— Ти завжди все робиш не так! — Мама Олена різко кинула ганчірку на підлогу. У той момент, у свої чотирнадцять, я зрозуміла: єдиний спосіб врятуватися від постійної критики – це відстань, яка вимірюватиметься сотнями кілометрів.

Моє дитинство, як на перший погляд, було досить звичайним. Звичайна панельна дев’ятиповерхівка, звичайний двір, звичайні іграшки. Але за зачиненими дверима нашої квартири розігрувалася драма, що формувала моє життя, мої мрії та мої страхи.

З самого раннього віку я відчувала, що ми з мамою, Оленою, живемо ніби в різних світах. Я – дитина, спрагла до знань, тиші й спокою, а вона – жінка, яку постійно щось бентежило, яка жила на високих емоціях і якій було важко керувати власним життям. Вона ніколи не була грубою фізично, але її слова, її постійна критика і її маніпуляції залишали глибокі рубці.

Я пам’ятаю, як мені було років сім, і я вперше почула від неї фразу, яка стала лейтмотивом мого дитинства:

— Ти знову не так зробила.

Я старалася. Я дійсно старалася бути ідеальною донькою, але її стандарти були незмінно високими і, здавалося, недосяжними. Якщо я приносила зі школи «відмінно», вона питала, чому в сусідки Каті є ще й грамота за олімпіаду. Якщо я прибирала в кімнаті, вона знаходила пил на шафі.

— Невже ти не розумієш, що це для твого ж добра? Ти маєш бути найкращою, інакше ти пропадеш у цьому світі. Я не хочу, щоб ти була як я, — казала вона, і в її голосі бриніла нотка щирого, хоч і спотвореного, бажання захистити.

Але це «захистити» відчувалося як постійний тиск. Вона контролювала мій графік, моїх друзів, мої книжки. Я навіть не могла читати те, що хотіла, бо вона вважала, що це «марна трата часу».

— Ти повинна читати енциклопедії. Ти повинна вивчати мови. Ти повинна готуватися до дорослого життя, — наказувала вона.

У 14 років, коли інші дівчата цікавилися першими побаченнями та модними журналами, моя голова була зайнята одним: планом втечі. Не фізичної втечі з дому, а втечі у власне, незалежне життя.

Одного вечора, після чергового напруженого діалогу, я сиділа у своїй кімнаті, дивилася на книжкову шафу, заставлену підручниками, і раптом усвідомила.

— Я повинна вступити до університету, і це буде далеко. Дуже далеко, — прошепотіла я сама собі.

Це була не просто мрія, це була головна мета мого життя. Єдиний шанс на свободу.

Я вирішила, що це буде університет у столиці або в іншому великому місті, де про мене ніхто не знатиме, і де мама не зможе приїжджати щовихідних, щоб «контролювати» мене.

З цього моменту все моє життя підкорилося цій меті. Школа, репетитори, додаткові курси – я брала максимум. Це не було примусом, це було моє власне, свідоме рішення. Я не просто вчила, я накопичувала знання як інструменти для побудови свого нового життя.

Моя найкраща подруга, Яна, помічала ці зміни. Вона була легша, більш безтурботна, але завжди підтримувала мене.

— Лізо, ти стала як робот. Ти взагалі відпочиваєш? — питала вона.

— Яно, я не можу відпочивати. У мене немає часу. Якщо я вступлю, я зможу відпочивати все життя, — пояснювала я.

— Це звучить трохи сумно, — хитала головою вона.

— Сумно — це жити так, як я живу зараз. Яно, ти не розумієш, — відповідала я.

Яна, на щастя, мала прекрасних батьків, які її підтримували, а не критикували. Вона не могла зрозуміти глибину моєї внутрішньої мотивації, але вона поважала мій вибір.

Роки навчання пролетіли в шаленому темпі. Мама, звісно, була задоволена моїми успіхами, але навіть вони не могли задовольнити її повністю.

— Це, звичайно, добре, Лізо, що ти маєш такі високі бали, але як щодо спорту? Ти занадто бліда. Або музики? У тебе ж немає всебічного розвитку, — знаходила вона нові приводи для хвилювання, які для мене звучали як докори.

Я просто кивала і продовжувала свій шлях.

У десятому класі я познайомилася з хлопцем на ім’я Володя. Він був трохи старший, вчився в коледжі, і був першою людиною, яка побачила в мені не лише «відмінницю» і «проблемну доньку», а просто Лізу.

— Ти така напружена, Лізо. Можна розслабитися хоч трохи, — казав він, коли ми гуляли в парку.

— Я не можу, Володю. Я не маю права на помилку. Якщо я не вступлю, то моє життя буде тут. А я не хочу, — ділилася я своєю таємницею.

— Ти вступиш. Ти дуже розумна. І ти сильна. Я бачу це, — запевняв він.

Наше спілкування було для мене ковтком свіжого повітря. Він єдиний не засуджував мої амбіції, а сприймав їх як природну частину мене. Ми не мали якихось складних стосунків, це була дружба, що давала мені необхідну психологічну підтримку.

Звісно, мама була проти. Вона вважала, що будь-яке спілкування з протилежною статтю відволікає мене від головної мети.

