— Ти виганяєш власного сина на вулицю через немиту тарілку? — обурено вигукував Андрій, збираючи речі. Він так і не збагнув, що справа була не в посуді, а в тому, як швидко він перетворив моє життя на пeклo.

Мені завжди здавалося, що батьківська хата — це те місце, куди діти мають повертатися з радістю, але лише на свята або короткі вихідні. Коли мій Андрій зателефонував і сказав, що розійшовся з дівчиною і йому потрібно десь пересидіти місяць, я спочатку навіть зраділа. Думала, нарешті ми поспілкуємося, зблизимося, згадаємо минуле. Але реальність виявилася значно складнішою. Вже через тиждень я зрозуміла, що моє спокійне життя закінчилося, а на зміну йому прийшло обслуговування тридцятирічного чоловіка, який забув, що таке самостійність.

Все почалося в суботу ввечері. Андрій приїхав з величезними валізами, наче збирався жити тут вічність. Він просто поставив їх посеред коридору і пішов на кухню перевіряти холодильник.

— Мамо, а що в нас на вечерю? — запитав він, навіть не привітавшись нормально.

— Я приготувала овочеве рагу та запечену рибу, — відповіла я, намагаючись зберігати теплий тон.

— Риба — це добре, але я б з’їв щось ситніше. Може, смаженої картоплі з м’ясом зробиш?

Я лише зітхнула. Перший вечір я вирішила не сперечатися. Але це був лише початок мого випробування. Наступного ранку я прокинулася від шуму на кухні. Андрій шукав каву і паралельно залишив на столі купу крихт та відкриту банку з варенням.

— Сину, ти міг би прибрати за собою? Я тільки вчора все вимила.

— Ой, мамо, не починай. Я просто поспішав. До речі, де мої чисті сорочки? Я закинув їх у кошик для білизни.

— Вони там і лежать. Ти ж знаєш, де стоїть пральна машина.

— Ти серйозно? Я приїхав сюди, бо мені важко, а ти змушуєш мене займатися побутовими справами. Тобі що, важко натиснути на кнопку?

Ці слова стали першим тривожним дзвіночком. Я відчула, як всередині починає закипати роздратування. Моє життя останні п’ять років було ідеальним. Я працювала в бібліотеці, займалася квітами на балконі, ходила в театр з подругами. Тепер мій простір був порушений.

Кожного вечора ситуація повторювалася. Андрій приходив з роботи, кидав взуття посеред кімнати, розлягався на дивані перед телевізором і чекав, поки я подам йому вечерю. Коли я просила його хоча б помити посуд, він робив вигляд, що не чує, або починав скаржитися на втому.

— Андрію, ми домовлялися, що ти будеш допомагати по господарству. Я не твоя покоївка.

— Ти просто стала дуже дратівливою, мамо. Усі мої друзі кажуть, що батьки завжди раді їх бачити. А ти тільки те й робиш, що висуваєш претензії.

— Можливо, твої друзі не поводяться так, ніби вони в ресторані? Я витрачаю свою пенсію та зарплату на те, щоб тебе годувати, а ти навіть хліба не купив за цей тиждень.

— У мене зараз фінансові труднощі. Ти ж знаєш, мені треба відкладати на оренду нового житла.

Я дивилася на нього і не впізнавала. Невже це той хлопчик, якого я вчила бути ввічливим і відповідальним? Де зникла його повага до моєї праці? Найгіршим було те, що він почав запрошувати друзів, не питаючи мого дозволу. Одного вечора я повернулася додому і побачила в залі трьох незнайомих чоловіків. Вони голосно сміялися, на столі стояли порожні пляшки з газованою водою та коробки з піцою, за яку, звісно, заплатили не вони.

— Добрий вечір, — сказала я, намагаючись не підвищувати голос.

— О, мамо, привіт! Познайомся, це мої колеги. Ми тут проект обговорюємо.

