— Ти справді збираєшся стати моєю мачухою і господарювати в домі, де кожна річ належить пам’яті моєї мами — запитала я Андріану, дивлячись прямо в її холодні очі. Подруга не відвела погляду і спокійно відповіла — Я збираюся зробити Павла щасливим, а ким я буду для тебе, залежить лише від твого вибору. Батько стояв у дверях, тримаючи ключі від машини, і я бачила, як він завмер, почувши цю правду вголос. У ту мить наше спільне минуле розлетілося на друзки

Відпустку я запланувала на середину вересня, коли сонце вже не палить, а лише лагідно гріє, заплутуючись у золотій павутині між високими соснами. Ми з Андріаною вирішили поїхати до мого батька в його затишний будинок на околиці села. Це був чи не єдиний вільний час у моєму робочому графіку, адже колеги, що мають дітей, розібрали всі літні дати ще взимку. У місті я звикла спати до обіду, затуляючи вікна важкими шторами від шуму проспекту, але тут, серед кришталевої тиші, мені захотілося встати з першими променями.

Подруга ще солодко спала, розметавши по подушці своє каштанове волосся, тож я навшпиньках вийшла з кімнати. Старі дерев’яні сходи ледь чутно рипнули під моїми босими ногами. Павла вдома не було. Мабуть, знову пішов на річку, подумала я, заглядаючи в порожню вітальню. Батько, відколи залишив службу, кардинально зміг змінити свої звички. Раніше він завжди був зібраним, суворим, у випрасуваній формі, а тепер оселився в цьому невеликому будинку, захопився риболовлею і зажив спокійним життям. Йому ледь перевалило за п’ятдесят, але він виглядав бадьоро, наче саме тут знайшов те, чого йому бракувало всі ці роки.

Я вирішила пробігтися. Взула кросівки, накинула легку кофту і вже за мить дріботіла лісовою стежкою. Повітря було вогким, пахло прілим листям, грибами та хвоєю. Кожен крок супроводжувався м’яким шелестом. Спершу дорікала собі, що не розбудила Андріану, але потім згадала, як вона вчора ввечері, втомлена від дороги, просила дати їй виспатися досхочу.

Коли я повернулася, батько вже господарював на кухні. З-за дверей душової долинав монотонний шум води. На столі вже стояла тарілка з домашнім сиром та глечик молока.

— О, всі вже на ногах? — запитала я, витираючи обличчя рушником після активної розминки.

— Давненько, — посміхнувся Павло, не відриваючись від приготування яєчні. — Ліс вранці особливий, правда?

— Доброго ранку всім! — у цей момент до нас вийшла Андріана.

Навіть у простому спортивному костюмі та з вологим після душу волоссям вона виглядала бездоганно. Успішна, впевнена в собі, вона завжди притягувала погляди в нашій компанії. Я мимохіть спостерігала, як вона з особливою витонченістю бере ніж і починає допомагати батькові нарізати овочі. Її рухи були легкими, наче вона все життя прожила в цьому будинку, а не в центрі мегаполіса.

Після сніданку я запропонувала піти вглиб лісу, до старого кар’єру.

— Я пасую, — відрізав батько, витираючи руки об рушник. — Не люблю блукати без діла. Краще лад у гаражі наведу, там інструменти залежалися, та й машину Андріани треба під стріху загнати, бо на ніч обіцяли дощ.

— Просто Андріана, — поправила його подруга, весело блиснувши очима. — Без офіціозу, ми ж домовилися.

— Добре, Андріано, — тато ніяково посміхнувся, і я вперше помітила, як він відвів погляд.

Ми пішли вдвоє. Прохолода підбадьорювала, ми багато розмовляли про наші проекти на роботі, про спільних знайомих, але я помітила, що Андріана постійно повертає розмову до мого батька. Її цікавило все: від того, яку музику він слухає, до того, чому він вирішив переїхати саме сюди.