— Хто цей хлопець, Лізо? Які у нього оцінки? Що він тобі може дати? Тільки проблеми, — категорично заявила вона.

— Мамо, він мій друг. Він мене підтримує. Він не заважає моєму навчанню, — намагалася я пояснити.

— Добре, але тримайся від нього подалі. Твоє завдання – навчання, — був її остаточний вирок.

Мені довелося спілкуватися з Володею та Яною потайки, і це ще більше зміцнило мою рішучість поїхати. Я втомилася жити подвійним життям.

Рік ЗНО (зовнішнього незалежного оцінювання) був найважчим. Я вчила до пізньої ночі, вставала рано, і весь цей час над моєю головою висів дамоклів меч очікувань.

Мама ніби фізично відчувала важливість цього моменту. Її емоційний тиск посилився в рази.

— Ти повинна набрати мінімум 195. Якщо ти не вступиш на бюджет, я не знаю, що робитиму. Ми не маємо грошей на контракт, — говорила вона, хоча я знала, що не це було її головним страхом. Вона боялася втратити контроль наді мною.

Настала пора іспитів. Я складала їх спокійно, впевнено, наче це була не перевірка моїх знань, а квиток на потяг. Я просто виконувала свій план.

Коли прийшли результати, я сиділа одна в кімнаті і тремтячими руками відкривала конверт. Мої бали були дуже високими. Достатніми, щоб вступити на бюджет у ВНЗ моєї мрії у столиці.

Я не відчула ейфорії. Я відчула глибоке, майже фізичне полегшення. Ніби з мене зняли важкий рюкзак, який я несла все своє життя.

Мама, коли дізналася, вперше за довгий час щиро посміхнулася.

— Бачиш, Лізо! Я ж казала, що ти можеш! Я знала! — вигукнула вона.

У той момент я зрозуміла, що її любов була дивною сумішшю тривоги та гордості, але вона була. Просто її спосіб вираження цієї любові був деструктивним для мене.

Але я не дозволила її радості затьмарити мою мету.

— Мамо, я вже подала документи, і я буду жити в гуртожитку. Це моя можливість стати самостійною, — повідомила я рішуче.

Її обличчя одразу змінилося.

— У гуртожитку? Нізащо! Ти будеш жити з якоюсь невідомою. Я буду знімати тобі квартиру. Я повинна знати, що ти в безпеці, — її голос зазвучав знову владно.

— Ні, мамо. Я буду жити в гуртожитку. Я хочу жити як усі студенти, — твердо відповіла я.

Це була перша справжня битва, яку я виграла. Я твердо стояла на своєму. Я вперше в житті не дозволила їй вплинути на моє рішення.

День від’їзду. На вокзалі зібралася вся наша невелика родина. Мама була схвильована, давала мені настанови, як поводитися, що їсти, з ким спілкуватися.

— Не забувай телефонувати. Щодня. І повідомляй мені про свій розклад, — майже плачучи, просила вона.

— Добре, мамо. Я буду дзвонити, — сказала я, обіймаючи її. Я відчувала до неї складну суміш співчуття та вдячності, але також і непохитну рішучість піти.

У потязі я сиділа біля вікна і дивилася, як за вікном пролітають рідні пейзажі. З кожним кілометром я відчувала, як мої легені наповнюються новим, свіжим повітрям. Повітрям свободи.

Це була не просто зміна місця проживання. Це була зміна моєї долі. Я нарешті змогла стати тією Лізою, якою я хотіла бути, а не тією, якою мене хотіла бачити мама.

У гуртожитку, з моєю сусідкою по кімнаті, Оксаною, я швидко знайшла спільну мову. Я вперше могла самостійно планувати свій день, свій час, свої заняття. Я не мусила ні перед ким звітувати.

Я знову почала читати художню літературу – те, що мені забороняла мама. Я почала відвідувати різні гуртки, які не стосувалися моєї спеціальності, просто тому, що мені це було цікаво. Я нарешті відчула себе цілісною.

На першому курсі Володя приїхав до мене в гості. Ми сиділи в парку біля університету.

— Ти така… інша, Лізо. Ти світишся, — сказав він, щиро посміхаючись.

— Це світло свободи, Володю. Я його виборола, — відповіла я, і це була правда.

Сьогодні мені 25. Я успішно закінчила університет, працюю за фахом, живу в орендованій квартирі у столиці. Мої стосунки з мамою стали іншими. Вони стали більш теплими і спокійними, тому що між нами є відстань.

Вона дзвонить, ми спілкуємося, і вона вже не контролює мене, а питає поради. Вона пишається мною, і ця гордість, нарешті, виражається без тіні критики. Я зрозуміла, що для неї головне було побачити мене успішною, і тепер, коли це сталося, вона змогла відпустити свій страх і контроль.

Моя історія – це історія про те, як мрія про освіту стала каталізатором для побудови власного, незалежного життя. Це доказ того, що іноді найбільше бажання дитини — це не нові іграшки, а можливість бути собою.

А у Вас була така велика мрія, заради якої Ви були готові відмовитися від усього? Напишіть, будь ласка, в коментарях, що це була за мрія. Це дуже важливо для мене. І, звісно, якщо історія Вам відгукнулася, поставте вподобайку!