— Ти знову приніс менше, ніж минулого місяця, невже важко взяти додаткові зміни — з порога вигукнула мати, забираючи в мене пакунок з продуктами. Соломія стояла поруч, схвально киваючи і вже гортаючи каталог з дорогим взуттям. Вони обговорювали мої доходи так, ніби я був не людиною, а несправним приладом, який почав видавати збої. У той вечір я випадково знайшов їхній спільний зошит, де був розписаний мій бюджет на два роки вперед.

Я почав заробляти задовго до того, як відчув смак справжнього життя. Моя мати, Марія Петрівна, завжди мала талант перетворювати кожну мою гривню на свою особисту перемогу над обставинами. Коли я приносив першу зарплату зі станції технічного обслуговування, вона не питала, чи втомився я, чи маю на що купити собі обід наступного дня. Вона просто простягала руку, і в її очах я бачив не гордість, а сухий розрахунок. Данило, синку, треба ж і дах підлатати, і паркан поправити, і сестрі твоїй на навчання відкласти, говорила вона, ховаючи купюри в стару бляшану коробку з-під печива. Я вірив, що це і є сімейна підтримка. Я думав, що бути чоловіком — це означає бути нескінченним джерелом ресурсу.

Минали роки, і ситуація лише загострювалася. Коли я став на ноги і відкрив власну невелику майстерню, апетити матері зросли пропорційно моїм доходам. Вона раптово почала потребувати нових меблів, поїздок на оздоровлення, хоча виглядала бадьорішою за мене. Кожен мій візит додому перетворювався на фінансовий звіт. Я стояв у коридорі, відчуваючи запах старої деревини та дешевого мила, а мати вже починала свій звичний монолог.

— Даниле, подивися на ці шпалери, вони вже самі від стін відстають. Невже тобі не соромно, що твоя мати живе в таких злиднях, коли ти на новій машині їздиш?

— Мамо, я цю машину взяв у кредит для роботи, вона мені потрібна, щоб деталі возити.

— Ой, не розказуй мені про кредити. Гроші у тебе є, я ж бачу, як ти вдягаєшся. Дай хоча б кілька тисяч, мені треба вікна замінити, бо дує звідусіль.

Я діставав гаманець і віддавав те, що мав. Це була плата за спокій, за ілюзію того, що я хороший син. Але спокою не було. Було лише відчуття, що мене розбирають на запчастини, як ті старі автомобілі в моєму гаражі.

Потім у моєму житті з’явилася Соломія. Мені здавалося, що вона стане моїм порятунком, тихим берегом після постійних буревіїв у батьківській хаті. Вона була красивою, спокійною і, як мені тоді здавалося, дуже невибагливою. Ми одружилися швидко, і я з ентузіазмом взявся облаштовувати наше спільне гніздо. Я працював по чотирнадцять годин на добу, щоб у Соломії було все найкраще. Але дуже скоро я зрозумів, що змінилися лише обличчя, а сценарій залишився тим самим.

Соломія залишила роботу через місяць після весілля. Сказала, що хоче займатися домом, створювати затишок. Але затишок у її розумінні вимагав постійних вливань. Вона не готувала складних страв, не прибирала фанатично, зате годинами гортала каталоги з одягом та прикрасами. Коли я повертався додому, виснажений і брудний від мастила, вона зустрічала мене не вечерею, а новими рахунками.

— Данило, я бачила такий неймовірний набір для вітальні. Нам обов’язково треба його купити.

— Соломіє, ми ж тільки минулого місяця змінили диван. Може, трохи почекаємо?

— Ти знову починаєш? Я цілими днями сиджу в цих чотирьох стінах, поки ти там зі своїми залізяками розважаєшся. Невже я не заслуговую на краплю радості?

— Це не розваги, це важка праця. Я ледь на ногах стою.

— Якби ти мене любив, ти б не рахував кожну копійку. Мати твоя мала рацію, ти скупий.

Ця фраза стала для мене відкриттям. Виявляється, вони спілкувалися за моєю спиною. Моя мати і моя дружина, які раніше терпіти не могли одна одну, об’єдналися на грунті мого гаманця. Мати підказувала Соломії, як краще на мене тиснути, а Соломія ділилася з матір’ю інформацією про мої заробітки. Я опинився в пастці між двома найближчими жінками, які бачили в мені лише банківський термінал.

Десятиліття пролетіли як один довгий, сірий день. Я не помітив, як мені перевалило за п’ятдесят. Сивина на скронях, постійний біль у спині і порожнеча всередині. Я збудував великий будинок, де в кожній кімнаті стояли речі, вибрані Соломією, і жодна з них не приносила мені тепла. Мати переїхала в окрему квартиру, яку я їй купив і повністю утримував. Я платив за все: за комунальні послуги, за її нескінченні покупки, за відпочинок Соломії на курортах, куди вона їздила сама, бо мені треба було працювати.

Одного вечора я повернувся додому раніше. У вітальні горіло світло, пахло дорогими парфумами Соломії та кавою. Я почув голоси з кухні. Мати була в гостях.

— Він знову скаржиться, що замовлень мало, — говорила Соломія, розмішуючи цукор у чашці. — Каже, що треба економити. Уявляєте? Економити на мені.

— Не слухай його, Соломіє, — відгукнулася мати. — У нього грошей стільки, що він їх скоро солити буде. Просто з віком став ще гіршим. Ти головне не відступай. Скажи, що тобі треба поїхати до подруги в Карпати, нехай розщедриться.

