаю. Але я тут. І мені більше нікуди йти».

Тієї ночі я не залишилася з ним. Не обійняла, не запитала, що буде далі. Я пішла до своєї спальні, зачинила двері й довго дивилася в темряву. Чи це був початок чогось справжнього? Чи просто нова ілюзія, у яку я знову повірила?

А ви б повірили?