— Він у тебе дуже цікавий чоловік, — зауважила вона, переступаючи через повалене дерево. — В ньому відчувається така внутрішня сила, якої зараз мало в кого зустрінеш.

— Він просто старий солдат, який нарешті пішов на спокій, — відмахнулася я, не надаючи її словам особливого значення.

Коли ми повернулися, обід уже чекав на столі. Пахло запеченою картоплею з кропом. Андріана була щиро вражена, а для мене це було звичним. Тато вмів тримати дім у порядку ще з того часу, як не стало мами. Мені тоді було дванадцять, і ми вчилися жити заново удвох. Він став для мене і батьком, і матір’ю, і кращим другом.

— Закінчилися вершки, свіжі овочі та дещо з бакалії, — зауважив Павло, перевіряючи полиці холодильника після обіду.

— Давайте з’їздимо до великого магазину в сусіднє містечко, — миттєво відреагувала Андріана. — Я бачила там дорогою непоганий маркет. Якраз закриємо питання з продуктами на весь тиждень.

Тато погодився, а я лише втомлено скривилася. Після пробіжки та прогулянки мені хотілося лише одного — спокою.

— Чесно кажучи, я б краще посиділа в кріслі біля озера з книжкою. Магазини та черги мене сьогодні зовсім не ваблять, — чесно зізналася я.

— Бачиш, Андріано, молодь лінується, — засміявся батько, знімаючи з гачка ключі від машини. — Доведеться нам удвох їхати, якщо не хочемо сидіти на одній крупі.

Я зовсім не заперечувала. Поки їх не було, я насолоджувалася тишею на березі річки, спостерігаючи за тим, як сонячні зайчики грають на поверхні води. Минула година, потім друга. Сонце почало повільно схилятися до обрію, фарбуючи небо в рожеві та фіолетові кольори. Я почула шум мотора лише тоді, коли вечірні тіні вже стали довгими.

— Ти багато втратила! — вигукнув батько, виходячи з авто з повними пакунками. Його обличчя виглядало напрочуд свіжим. — Ми знайшли затишну кав’ярню біля траси, там такий гарбузовий десерт подають, що просто неймовірно.

— І поглянь, що я собі придбала, — Андріана з гордістю дістала з багажника високі гумові чоботи та новеньку брезентову куртку.

— Це ще навіщо? Ти ж казала, що твій максимум — це прогулянка парком у центрі, — здивувалася я.

— Завтра йду з твоїм батьком на світанку рибалити. Він так захоплено розповідав про місцеві заплави, що я просто не могла відмовитися. Хочу спробувати зловити хоч щось, — вона посміхнулася Павлу, і він відповів їй тим самим теплим поглядом.

Мене це трохи збентежило, але я списала все на гостинність тата та ввічливість подруги. Наступні дні вони ставали все ближчими.

Коли я прокинулася наступного ранку, на кухні вже кипіла робота. Пахло смаженою річковою рибою, а Павло з Андріаною про щось весело сперечалися, розкладаючи приладдя.

— Ну що, рибалки, де ваші трофеї? — запитала я, позіхаючи та потягуючись.

— Ще й які! — вигукнув тато, вказуючи на миску зі свіжим уловом. — Андріана — мій справжній талісман. Вона тільки закинула вудку, і відразу клюнуло. Тепер я її без нагляду на берег не відпущу.

— Мені справді сподобалося, — додала вона, витираючи руки. — Це таке дивне відчуття — чекати, коли поплавок смикнеться.

— Не розумію, що в цьому такого захопливого… Сидіти й дивитися на воду годинами, — знизала я плечима, наливаючи собі кави.

— Ти просто не бачила туман над заплавою вранці, — м’яко відповіла подруга. — Це особливий спосіб відчути момент, коли світ ще спить.

— Особливий спосіб нагодувати комарів, — пожартувала я, намагаючись приховати незрозуміле роздратування.

