— Ти загарбав те, що належить усім нам, і тепер будуєш із себе господаря на чужих кicтках, — кинула мені в обличчя Яна, ледь стримуючи тремтіння в голосі. Я мовчки дивився на її перeкошeне від злості обличчя, розуміючи, що старий будинок діда став для моєї родини не спадщиною, а приводом для справжньої бурі. Наші родинні зв’язки розсипалися швидше, ніж трухлява підлога під моїми ногами, і це був лише початок

Ніхто з моєї родини не згадував про двоюрідного діда Павла роками. Він жив відсторонено, у своєму старому будинку на околиці містечка, де повітря завжди пахло вологим деревом і сухоцвітами. Коли його не стало, виявилося, що свій старий дім він заповів мені — Антону. Це було повною несподіванкою. Я бачив його лише кілька разів у дитинстві, але, мабуть, те, що я єдиний приїхав допомогти йому полагодити паркан минулого літа, зіграло свою роль.

Щойно новина про спадок розійшлася між родичами, мій телефон почав розриватися. Усі чомусь вирішили, що я став власником розкішного маєтку або принаймні земельної ділянки, яка коштує мільйони. Реальність була значно прозаїчнішою.

Першою зателефонувала Яна, моя сестра.

— Антоне, ну вітаю! Тепер ти в нас багатій. Коли новосілля? Кажуть, там ділянка величезна, можна три котеджі поставити.

— Яно, ти про що? — відповів я, намагаючись перекрити шум вітру, бо саме стояв біля того самого будинку. — Тут дах просів так, що небо видно. Стіни в грибку, а підлога прогнила до самої землі. Це не житло, це купа сміття, загорнута в стару цеглу.

— Ой, не прибідняйся. Ми ж знаємо, що дід Павло був ощадливим. Напевно, десь під підлогою ще й заначку залишив. Ти ж тепер зможеш мені допомогти з кредитом, правда? Тобі ж це нічого не коштує.

Я відчув, як усередині закипає роздратування. Люди бачили цифри й можливості там, де були лише борги за комунальні послуги та купи старого мотлоху.

Коли я вперше відчинив двері ключем, який мені передав нотаріус, у ніс вдарив запах пилу та задавненої сирості. Всередині все виглядало так, ніби час зупинився десь у сімдесятих. Старі шафи з перекошеними дверцятами, пожовклі газети на столі, побитий посуд. Я зробив крок, і дошка під моєю ногою з тріском провалилася.

Я стояв посеред руїни й розумів: щоб привести це до ладу, мені доведеться віддати всі свої заощадження, а можливо, ще й взяти позику. Але для родичів я вже став тим, хто витягнув щасливий квиток.

Через тиждень до мене завітав мій дядько Сергій. Він не став ходити навколо, а відразу перейшов до справи, оглядаючи двір з таким виглядом, ніби він уже тут господар.

— Слухай, Антоне. Тобі цей дім ні до чого. Ти хлопець міський, у тебе квартира є. А от моєму малому треба десь жити після весілля. Давай так: ти нам переписуєш ділянку за символічну ціну, а ми вже тут самі розберемося. Родичі ж маємо допомагати один одному.

— Дядьку Сергію, ви бачили цей будинок зсередини? — запитав я, показуючи на тріщину в капітальній стіні. — Його простіше знести, ніж відремонтувати. Тут навіть світла немає, проводка згоріла.

— Ти мені зуби не заговорюй. Просто визнай, що зажерся. Отримав на дурняк майно і тепер жадібність тебе душить. Дід неправильно вчинив, треба було на всіх ділити.

— Дід вирішив так, як вирішив. Я не просив цього спадку.

Дядько пішов, гупнувши хвірткою так, що вона ледь не злетіла з петель. З того дня я став ворогом номер один для всієї родини. На сімейних застіллях, куди мене ще за звичкою запрошували, панувала крижана тиша, варто було мені зайти в кімнату.

Мати теж не залишилася осторонь. Вона прийшла до мене ввечері, виглядала стомленою і засмученою.

— Сину, нащо тобі ці чвари? Віддай ти їм ту частку, чи грошима допомоги. Бачиш, як усі наїжилися. Кажуть, що ти приховав від нас справжню цінність того місця.

— Мамо, яку цінність? Приїдь і подивися. Там підвал затоплений, а фундамент тріснув. Я вчора викликав майстрів, вони нарахували таку суму за ремонт, що мені дешевше новий дім у полі збудувати. Чому я маю виправдовуватися за те, що мені залишили купу проблем?

— Люди бачать те, що хочуть бачити, Антоне. Вони бачать власність, а не клопіт. Для них ти тепер — людина зі статками, яка не хоче ділитися.

Я почав вивозити сміття. Щодня після роботи я їхав до будинку діда Павла, одягав старий робочий комбінезон і вигрібав звідти тонни мотлоху. Я знаходив старі фотографії, листи, які ніхто ніколи не читав. Це було єдине справжнє багатство цього місця, але воно не мало ринкової вартості.

Одного разу, коли я вантажив чергову порцію поламаних меблів у причеп, біля паркану зупинилася машина Яни. Вона вийшла, не вітаючись, і почала фотографувати будинок на телефон.

— Навіщо це тобі? — запитав я, витираючи піт з чола.

— Та так, виставлю в групу нашої родини. Нехай подивляться, як наш мільйонер працює. Чи може ти просто закопуєш там щось цінне, щоб ніхто не дізнався?

