fbpx
життєві історії
Тепер ти знаєш, що коли була вагітна від Назара ти, носила його дитинку під серцем і я, але не встигла йому сказати про це. І я хочу лише одного, – продовжувала Мішель…

Дві жінки, віком під 50, неквапливо пили з маленьких горняток каву на відкритій терасі Лувра і дивилися на площу внизу, по якій розсипалися цяточками туристи.

Михайлина-Мішель запросила до себе в Париж погостювати ту, яка 20 років тому зламала її життя.

Тоді жінці здалося саме так, а насправді все вийшло інакше.

Людмила почувалася зніяковіло. Третій день поспіль. Бо саме третій день гостювала у Жана і Мішель-Михайлини.

Михайлиною її подругу зали колись, в ті часи, де вони ще були подругами…

В університеті, на своєму курсі, дівчат вважали найгарнішими. І самі вони себе – теж. Чорнява й білява, чорноброва кароока

Люда і золотокоса Михайлина з блакитними очима. Веселі, розумні, активні. Обидві співали, брали участь у творчому студентському житті.

З Назаром – високим симпатичним студентом, на два курси старшим, – дружили обидві, бо він теж був постійним учасником університетських заходів, чудово грав на гітарі.

Спочатку дійсно лише дружили, та юність, що збуджує почуття і гарячить кров, взяла своє.

Обидві закохалися в хлопця, але не зізналися в тому одна одній, роблячи вигляд, що все як і раніше, що всі вони тільки друзі.

Обирати довелося Назарові. І він обрав Михасю. Люда пораділа за подругу і хлопця, про якого мріяла потай сама. Дійсно пораділа, не показала й виду, як їй насправді.

Скінчили університет. Назар з Михайлиною одружилися.

Люда лишилася працювати на кафедрі рідного університету, а Михася влаштувалася на роботу в приватну юридичну фірму. На хорошу роботу, яка наганяла на неї неймовірну нудьгу, приносила гроші, але відбирала багато сил. Додому поверталася стомленою, виснаженою.

А Назар щодня йшов зі своєї фабрики поміж знайому споруду університету, звідки рівно о 5-й вибігала легка і радісна Люда.

Поки йшли разом до її зупинки маршрутки, щебетала, не замовкаючи, посміхалася приязно…

Через рік Людмила зрозуміла, що чекає дитинку. Розгубленість Назара підштовхнула її до дій. Вона сама все розповіла Михайлині. У тому парку напроти університету…

Більше вони не бачилися.

Михася скоро після розлучення з чоловіком десь поїхала з міста.

Люда з Назаром прожили разом майже два десятиліття, виростили дочку.

Два роки тому Назара після боротьби з хворобою не стало.

І ось Людмилі зателефонувала… Михася. З Парижу. Запросила в гості, сказала – треба побачитися, поговорити про все. Запропонувала і квитки на літак купити.

Людмила хоч і вагалася, та все ж прийняла запрошення.

Два дні минули, а вони ще й не починали важливих розмов.

Мішель-Михайлина познайомила Люду з чоловіком Жаном, якого навчила за роки спільного життя української мови.

Гуляли втрьох найромантичнішою столицею світу, оглядали пам’ятки і цікавинки, милувалися скверами і соборами, Сеною і Ейфелевою вежею. Людмила нічого не питала, чекала.

Сьогодні був понеділок, Жан зранку поїхав на роботу, лишивши жінок наодинці.

Михайлина запропонувала екскурсію до Лувру, бо в будні там спокійніше. Люда погодилася. Довго розглядали неперевершені картини у довгих галереях, Людмила дійсно насолоджувалася витворами мистецтва, які і не мріяла навіть побачити. Не розуміла, за що їй випала така нагода, та ще й таким чином, адже вона…

Трохи стомившись, сіли випити кави на відкритій терасі палацу.

– Розумієш, – заговорила Михайлина, – насправді ти зробила мене щасливою! Хоча в ту мить, коли ти мені сказала, що спиш з моїм чоловіком і чекаєш від нього дитину, мені здалося, що світ зірвався у прірву, а разом з ним – і я. Але завдяки тому, що так обернулося, через те, як ви з Назаром вчинили зі мною, моя доля змінилася на краще! Я покинула ненависну роботу, поїхала назад до мами з татом в село. Щоб оговтатися і… Через два роки я знову повернулася у місто, влаштувалася завдяки одній знайомій в організацію, яка займалася укладенням торговельних угод з французькими фірмами. Так і познайомилася с Жаном. Він забрав нас сюди, в Париж. Нас з Вірою, нашою з Назаром донечкою. Тепер ти знаєш, що коли була вагітна від Назара ти, носила його дитинку під серцем і я, але не встигла йому сказати про це.
Моє життя склалося дуже добре, тут я знайшла себе у бізнес-сфері, ми з Жаном щасливі, кохаємо одне одного.

– Це дуже помітно і я за вас дуже-дуже рада!.. – щиро сказала жінці напроти Людмила. Жінці, яка колись була їй близькою і дорогою, яку вона зрадила, а тепер неймовірним чином опинилася з нею поруч, в неймовірному місті, під одним дахом, за одним столиком.

– …І зараз, коли пройшло стільки років, а я відчуваю лиш вдячність до вас з Назаром, я хочу лише одного, – продовжувала Мішель. – Я не змогла народити ще дитину, хоч ми з Жаном дуже того бажали. В мене тільки моя Віра і чудові стосунки з сином Жана від першого шлюбу. І я дуже хочу, щоб наші з тобою діти, наші Назарові доньки познайомилися. Стали сестрами. Адже ще не пізно, як гадаєш, Людо? Я знаю, що і у вас Світлана одна. Бач, який збіг… не дивуйся, я від наших спільних знайомих іноді чула про вас, коли бувала на батьківщині, через них і телефон твій знайшла. Нехай наші доньки не будуть чужими, адже ти не одна в сім’ї і я теж, і ми знаємо, як то добре – мати рідних братів-сестер. А те, що сталося колись між нами – вже не зміниш, і не треба, бо така, видно, була воля Божа. То як?..

***

Вже кілька років Віра і Світлана знають, що вони сестри. Спілкуються, побували одна в одної у гостях. Звикли до того дива, яке сталося з ними завдяки материнській мудрості двох жінок. І безмежно вдячні їм обом за неї.

Автор: Альона Мірошниченко.

Читайте також «ОХ, НЕ ДО ДОБРА ТЕ, ДОНЮ, КАЗАЛИ СТАРІ ЛЮДИ, ПОБАЧИТИ ТАНОК РУСАЛОК НАВКОЛО НОВОЇ УТОПЛЕНИЦІ…», – СКАЗАЛА ТОДІ КИЛИНІ МАМА ВЕКЛА. ТАК І СТАЛОСЯ. ТІТКА МОЄЇ МАТЕРІ КИЛИНА ВСЕ ЖИТТЯ ПРИСВЯТИЛА ЧУЖИМ ДІТЯМ, БО СВОЯ ДОЛЯ ЗЛАМАЛАСЯ ОДНОГО РАЗУ НАЗАВЖДИ.