Минуло шість днів нашої відпустки. Я все частіше залишалася сама, бо Андріана раптом зацікавилася не лише риболовлею, а й господарством. Одного вечора я повернулася з тривалої прогулянки і застала їх за дивним заняттям у дворі. Вони виносили з комори старі речі, дерев’яні скрині, якісь залізяки, сортували їх і багато сміялися.

— Вирішили розчистити простір, — пояснила Андріана, витираючи чоло рукою, на якій була пляма від пилу. — Павло каже, що давно хотів тут усе переробити, але руки не доходили.

Я стояла поруч і мовчки дивилася, як вони злагоджено працюють. У повітрі відчувалася якась особлива атмосфера, яку я не могла пояснити логічно. Вони ніби розуміли один одного без зайвих слів. Батько став менше говорити про минуле, про службу, про старі часи. Він дивився вперед.

Тієї ночі мені було неспокійно. Сон не йшов, я ворочалася в ліжку, слухаючи звуки нічного лісу. Вийшла на кухню води попити і випадково зазирнула у вікно, що виходило в сад. У світлі повного місяця я побачила дві постаті біля старої яблуні. Вони просто стояли поруч. Я не бачила облич, але відчувала, що між ними відбувається щось, що виходить за межі звичайної дружби між господарем дому та гостею.

Я не хотіла, щоб батько був самотнім. Справді. Я мріяла, щоб він знайшов жінку свого віку, спокійну, господарську, з якою можна було б разом зустріти старість. Але Андріана? Моя подруга, яка звикла до ресторанів, дорогих авто та галасливих вечірок? Вона була занадто яскравою для цього тихого місця. Мені здавалося, що це лише тимчасовий спалах, гра, яка закінчиться тим, що тато знову залишиться один у порожньому будинку, але цього разу йому буде значно болючіше.

Наступного вечора ми всі разом сиділи на терасі. Повітря стало зовсім холодним, і ми накинули пледи.

— Мені зовсім не хочеться повертатися до міста, — раптом дуже тихо сказала Андріана, дивлячись на зорі.

— Мені теж тут подобається, — відповіла я, намагаючись підтримати розмову. — Але робота, справи… життя там, а не тут.

— А може, життя якраз тут? — вона повернула голову до мене, і в її погляді було щось нове, серйозне.

— Може, прогуляємося до старого млина? — запропонував Павло, наче намагаючись розрядити обстановку. — Там зараз місячне світло на воді дуже красиве.

Ми вийшли за ворота, але пройшовши кілька метрів, я зрозуміла, що забула телефон у вітальні.

— Ви йдіть повільно, я зараз наздожену, — кинула я і побігла назад до будинку.

Коли я поверталася, то побачила їх у світлі старого ліхтаря біля повороту стежки. Вони зупинилися. Батько тримав Андріану за руки, вони стояли зовсім близько один до одного. Вона щось шепотіла, дивлячись йому прямо в очі, а він слухав так уважно, наче від її слів залежало все його майбутнє. Я заціпеніла на місці. Всередині все закипіло від нерозуміння, образи та якогось дивного почуття зради. Я не пішла за ними. Повернулася в дім, зачинилася в кімнаті та чекала.

Коли Андріана нарешті зайшла до нашої спальні, я вже не могла стримуватися.

— Що ти собі дозволяєш? — мій голос тремтів від напруги.

— Про що ти, Ірино? — вона виглядала спокійною, але її пальці нервово смикали край пледа.

— Ти і мій батько. Це ж абсурд. Ти пограєшся, отримаєш свою порцію екзотики в селі та поїдеш у свій офіс, а він залишиться тут. Ти розумієш, що він — жива людина, а не твій черговий проект?

— Ти помиляєшся, — тихо, але твердо відповіла вона. — Мені справді з ним добре. З ним я вперше за довгий час відчуваю, що можу бути собою, без масок та соціальних очікувань.

— Я не вірю в цю романтику. І я не дозволю тобі його зламати. Якщо ти зараз же не зникнеш звідси, я поставлю його перед вибором. І повір, він вибере доньку, а не подругу, яку знає лише через мене.