— Ви могли б обговорювати проект трохи тихіше? Мені завтра рано вставати.

Один з друзів Андрія подивився на мене з таким виглядом, ніби я була якоюсь перешкодою на їхньому шляху. Мені стало настільки неприємно, що я просто пішла у свою кімнату і зачинилася. Я відчувала себе чужою у власній квартирі.

Через два тижні моє терпіння остаточно луснуло. Я побачила, що він використав мої дорогі парфуми як освіжувач повітря в туалеті, бо йому здалося, що там погано пахне. Це була остання крапля.

— Андрію, нам треба серйозно поговорити.

— Знову лекції? Давай пізніше, я зараз дивлюся матч.

— Ні, зараз. Я даю тобі три дні, щоб ти знайшов інше місце для проживання.

Він повільно повернув голову в мій бік. Його обличчя виражало повне нерозуміння і навіть образу.

— Ти виганяєш власного сина на вулицю? Тільки через те, що я не помив тарілку чи не так подивився на твої квіти?

— Я виганяю не сина, а дорослого чоловіка, який не вміє поважати чужий простір та працю. Ти не зробив нічого для цього дому за весь час. Ти лише споживаєш.

— Я думав, мати — це та людина, яка підтримає в будь-якій ситуації. А ти виявилася егоїсткою.

— Підтримка — це надати дах над головою, коли важко. А бути обслугою для того, хто лінується підняти пульт з підлоги — це не материнство, це самознищення.

Він почав звинувачувати мене в тому, що я ніколи його не любила, що я завжди була холодною. Ці слова боліли, але я знала, що якщо зараз не проявлю твердість, він залишиться тут назавжди. Він знову стане тим маленьким хлопчиком, який вимагає уваги, хоча йому вже далеко за тридцять.

Наступні дні пройшли в повній тиші. Ми не розмовляли. Він ходив по квартирі з ображеним виглядом, демонстративно грюкав дверима. Я ж відчувала неймовірне полегшення від того, що скоро все це закінчиться.

В останній день він зібрав речі. Перед виходом він зупинився в дверях і подивився на мене зверхньо.

— Не чекай, що я буду дзвонити. Ти показала своє справжнє обличчя. Для тебе комфорт важливіший за рідну дитину.

— Можливо, колись ти зрозумієш, що повага має бути взаємною. Щасливої дороги, Андрію.

Двері зачинилися, і в квартирі нарешті запала тиша. Я сіла на диван і вперше за довгий час відчула, що можу дихати на повну силу. Але десь глибоко в душі залишився неприємний осад. Я запитувала себе, чи не була я занадто різкою. Чи не зруйнувала я наші стосунки назавжди?

З іншого боку, я розуміла, що дозволити йому залишитися означало б втратити себе. Я бачила багатьох жінок мого віку, які тягнуть на собі дорослих синів-дармоїдів, поки ті шукають себе або чекають на кращу долю. Я не хотіла такої долі. Я хотіла жити своє життя, а не доживати його в ролі безкоштовної кухарки.

Зараз минув місяць. Андрій не дзвонить. Я дізналася від знайомих, що він винайняв кімнату і знову з кимось зустрічається. Можливо, ця ситуація стане для нього уроком, а можливо, він так і залишиться переконаним, що весь світ йому щось винен.

Я часто думаю про ту розмову. Чи має право мати вимагати від дитини компенсації за свою турботу? Чи обов’язок батьків — терпіти будь-яку поведінку заради збереження зв’язку?

Багато хто з моїх сусідок засуджує мене. Вони кажуть, що я вчинила не по-людськи. Але жодна з них не знає, як це — коли твій особистий простір перетворюється на поле битви за кожну чисту чашку.

Чи вважаєте ви, що я вчинила правильно, обравши свій спокій замість безкінечної опіки над дорослим сином, чи, можливо, материнська любов справді не повинна мати кордонів, незважаючи на обставини?