— Та я вже сказала. Він почав щось про податки розповідати. Слухати нудно.

— А ти не слухай. Просто бери карту і купуй. Він побурчить і заспокоїться. Він завжди так робить. Головне — тримати його в тонусі.

Я стояв у темному коридорі, стискаючи ключі від машини. Мені здавалося, що повітря в домі стало надто густим, неможливим для дихання. Кожне слово, сказане ними, було як холодний дощ. Я згадав усі ті ночі, коли я не спав, намагаючись звести кінці з кінцями, щоб закрити черговий їхній каприз. Я згадав, як відмовляв собі в новому одязі чи інструментах, щоб Соломія купила чергову сумочку, а мати — нову кришталеву вазу, яка потім просто збирала пил.

Я не зайшов на кухню. Я тихо вийшов з дому, сів у машину і поїхав у свою майстерню. Там, серед запаху металу та мастила, я вперше за довгий час відчув себе у безпеці. Там ніхто нічого від мене не вимагав, окрім якісної роботи. Я просидів там до ранку, дивлячись на старий календар на стіні. П’ятдесят два роки. Більше половини життя я витратив на те, щоб задовольнити людей, які навіть не поцікавилися, чи є у мене мрії.

Наступного дня я почав діяти. Я не влаштовував скандалів, не кричав. Я просто пішов до юриста. Виявилося, що більшість майна була оформлена так, що я мав повне право ним розпоряджатися. Я закрив спільні рахунки. Я скасував усі додаткові карти.

Коли через два дні Соломія спробувала розплатитися в магазині за чергову безглузду покупку, її чекав сюрприз. Вона прибігла додому, червона від люті.

— Данило, що це означає? Чому моя карта заблокована?

Я спокійно сидів у кріслі, читаючи газету.

— Гроші закінчилися, Соломіє.

— Як закінчилися? Що ти верзеш?

— Саме так. Відсьогодні ми живемо за кошторисом. Я буду купувати продукти і платити за будинок. Решта — твої клопоти. Якщо хочеш нову сукню, знайди роботу.

— Ти з глузду з’їхав? Яка робота? Мені сорок п’ять років, я ніколи не працювала!

— Саме час почати.

У цей момент задзвонив телефон. Це була мати.

— Данило, чому мені не прийшли гроші на оренду дачі? Я вже домовилася з господарями!

— Мамо, дачі не буде. Ти маєш свою квартиру, живи там. Твоєї пенсії цілком вистачить на їжу, а комунальні я оплачу. Але більше ніяких надлишків.

— Ти став справжнім чудовиськом! Як ти можеш так ставитися до рідної матері? Я тебе виростила, я все життя на тебе поклала!

— Ти поклала на мене не життя, мамо, а свої борги та запити. Тепер я повертаю собі право на свій гаманець.

Протягом наступного місяця мій дім перетворився на поле бою. Соломія плакала, влаштовувала істерики, звинувачувала мене в тому, що я її ніколи не любив. Мати приходила щодня, вистоювала під дверима, проклинаючи мою скупість на весь під’їзд. Вони намагалися тиснути на жалість, на совість, на суспільну думку. Але я був непохитним.

Я почав продавати речі, які були куплені за мої гроші, але ніколи не використовувалися. Старі сервізи, які стояли за склом роками, дорогі шуби, які Соломія одягала раз на рік, тренажери, що служили вішалками для одягу. Кожен проданий предмет давав мені відчуття свободи.

Соломія зрештою не витримала. Вона зібрала свої валізи і поїхала до сестри, впевнена, що я приповзу до неї через тиждень з вибаченнями та грошима. Вона не розуміла одного: мені вперше за багато років стало легко. У будинку стало тихо. Я нарешті міг посидіти у вітальні, не слухаючи докорів про те, що я мало заробляю.

Мати теж змінила тактику. Вона почала прикидатися слабкою, але я знав, що вона міцніша за багатьох молодих. Я продовжував оплачувати її рахунки, приносити їй ліки та продукти, але жодної зайвої копійки вона більше не отримувала. Наші розмови стали короткими і сухими.

— Ти змінився, Данило, — сказала вона мені під час останньої зустрічі. — В тобі не лишилося нічого людського. Гроші тебе зіпсували.

— Ні, мамо. Мене зіпсувало те, що я дозволяв вам вважати мої гроші своїми. Тепер я просто розставив межі.

Зараз я живу один. Майстерня приносить достатньо, щоб я міг подорожувати — те, про що я завжди мріяв, але ніколи не міг собі дозволити, бо треба було купувати чергові меблі чи оплачувати чужі забаганки. Я бачу Соломію іноді в місті. Вона виглядає втомленою, працює адміністратором у якомусь салоні краси. Вона все ще чекає, що я здамся. Але я не здамся.

Я дивлюся на своє життя і думаю: скільки чоловіків зараз так само, як я колись, стоять біля верстата чи в офісі, відчуваючи, як їхня енергія перетворюється на папірці, які миттєво зникають у руках тих, хто їх не цінує? Чи варта така самопожертва того, щоб на старості залишитися з порожньою душею і натовпом невдоволених родичів? Чи справді любов вимірюється кількістю куплених речей, чи це просто зручна ширма для тих, хто звик жити за чужий рахунок?

А як би ви вчинили на моєму місці, якби зрозуміли, що для найрідніших людей ви — лише засіб досягнення комфорту?