– Ти ж у нас самостійний, Владе, ти впораєшся, – заявила мати, коли я спитав, чому Оксана не допомагає. У цю мить я зрозумів: мої успіхи ніколи не були предметом гордості, а лише приводом для їхнього фінансового маневру

«Знаєш, що найгірше?» — продовжував я, дивлячись на бліде обличчя матері. «Ти навіть не спитала мене, що мені потрібно. Що мені боляче. Чого я хочу. Ти ніколи не намагалася мене пізнати. А тепер питаєш, що можеш отримати».

Ці слова вилетіли з моїх вуст разом із гірким присмаком усіх цих років, коли я був для них лише зручним, невибагливим фоном для “золотої” Оксани. Вони вклали в неї всі свої заощадження, всі надії та емоції.

Вона була їхнім “проектом успіху”. Я ж? Я був тим, хто мав тихо сидіти у кутку, сам заробляти собі на життя і, головне, залишатися в зоні досяжності, як “запасний фінансовий місток”, коли їхній основний проект розвалиться. Тепер Оксана живе своїм розкішним життям далеко, а рахунки за старість виставили мені.

Коли я дивлюся на її фотографії з дорогих курортів, які вона час від часу публікує, а потім на повідомлення від матері з проханням “надіслати гроші на комуналку”, я відчуваю, як у мені закипає холодна лють. Усе життя я пробивався сам. Усе життя я чув, що “Оксані це потрібніше”, “Оксані це важливіше”, “Оксана ж дівчинка”.

І ось настав час, коли той, хто не отримав жодної батьківської інвестиції, має вкласти в них усе, що має, рятуючи їх від прорахунків минулого. Я не зобов’язаний виступати в ролі “банкомата”, але чи зможу я витримати цей моральний тиск і відмовити батькам?

Мене звати Влад. Мені вже тридцять два, і в моєму житті був постійний розподіл ролей, який я усвідомив дуже рано. У сім’ї я був “Старшим” — розумним, відповідальним і самостійним. А Оксана, моя молодша сестра, була “Улюбленою”. У цій улюбленості крилося все: починаючи від більш якісних іграшок і закінчуючи освітою.

Я пам’ятаю, як у дев’ятому класі я мріяв про новий комп’ютер. Старий, яким ми користувалися, був уже майже непридатний, і мені він був потрібен для навчання, для програм. Я довго збирав гроші, які заробляв під час літніх канікул, допомагаючи сусідам. Коли до потрібної суми лишалося ще багато, я попросив батька додати, пояснюючи, що це інвестиція у моє майбутнє.

– Навіщо тобі той дорогий комп’ютер? – здивовано запитав батько. – Тобі достатньо того, що є. А ось Оксані ми купимо планшет для школи. Їй потрібна мобільність, вона ж майбутній дипломат.

Планшет для Оксани був куплений того ж тижня, хоча їй було лише чотирнадцять і вона використовувала його переважно для ігор. Я ж до університету так і працював на старенькому “скриплячому” апараті.

Усе, що стосувалося Оксани, було позначено тавром “для кар’єри”, “для майбутнього”, “для успіху”. Батьки вибирали їй найдорожчих репетиторів з української, англійської, історії. Вони сплачували приватну школу, мотивуючи це тим, що “там рівень знань вищий і коло спілкування краще”.

– Тобі, Владе, це не треба. Ти в нас і так розумний, – із легкістю відмахнулася мама, коли я поцікавився, чи не варто мені теж підтягнути англійську з репетитором. – Ти й сам складеш іспити. А Оксані потрібна допомога.

Моя самостійність, моя здатність давати собі раду завжди використовувалися проти мене. Це була своєрідна індульгенція для батьків — вони могли не вкладати в мене нічого, бо ж я “і сам впораюся”.

Після школи я вступив до технічного вишу на бюджет. Я обрав не найпрестижнішу, але дуже затребувану спеціальність. Мені довелося працювати з першого курсу: то вантажником, то на будівництві влітку, то допомагав на кухні в кафе. Я жив у гуртожитку, а потім зняв маленьку кімнату. Кожна гривня діставалася мені важкою працею.

Тим часом Оксана вступила до столичного університету на платну форму, як і планувалося. Спеціальність – міжнародні відносини. Батьки не лише повністю оплачували навчання, яке коштувало близько ста тисяч гривень на рік, а й зняли їй шикарну однокімнатну квартиру у новобудові.

– Умови мають бути гідними, – гордо казав батько. – Вона має вчитися, а не думати про побут.

Коли я якось приїхав до них на вихідні, батько дав мені п’ятсот гривень.

– Тримай. Це на твої потреби, – сказав він із виглядом благодійника. – Але це востаннє, ти ж у нас дорослий чоловік, маєш сам усе заробляти.

