— Ти справжня егоїстка, Софіє, і я більше не буду цього терпіти, — ці слова вилетіли з моїх вуст раніше, ніж я встигла подумати.

Вечірнє сонце повільно сідало за обрій, забарвлюючи кухню в теплі золотисті відтінки. Ярина стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідські діти граються у дворі, і відчувала втому, що накопичилася за довгий робочий день. Вона звикла, що в їхньому домі завжди панує лад, а кожна річ знає своє місце. Проте сьогоднішня ситуація вибила її з колії. На столі стояла порожня велика каструля, в якій ще годину тому була свіжозварена гречка з м’ясом, розрахована на всю родину.

Тарас зайшов до кімнати, витираючи руки рушником. Він помітив розгублений погляд дружини і відразу зрозумів, що щось не так. Погляд чоловіка зупинився на чисто вимитому посуді в мийці та відсутності вечері на плиті.

— Ярино, ми вже будемо сідати до столу? — запитав він, сідаючи на свій звичний стілець.

— Я навіть не знаю, що тобі сказати, — тихо відповіла жінка. — Нашої вечері більше немає.

— Як це немає? Ти ж казала, що приготувала цілу гору їжі.

— Так і було. Але наша донька, здається, вирішила, що вона сьогодні єдина, хто хоче їсти.

У цей момент до кухні забігла десятирічна Софійка. Вона виглядала цілком задоволеною, хоча на її обличчі виднілися сліди соусу. Дівчинка не відразу помітила напружену атмосферу, що панувала між батьками.

— О, тату, ти вже прийшов! — вигукнула вона.

Тарас подивився на доньку, а потім знову на дружину.

— Софійко, ти з’їла все, що було в каструлі? — суворо запитав батько.

— Ну так, я була дуже голодна після тренування. А що, не можна було? — знизала плечима дівчинка.

Ярина відчула, як всередині підіймається хвиля роздратування. Вона готувала цю страву майже годину, сподіваючись на спокійну сімейну вечерю.

— Ти хоч розумієш, що ти не одна в цьому домі живеш? — підвищила голос мати. — Це був егоїзм чистої води. Ти навіть не подумала про батька, який цілий день працював.

— Я просто хотіла їсти, — буркнула Софійка, опустивши очі.

— Просто хотіла? — втрутився Тарас. — Ти поводишся так, ніби світ обертається навколо тебе. Ми тепер повинні йти в магазин або готувати щось на швидку руку, бо ти не змогла вчасно зупинитися.

— Ви завжди робите з мухи слона, — вигукнула дівчинка і вибігла з кухні, гучно тупнувши ногами.

У хаті запала важка тиша. Ярина сіла навпроти чоловіка і закрила обличчя руками. Їй було прикро не через зіпсовану вечерю, а через те, що вона побачила в поведінці доньки риси, які їй дуже не подобалися.

— Може, ми справді занадто суворі до неї? — невпевнено запитав Тарас через деякий час.

— Ні, Тарасе. Це не вперше. Минулого тижня вона забрала всі фрукти, які я купувала для гостей. Потім вона без дозволу взяла мої речі. Вона росте справжньою егоїсткою, і якщо ми зараз промовчимо, далі буде тільки гірше.

— Але називати дитину такими словами при всіх… Ти бачила, як вона на тебе подивилася?

— А як вона дивиться на нас? Як на обслуговуючий персонал, який зобов’язаний постачати їжу та комфорт.

Ярина піднялася і почала діставати з холодильника яйця, щоб приготувати хоча б яєшню. Її рухи були різкими та нервовими. Вона згадувала своє дитинство, де за столом завжди панувало правило: спочатку старші, потім діти, і ніхто ніколи не смів взяти зайвий шматок, не запитавши інших.

Тим часом у своїй кімнаті Софійка сиділа на ліжку, обійнявши подушку. Їй було соромно, але визнати це перед батьками заважала гордість. Вона справді була дуже голодна, а їжа здалася їй такою смачною, що вона просто не помітила, як порція за порцією зникла вся каструля.

— Чому вони завжди сваряться через дрібниці? — думала вона. — Це ж просто їжа.

Проте десь глибоко в душі вона розуміла, що справа не в гречці. Вона згадала, як мама вчора скаржилася на болі в спині, а тато прийшов втомлений і мріяв про домашній обід.

Через пів години Тарас зайшов до доньки в кімнату. Він сів на край ліжка і довго мовчав.

— Софійко, нам треба поговорити, — нарешті мовив він.

— Я знаю, що ви злі, — тихо відповіла дівчинка.

— Ми не просто злі. Ми засмучені. Розумієш, справа не в тому, скільки ти з’їла. Справа в тому, що ти не залишила нічого іншим. Сім’я — це команда. Коли один гравець забирає собі весь м’яч, команда програє.

— Мама назвала мене егоїсткою. Це дуже образливо.

— А як би ти назвала людину, яка думає лише про свій живіт, коли інші члени сім’ї залишаються голодними?

Софійка мовчала. Вона не знала, що відповісти.

— Іди до кухні, допоможи мамі накрити на стіл те, що вона встигла зробити. І вибачся. Це буде правильно.

Коли вони повернулися на кухню, Ярина вже розставила тарілки з простою вечерею. Атмосфера все ще була напруженою.

— Мамо, пробач мені, — ледь чутно сказала Софійка. — Я справді не подумала про вас.

Ярина подивилася на доньку. Її серце трохи відтануло, але вона вирішила не здаватися так швидко.

— Сідай їж, — сказала вона холодно. — Але запам’ятай цей урок. Наступного разу, якщо ти так вчиниш, ми просто не будемо готувати на тебе. Будеш сама вирішувати свої проблеми з їжею.

Вечеря проходила в мовчанні. Кожен думав про своє. Тарас роздумував про те, чи не занадто вони тиснуть на дитину, вимагаючи від неї дорослого розуміння ситуації. Ярина хвилювалася, що таке виховання може призвести до конфліктів у майбутньому житті доньки. А Софійка вперше серйозно задумалася над тим, що її вчинки мають наслідки для людей, яких вона любить.

Минуло кілька днів. Здавалося, конфлікт вичерпано, але осад залишився. Ярина помітила, що донька стала більш замкненою. Вона більше не забігала на кухню з розповідями про школу, а тихо брала свою порцію і йшла до себе.

Одного разу Тарас повернувся додому раніше і застав дружину в сльозах.

— Що сталося, Ярино?

— Я боюся, що ми зламали щось важливе в наших стосунках із нею, — прошепотіла вона. — Я хотіла навчити її ділитися, а натомість навчила її боятися нас. Вона тепер кожного разу питає, чи можна їй взяти яблуко або шматочок хліба. Це ненормально.

— Ти сама сказала, що треба бути суворими, — нагадав Тарас.

— Я знаю. Але я не думала, що це так на неї вплине. Може, слово егоїстка було занадто сильним?

Чоловік обійняв дружину. Він і сам відчував, що вони перегнули палицю.

— Нам треба знайти золоту середину. Не можна дозволяти їй робити все, що заманеться, але й перетворювати дім на казарму, де кожна ложка їжі під контролем, теж не вихід.

Того вечора вони вирішили власувати спільне приготування вечері. Це був спосіб зблизитися і знову почати розмовляти. Вони покликали Софійку допомагати ліпити вареники. Спочатку дівчинка була настороженою, але поступово спільна робота розтопила лід.

— А пам’ятаєте, як ми минулого року їздили в гори? — раптом запитала Софійка.

— Звісно, пам’ятаємо, — посміхнувся Тарас. — Ти тоді ще знайшла той величезний гриб.

— І я тоді теж з’їла майже всі бутерброди, — тихо додала вона, почервонівши. — Ви тоді теж сварилися?

Ярина зупинилася і подивилася на доньку.

— Ні, тоді ми просто посміялися, бо в нас було багато іншої їжі. Розумієш, справа не в кількості, а в обставинах. Коли ми вдома, ми розраховуємо один на одного.

— Я зрозуміла, мамо. Я більше так не буду.

Здавалося б, історія мала закінчитися на цій позитивній ноті, але життя набагато складніше. Через тиждень ситуація повторилася, але вже в іншому форматі. Софійка купила собі солодощі на кишенькові гроші й відмовилася пригощати молодшого двоюрідного брата, який прийшов у гості.

— Це моє, я це купила за свої гроші! — вигукнула вона, ховаючи пакунок за спину.

Ярина знову відчула, як закипає гнів. Вона знову побачила ту саму жадібність, яку намагалася викорінити.

— Софійко, він же твій гість! Хіба тобі не приємно поділитися? — намагалася спокійно сказати мати.

— А чому я повинна завжди ділитися? Якщо я все віддам, у мене нічого не залишиться. Ви самі казали, що треба думати про наслідки.

Ці слова вразили Ярину. Вона зрозуміла, що дитина інтерпретувала її уроки по-своєму. Тепер Софійка вважала, що ділитися — це обов’язок, який приносить лише збитки, а не радість.

Конфлікт розгорівся з новою силою. Цього разу Тарас намагався виступити посередником, але кожна сторона наполягала на своєму. Ярина вважала, що донька росте черствою, а Софійка відчувала, що її постійно в чомусь звинувачують.

Вечір закінчився тим, що кожен розійшовся по своїх кутках. Ярина сиділа на кухні, дивлячись на недопиту чаю. Вона думала про те, де саме вони припустилися помилки. Чи в тому, що занадто гостро зреагували на ту нещасну каструлю гречки? Чи в тому, що не змогли пояснити дитині суть щедрості без образливих слів?

Сім’я — це складний механізм, де кожне слово може як вилікувати, так і поранити на довгі роки. Як навчити дитину бути частиною цілого, не втрачаючи при цьому власного я? Як пояснити, що турбота про інших — це не обмеження власної свободи, а її найвищий прояв?

Ці питання залишалися без відповіді, витаючи в повітрі між стінами їхньої квартири. Кожен з них відчував себе по-своєму правим і водночас глибоко нещасним. Можливо, час загоїть ці рани, а можливо, вони стануть початком великої прірви між поколіннями.

А як ви вважаєте, чи варто було матері так гостро реагувати на з’їдену вечерю, чи це лише звичайна дитяча необачність, яка не заслуговує на такі гучні слова? Чи можна виховати щедрість через заборони та докори, чи цей шлях веде в нікуди?

Поставте свою вподобайку, якщо ця історія змусила вас замислитися, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку, адже це дуже важливо для розуміння того, як ми будуємо стосунки з нашими дітьми. Чи стикалися ви з подібним егоїзмом у своїй родині? Нам цікаво дізнатися вашу точку зору.