Тихий вечір перетворився на випробування моїх нервових клітин. Я б не побажала такого переляку своєму найлютішому ворогу

– Вадиме, ти мене чуєш?! Що мені тепер робити? Кажан! Справжній кажан у спальні!

Я стиснула телефон у руці, так, ніби це був рятувальний круг у шторм. З іншого боку лінії тиша тривала кілька секунд, а потім чоловік спокійним, навіть трохи розважливим тоном промовив.

– Катю, заспокойся. Відкрий вікно, нехай він вилетить.

Якби це було так просто! Кажан сидів у кутку біля стелі й навіть не думав рухатись. А я, доросла жінка, мама двох дітей, стояла посеред коридору у піжамі й панікувала, немов дитина, яка щойно побачила чудовисько в шафі.

Ці вихідні обіцяли бути ідеальними. Мій чоловік Вадим вирішив повезти наших дітей — Аделю та Вітю — до своєї мами в сусіднє місто, щоб я могла трохи відпочити вдома одна. «Катю, ти ж останнім часом тільки працюєш. Відпочинь, подивися фільми, почитай книжку», — наполягав він.

Я й справді заслужила. Початок року у моїй бухгалтерській компанії був справжнім марафоном. Кожен день з документами, звітами, дедлайнами. Отже, коли діти весело махали мені з машини, що від’їжджала, я відчула дивне полегшення.

Затишний будинок, свіжозварена кава, плед, фільм про кохання. Усе йшло за планом, доки…

Робота закінчена, вечеря з’їдена, і я вже збиралася лягати. В кімнаті панував затишок: світло абажура, приглушений запах лаванди від свічки. І раптом я почула шурхіт.

Спершу подумала, що це вітер. Вікно у спальні було прочинене, а на вулиці здійнявся сильний вітер. Але наступного моменту щось чорне майнуло над шторою. Я завмерла, серце пішло в п’яти. «Невже це… птах? Але як?!»

Я наблизилась до вікна і побачила його. Чорний, з маленькими крильцями, що затріпотіли, як тільки я підійшла ближче. Це був кажан. Він вчепився в завісу й застиг, немов чекав, поки я здамся першою.

Я кинулася в коридор і зачинила за собою двері. Вадим мав знати, що робити. Він завжди такий спокійний. Але цього разу його «відкрий вікно» мене не заспокоїло.

Я взяла кухонну рукавичку, щоб якось захистити руки, і… мітлу. Повернулася до кімнати з наміром прогнати непроханого гостя. Вікно навстіж, мітла в руках – я готова! Але варто було змахнути мітлою, як кажан зірвався з місця й почав хаотично літати по кімнаті, б’ючись об стіни та меблі.

– Ні, я так не можу! – закричала я, вибігаючи вдруге.

Я вирішила діяти більш розважливо. Знайшла стару коробку з-під взуття і знову повернулася до кімнати. Тепер кажан сидів на карнизі. Я обережно піднялася на стілець, тремтячи від страху, і спробувала накрити його коробкою. Але він знову зірвався. Його крила ледь не зачепили моє обличчя, і я знову втекла.

«Катю, це просто маленька тваринка. Він більше боїться тебе, ніж ти його», – подумала я, намагаючись заспокоїтись. Але переконати себе було важко.

Я вирішила переночувати на дивані в іншій кімнаті. Але спокою не було. Моя уява малювала картини: раптом у будинку не один кажан? А якщо вони сидять у темних куточках і чекають?

Я заснула тільки під ранок, кутаючись у плед і мріючи про те, щоб цей кошмар закінчився.

На світанку, зібравши всю свою сміливість, я повернулась у спальню. Кажан сидів на тому ж карнизі. Цього разу я діяла швидше. Вікно відкрито, коробка в руках, і… вдалося! Я вигнала його на волю.

Закривши вікно, я впала на ліжко і розсміялася. Це був сміх полегшення.

Ця історія змусила мене задуматися. Часто наші страхи – це лише проекція невідомого. Так, я панікувала. Але коли заспокоїлась, зрозуміла, що маленький кажан боявся мене не менше, ніж я його.

Тепер хочу запитати у вас, дорогі читачі: чи доводилося вам зустрічатися зі своїми страхами? Як ви долали їх? А може, ви знаєте кращий спосіб впоратись із кажаном у будинку? Напишіть у коментарях. Я впевнена, що багатьом буде корисно дізнатись ваші історії.

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!