Я подякував, хоча ця сума могла покрити лише мою місячну плату за інтернет. Але я не ображався. Я звик. Я будував своє життя цеглина за цеглиною, тоді як Оксана отримала готовий маєток. Я вчився розраховувати лише на себе, і це стало моєю головною силою.

Коли я закінчив університет, мені було двадцять два, і я вже мав досвід роботи та кілька професійних сертифікатів. Я швидко знайшов роботу інженером-програмістом у хорошій компанії. Моя зарплата була не захмарною, але стабільною і зростала з часом.

Оксана ж не поспішала будувати “блискучу дипломатичну кар’єру”. Через рік після закінчення університету вона вийшла заміж. Її чоловік, Тарас, був власником невеликої, але успішної компанії. Батьки були на сьомому небі від щастя, вважаючи, що їхня “інвестиція” спрацювала і навіть перевершила очікування.

Весілля було надзвичайно пишним. Батьки продали свою стару машину і додали всі свої заощадження, щоб оплатити частину свята. Вони хотіли, щоб “усе було на найвищому рівні”, щоб гості бачили, як добре вони влаштували доньку. У розмові зі мною батько тоді сказав:

– Усе, Владе, ми свою місію виконали. Оксанка тепер у надійних руках. Ми можемо відпочити. Вона тепер нам на старість подасть руку допомоги.

Я привітав молодят. Я купив їм дорогий побутовий прилад у подарунок, вклавши в нього більшу частину своєї місячної зарплати. Я вважав, що це мій внесок у їхнє спільне життя. Але мати тоді тихо прокоментувала:

– Краще б ти нам ті гроші дав, Владе. Ми ж на весілля стільки витратили, що тепер зовсім порожні. А ти ж сам знаєш, як це дорого.

Я промовчав, але вперше в житті мені стало по-справжньому боляче. Навіть у момент мого щирого жесту вони думали лише про те, що могли б отримати від мене.

Оксана і Тарас невдовзі переїхали. Спочатку до обласного центру, а потім, як я чув, Тарас розширив бізнес за кордон, і вони виїхали туди. Батьки їх відвідували лише один раз, на Різдво, на тиждень, і поверталися з повною валізою подарунків, які демонстрували всім сусідам.

Але час минав. Недуги батьків почали прогресувати. Грошей на ліки та гідне життя їм бракувало, а зароблені “на чорний день” заощадження давно були витрачені на “інвестиції” в Оксану. Вони боялися турбувати успішну доньку.

Тоді вони згадали про мене. Я почав їм допомагати. Спочатку це були дрібні суми, потім – постійні щомісячні внески на ліки та оплату комунальних послуг. Я не відмовляв, бо розумів, що це мої батьки.

Але їхні вимоги зростали. Вони почали просити гроші на ремонт, на нові меблі, на дорогі процедури, які, на їхню думку, були “необхідні”. І я знову чув те саме:

– Владе, ти ж знаєш, Оксані зараз не до нас. У них там великі витрати на бізнес. А ти ж тут, ти ж у нас чоловік, маєш хорошу роботу. Ти сильний, ти впораєшся.

Я наважився зателефонувати Оксані.

– Оксано, батьки знову просять гроші. Мені важко, я не можу це все тягнути сам. Хоча б половину візьми на себе, – спробував я.

Вона довго мовчала, а потім сказала втомленим і трохи роздратованим голосом:

– Владе, не драматизуй. У нас тут зараз напружений час. Ми відкриваємо нове представництво. Ти ж знаєш, що ми маємо величезні витрати. А тобі що, важко? Ти ж один, без сім’ї. Ти ж завжди був самостійним.

Останні слова, “Ти ж завжди був самостійним”, як завжди, важко сприйнялися. Це їхній спосіб зняти з себе відповідальність і перекласти її на мене, того, кого вони зробили самостійним через власну байдужість.

Мої заощадження тануть. Мрія про власну квартиру знову відкладається на невизначений термін. Я відчуваю себе у пастці. Я не хочу їх кидати, але я бачу, як моє життя руйнується, тоді як їхня “золота рибка” насолоджується життям, купленим за їхні гроші.

Я сиджу перед екраном і дивлюся на суму, яку вони сьогодні просять. Це майже третина моєї зарплати. Я можу відмовити, і тоді я, можливо, почую від них докір, що я “невдячний син”, який їх “залишив помирати”. Або я можу погодитися, і тоді я втрачу можливість нарешті почати жити власним життям.

А як би ви вчинили на моєму місці, читачі? Чи зобов’язаний я, Влад, жертвувати своїм майбутнім заради батьків, які вклали душу й кошти лише в іншу дитину, і тепер просто використовують мене як фінансову подушку безпеки?