Андріана зблідла так, що стала майже прозорою в напівтемряві кімнати. Вона мовчки підійшла до своєї валізи та почала кидати туди речі.

— Ти впевнена, що знаєш, що зробить його щасливим? — запитала вона вже біля самих дверей.

— Впевнена. Я знаю його все життя, а ти — лише тиждень.

Вона поїхала тієї ж ночі. Я чула, як зашурхотіли шини по гравію, як стих звук мотора вдалині. Наступного дня Павло був сам не свій. Він не пішов на річку, не снідав, не коментував нічого. Просто сидів на ґанку, нескінченно довго дивлячись у бік лісу, тримаючи в руках стару чашку, з якої так і не відпив ні ковтка кави.

— Тату, ну не мовчи. Вона просто не твоя людина, це ж очевидно, — спробувала я почати розмову, сідаючи поруч.

— Ти так вважаєш? — він подивився на мене таким поглядом, що мені стало по-справжньому страшно. У цьому погляді не було злості, лише безмежна втома та порожнеча. — Я думав, що на схилі літ мені нарешті пощастило знайти душу, з якою можна просто бути поруч. Без пояснень. Я знав, що вона значно молодша, що у нас різні світи. Але з нею я знову відчув, що я живий, а не просто доживаю віку. А тепер… мабуть, ти права. Старий солдат повірив, що він ще комусь потрібен.

Його слова відлунювали в моїй голові весь день. Я бачила, як згасло те світло, яке з’явилося в ньому за цей тиждень. Він знову став тим суворим, закритим чоловіком, яким був після того, як не стало мами. Весь день ми провели в мовчанні. Я намагалася чимось зайнятися, готувала вечерю, прибирала, але все валилося з рук. З кожною годиною я все чіткіше розуміла, яку помилку скоїла. Хто я така, щоб ставити ультиматуми? Чому я вирішила, що маю монополію на його щастя?

Ближче до вечора я не витримала цієї гнітючої атмосфери. Я бачила, як він згорбився, як постарів за один день. Дістала телефон і, ховаючись у саду, набрала номер Андріани.

— Пробач мені, — сказала я відразу, як тільки почула її голос. — Я поводилася як егоїстична дитина. Татові дуже погано. І мені теж, бо я бачу, що власноруч зруйнувала щось дуже крихке і важливе. Повертайся, якщо ще можеш.

Вона приїхала через кілька годин, коли над селом уже панувала глибока ніч. Я бачила через вікно вітальні, як вони зустрілися на подвір’ї під тим самим ліхтарем. Вони довго стояли мовчки, а потім почали говорити. Батько тримав її за плечі, ніби боявся, що вона знову зникне, як міраж. Я не чула слів, але бачила, як він нарешті видихнув.

Минуло пів року. За цей час багато чого змінилося. Я бачила, як Андріана поступово привозила свої речі, як у будинку з’явилися нові штори, квіти на підвіконнях, як змінився навіть запах у кімнатах. Вона не просто приїхала в гості, вона стала частиною цього місця. На їхньому невеликому святкуванні, де були лише найближчі, я стояла осторонь і спостерігала за ними. Це було дивно — бачити свою найкращу подругу в ролі дружини власного батька. Це була ситуація, яка потребувала від мене неймовірних зусиль, щоб звикнути, щоб переступити через власні стереотипи та соціальні норми.

Але коли я бачу, як вони разом планують сад на наступну весну, як Андріана щиро цікавиться його минулим, а він знову почав сміятися — справжньо, від серця — я розумію, що життя набагато складніше за будь-які схеми. Моя спроба захистити його ледь не обернулася найбільшою втратою. Ми часто думаємо, що знаємо, як краще для інших, але чи не є це лише нашою спробою контролювати чуже життя?

Чи маємо ми право засуджувати вибір близьких, навіть якщо він здається нам нелогічним або занадто сміливим? І чи варто давати любові шанс, коли здається, що все проти неї?