Тиша у квартирі була така дзвінка, що я часом говорила сама з собою, лише щоб почути свій голос. Якось у квітні я вирішила поїхати на дачу, не здогадуючись, що в тому порожньому вагоні на мене чекає розсада помідорів і… доля

Мого чоловіка, Василя, не стало шість років тому. Це було важко, але життя продовжується, і я мусила якось з цим змиритися. Діти — Олена та Дмитро — давно випурхнули з рідного гнізда. Олена з чоловіком і двома онуками мешкає у Львові. Дмитро поїхав за кордон, влаштувався у Великій Британії, працює інженером.

Спілкуємося ми переважно в месенджерах, рідко бачимося, бо у всіх свої справи, турботи. Спочатку я трималася, зайняла себе садівництвом на дачі, читанням книг, відвідуванням курсів малювання. Але з часом, коли тиша в чотирикімнатній квартирі стала занадто дзвінкою, а голос, звернений до кота, єдиним, який я чула щодня, самотність почала тиснути.

У місті Житомирі, де я живу, багато можливостей для пенсіонерів, але мені не хотілося нав’язуватися. Мої подруги мали або чоловіків, або постійну зайнятість з онуками. Я ж почувалася, як старовинна шафа, яка стоїть у кутку, нікому не потрібна, хоча ідеально збереглася.

Якось наприкінці квітня я вирішила поїхати на електричці до родичів у невелике село за містом. Подорож мала тривати близько години. Електричка була майже порожня. Сіла біля вікна, взяла з собою нову книгу. До наступної зупинки у вагон зайшов літній чоловік. Він був охайно вдягнений, з акуратною сивою борідкою, у руках тримав невеликий плетений кошик. Він привітався до мене легко кивнувши головою і сів на місце навпроти. Я швидко повернулася до читання, не надавши цьому значення. Але коли через кілька хвилин я підняла очі, щоб відкусити шматочок яблука, він усміхнувся.

— Доброго дня. Цікава книга? — запитав він, його голос був теплий, з легкою хрипотою.

Я відчула, як моє обличчя заливає рум’янець, бо від незвички говорити з незнайомцем ледь не подавилася яблуком.

— Доброго, — відповіла я, — так, детектив. Люблю закручені сюжети, щоб до кінця не знати, хто винен.

— О, а я більше люблю класику, — промовив він. — Зараз перечитую «Тіні забутих предків». