— Ти тут зайва, мамо, Андрію незручно обідати з тобою за одним столом, — спокійно мовила Уляна, дивлячись у вікно. Я продала рідний дім, щоб витягнути їх із боргів, а натомість отримала вказівку на двері.

Батьківська хата затишно мовчала в променях вечірнього сонця, коли Марія Іванівна отримала той самий дзвінок, що перевернув її життя. Вона саме розкладала на підвіконні сушені трави, готуючись до спокійної зими в рідному селі. Голос доньки Уляни в слухавці тремтів так сильно, що Марія відразу зрозуміла — трапилося щось важке.

— Мамо, він просто пішов. Забрав свої речі, поки ми були в парку, і залишив ключі на столі. Андрій сказав, що більше не може так жити, що побут його з’їдає. Я лишилася одна з двома малими дітьми в орендованій квартирі, і господар каже, що треба звільняти помешкання до кінця місяця.

Марія відчула, як холодна хвиля прокотилася спиною. Її Уляна, її гордість, яка завжди була такою самостійною, тепер благала про допомогу. Жінка не вагалася жодної секунди. Вона знала, що цей будинок, де вона прожила сорок років, тепер стане ціною майбутнього її онуків.

Рішення про продаж хати прийшло миттєво. Сусіди дивувалися, відмовляли, казали, що на старість не можна кидати коріння. Але Марія була непохитна. Вона швидко знайшла покупців — молоду родину, яка давно мріяла про садибу біля лісу. Гроші були невеликі, але їх мало вистачити на перший внесок за скромне житло в місті, де жила донька.

Коли Марія приїхала до міста, вона ледь впізнала Уляну. Тіні під очима, змарніле обличчя і двоє малюків, які постійно тулилися до матері, відчуваючи її тривогу. Андрій, колись такий уважний зять, тепер став просто спогадом, який залишив по собі лише порожнечу.

— Не плач, доню, — сказала Марія, обіймаючи Уляну на порозі тісної кімнати. — Я тут. Ми щось придумаємо. Я продала хату.

Уляна відсахнулася, дивлячись на матір з неймовірним подивом.

— Мамо, як ти могла? Це ж твоє все. Де ти тепер будеш жити?

— Ми будемо жити разом. Я купила маленьку квартиру неподалік від твоєї роботи. Тепер у нас буде свій кут, і ніхто нас звідти не вижене.

Минали місяці. Життя в місті виявилося складнішим, ніж уявляла собі Марія. Шум машин, відсутність свіжого повітря і постійний поспіх виснажували її. Але вона трималася. Вона готувала обіди, водила онуків до садочка і підтримувала Уляну, яка змушена була працювати на двох роботах, щоб забезпечити родину.

Андрій з’явився так само раптово, як і зник. Він прийшов одного вечора, коли Марія бавила дітей у вітальні. Його вигляд був неохайним, а погляд — невпевненим.

— Мені треба поговорити з Уляною, — промовив він, не дивлячись Марії в очі.

— Її немає вдома, вона на зміні. Що ти хочеш сказати після всього цього часу?

— Я зробив помилку. Там, де я був, все виявилося не так, як я думав. Я хочу повернутися.

Марія відчула, як усередині все закипає. Вона згадала безсонні ночі доньки і те, як сама продала останнє, що мала, аби врятувати їх від вулиці.

— Ти думаєш, що можна просто відчинити двері й увійти, ніби нічого не сталося? — запитала вона тихим, але твердим голосом.

— Я батько цих дітей.

— Батько — це той, хто поруч, коли важко, а не той, хто повертається, коли йому самому стало самотньо.

Коли Уляна повернулася додому, Марія розповіла їй про візит Андрія. Вона очікувала гніву або рішучої відмови, але побачила лише втому і сумнів в очах доньки.

— Можливо, дітям справді потрібен батько? — прошепотіла Уляна, сідаючи на край ліжка.

— А тобі він потрібен? Людина, яка залишила тебе у найскладніший момент?

Минуло ще кілька тижнів. Андрій почав приходити щодня. Він приносив іграшки, намагався допомагати по господарству, був надзвичайно ввічливим. Марія спостерігала за цим з болем. Вона бачила, як серце доньки починає відтавати. Уляна почала посміхатися, коли Андрій розповідав історії дітям, і все частіше затримувалася з ним на кухні за розмовами.

Одного вечора Уляна покликала матір для серйозної розмови.

— Мамо, я вирішила дати йому шанс. Ми спробуємо почати все спочатку. Але Андрій каже, що нам буде тісно в цій квартирі всім разом. Він пропонує, щоб ми переїхали в більшу орендовану оселю, а цю квартиру… її можна було б здати, щоб мати додаткові гроші.

Марія відчула, як земля йде з-під ніг.

— А де ж буду жити я, Уляно?

— Ти могла б поїхати назад у село. Може, знайдеш там якусь кімнатку? Андрій каже, що нам треба будувати власну сім’ю без сторонніх очей. Ти ж розумієш, він почувається незручно через те, що ти бачила його слабкість.

Марія дивилася на доньку і не впізнавала її. Та сама дитина, заради якої вона віддала свій рідний дім, тепер пропонувала їй піти, бо вона заважає чоловіку, який колись їх зрадив.

— Ти просиш мене піти? Після всього?

— Мамо, не кажи так. Ми будемо тебе навідувати. Просто зараз нам треба налагодити стосунки. Це важливо для дітей.

Марія вийшла на балкон. Місто шуміло тисячами вогнів, але вона почувалася безмежно самотньою в цьому бетонному лісі. Вона згадала свій старий сад, вишні, які вже, мабуть, облетіли, і тишу, яку вона так легковажно проміняла на цей неспокій.

Наступного ранку Марія почала збирати свої речі. Їх було небагато — кілька суконь, старі фотографії та книги. Уляна не дивилася їй у вічі, вона метушилася на кухні, готуючи сніданок для Андрія, який ще спав у сусідній кімнаті.

— Я йду, Уляно, — сказала Марія, зупинившись біля дверей.

— Ти вже зібралася? Може, почекаєш, Андрій прокинеться і відвезе тебе на вокзал?

— Не треба. Я дійду сама.

Марія вийшла на вулицю. Холодний осінній вітер пробирав до кісток. Вона йшла по тротуару, міцно стискаючи ручку сумки. У її кишені лежав залишок грошей від продажу хати, які вона не встигла віддати доньці на ремонт. Тепер це були її єдині кошти на життя.

Вона не знала, куди йти. До села повертатися було нікуди — її хата тепер належала чужим людям. Вона зайшла на вокзал і сіла на лавку, спостерігаючи за людьми, які кудись поспішали.

Раптом до неї підійшла жінка похилого віку, схожа на неї саму, з такою ж втомленою, але доброю усмішкою.

— Ви теж чекаєте на свій поїзд, чи просто грієтеся? — запитала незнайомка.

— Я просто думаю, куди мені їхати, — тихо відповіла Марія.

— Знаєте, іноді дорога сама вибирає нас. Головне — не зупинятися.

Марія дивилася на табло з розкладом поїздів. Там були десятки напрямків. Вона могла поїхати до сестри на захід, або спробувати знайти роботу в іншому місті, де ніхто її не знає. Але в серці була порожнеча. Вона зробила все для доньки, а донька обрала ілюзію щастя з людиною, яка вже одного разу не витримала випробувань.

Минуло кілька днів. Марія оселилася в невеликому хостелі на околиці міста. Вона влаштувалася помічницею в кондитерську лавку, де її навички пекти найсмачніші пироги стали в пригоді. Вона працювала з ранку до вечора, щоб не думати про те, що сталося.

Уляна дзвонила кілька разів, але Марія не піднімала слухавку. Вона не була ображена, ні. Вона просто відчувала, що її місія в житті доньки завершена. Тепер Уляна мала пройти свій шлях і зрозуміти, чого варте слово Андрія.

Одного разу, повертаючись з роботи, Марія побачила Андрія в центрі міста. Він був не один. Він сміявся, обіймаючи молоду жінку, і вони разом заходили до ресторану. Марія зупинилася, серце її стиснулося від болю за доньку. Вона зрозуміла, що історія повторюється, і цей чоловік ніколи не зміниться.

Вона дістала телефон і нарешті набрала номер доньки.

— Алло, мамо? Де ти? Ми з Андрієм так хвилювалися! — голос Уляни звучав нервово.

— Уляно, я просто хочу запитати. Ти справді щаслива зараз?

У слухавці запала довга тиша. Марія чула лише дихання доньки.

— Я не знаю, мамо. Він знову часто не приходить ночувати. Каже, що багато роботи.

— Я бачила його сьогодні, Уляно. Він не на роботі.

Марія розповіла все, що побачила. Вона не хотіла робити доньці боляче, але знала, що правда — це єдине, що може звільнити.

— Що мені тепер робити? — заплакала Уляна. — У мене немає нічого, крім цієї орендованої квартири, за яку він не платить.

— У тебе є я, — сказала Марія. — Приїжджай за адресою, яку я тобі скину. Я знайшла нам невеликий будиночок у передмісті, який можна взяти в оренду з подальшим викупом. У мене залишилися гроші.

Уляна приїхала того ж вечора. Вона виглядала ще гірше, ніж минулого разу, але в її очах тепер була рішучість. Вони сиділи в маленькій кімнатці хостелу, і Марія вперше за довгий час відчула, що вони знову одна команда.

— Вибач мені, мамо, — шепотіла Уляна, притискаючись до плеча матері. — Я була такою нерозумною. Я думала, що він змінився, а він просто шукав зручного місця.

— Ми всі помиляємося, доню. Головне — знайти в собі сили підвестися.

Вони переїхали до того будиночка. Він був старим, потребував ремонту, але навколо був сад, схожий на той, що залишився в селі. Марія знову почала садити трави на підвіконні, а Уляна знайшла роботу в місцевій школі.

Діти знову стали спокійними, вони бігали по траві й допомагали бабусі збирати яблука. Життя поволі входило в мирне русло. Андрій більше не з’являвся, він знайшов собі нову жертву для своїх маніпуляцій.

Але одного разу до них прийшов лист. Це був лист від адвоката Андрія. Виявилося, що він встиг оформити якісь кредити на ім’я Уляни, поки вони ще були офіційно одружені. Тепер банк вимагав повернення величезної суми, інакше їхнє нове майно могло бути заарештовано.

Марія сиділа на веранді, дивлячись на захід сонця. Вона знову опинилася перед вибором — як врятувати свою родину, коли здається, що всі ресурси вичерпані? Вона знала, що боротьба тільки починається.

Чи варто було Марії так жертвувати собою заради доньки, яка одного разу вже відвернулася від неї? Чи можна виправдати вчинок Уляни тим, що вона хотіла зберегти батька для дітей? Ця історія змушує задуматися про те, де проходить межа між батьківською любов’ю та жертовністю, яка може виявитися марною.

А як би вчинили ви на місці Марії? Чи змогли б пробачити і знову прийти на допомогу після такого розчарування? Будь ласка, поставте свою вподобайку цій розповіді та напишіть у коментарях свою думку, для нас це справді дуже важливо. Ваші слова допомагають нам створювати більше цікавих історій для вас.