— Яно, ти при глузді? Подивися навколо. Тут бруд, пил і гниль. Хочеш — бери лопату і допомагай. Я тобі навіть ключі дам, живи тут, якщо вважаєш це таким подарунком долі.

— Мені твої подачки не потрібні. Ти просто егоїст. Ти знав, що дід на тебе все запише, підлизувався до нього.

Вона поїхала, залишивши після себе запах дешевих парфумів і гіркий осад у моїй душі. Найбільше кололо те, що ніхто навіть не запитав, як я почуваюся, чи вистачає мені сил і грошей на все це.

Минуло два місяці. Я вклав у будинок все, що мав. Дах більше не протікав, стіни були очищені від плісняви, я почав класти нову підлогу. Але разом із ремонтом будинку руйнувалися мої стосунки з близькими.

На день народження матері я прийшов з квітами, сподіваючись на мир. Але тільки-но я переступив поріг, як почув голос брата Антона, мого тезки по батьковій лінії.

— О, прийшов наш землевласник. Ну що, золото в садку вже закінчилося чи ще риєш?

— Досить, — коротко кинув я. — Я прийшов до матері, а не слухати ваші кпини.

— А ти не вказуй нам. Ти зрікся родини, коли вирішив усе загребти собі. Ти хоч знаєш, що Яні довелося брати ще один кредит, бо ти не позичив їй грошей? Ти ж міг продати ділянку і закрити всі наші проблеми.

Я поставив квіти на тумбочку в коридорі й зрозумів, що мені тут більше немає чого робити.

— Я нічого не винен ні тобі, ні Яні. Ви бачите в мені лише гаманець. Цей будинок — це пам’ять про діда, яку я намагаюся врятувати. А ви бачите в ньому лише можливість не працювати.

Я вийшов на вулицю. Вечірнє повітря було прохолодним. Я сів у машину і поїхав до того самого будинку. Тепер там горіло світло — я нарешті провів нову електрику. Дім виглядав самотнім, але живим. Я зайшов усередину, сів на новеньку лаву в коридорі й відчув неймовірну порожнечу.

Будинок ставав кращим, він наче оживав під моїми руками, але ціна за це була занадто високою. Я втратив людей, з якими виріс. Ті, хто мав би підтримати мене в цій важкій роботі, стали моїми найсуворішими суддями.

В один із вечорів до мене зайшов сусід діда Павла, старий Петро. Він довго дивився на зміни, які я зробив.

— Гарно працюєш, Антоне. Павло був би задоволений. Він завжди знав, що ти маєш характер.

— Дякую, Петре. Тільки от цей характер мені дорого обійшовся. Родичі зі мною не розмовляють.

— Знаєш, хлопче, власність часто показує справжні обличчя людей. Вони заздрять не будинку, вони заздрять тому, що тобі щось дісталося просто так, як їм здається. Вони не бачать твоїх мозолів, вони бачать лише стіни.

— І що мені робити? Продати все і роздати гроші, щоб вони знову почали мені посміхатися?

— А ти впевнений, що ці посмішки будуть щирими? Гроші закінчаться, а їхній апетит — ні. Якщо людина любить тебе лише тоді, коли в тебе можна щось взяти, то чи потрібна тобі така любов?

Я довго думав над його словами. Будинок стояв міцно, він уже не хитався від вітру. Я зробив велику роботу, перетворивши руїну на щось гідне. Але в моєму серці оселився холод. Кожен дзвінок від матері закінчувався її плачем про те, що родина розпалася через мою впертість.

Яна написала мені повідомлення, що вони збираються подавати до суду, щоб оскаржити заповіт. Вона стверджувала, що дід не був при здоровому глузді, коли підписував папери. Це була відверта брехня, але вона була готова на все, аби отримати шматок того, що вважала своїм.

Я стояв біля вікна і дивився на сад. Там яблуні вже почали скидати листя. Я зрозумів, що ніколи не буду щасливим у цьому домі, якщо кожна цеглина в ньому нагадуватиме мені про ненависть рідних людей.

Я взяв аркуш паперу і почав писати оголошення про продаж. Можливо, це була слабкість. Можливо, я просто хотів спокою. Але десь глибоко всередині я знав: навіть якщо я продам дім і розділю гроші, це нічого не змінить. Тріщина в наших стосунках була глибшою, ніж та, що була у фундаменті дідового будинку.

Коли оголошення з’явилося в мережі, першою зателефонувала Яна.

— Нарешті ти схаменувся! Ну що, скільки просиш? Ми вже порахували, на що витратимо мою частку.

— Яно, я продаю будинок, щоб закрити свої борги, які я зробив під час ремонту. І решту я залишу собі на нове життя десь подалі звідси.

— Ти не маєш права! Це сімейне майно!

— Це моє майно. І це моє рішення.

Я вимкнув телефон. Вперше за довгий час я відчув щось схоже на полегшення, хоча воно було змішане з гіркотою. Я врятував будинок, але не зміг врятувати сім’ю. Чи була в цьому моя провина? Чи, можливо, вони просто чекали приводу, щоб показати своє справжнє ставлення?

Я зібрав свої речі. Старий будинок стояв оновлений, чистий, готовий прийняти нових господарів, які не знатимуть його сумної історії. Я зачинив двері, повернув ключ і залишив його на порозі, як символ закінчення цього етапу.

Попереду була невідомість. Позаду — зруйновані мости та рідні люди, які стали чужими. Я сів у машину і не озирнувся.

А як би в такій ситуації вчинили ви: боролися б за своє до останнього чи віддали б усе заради примарного миру в родині?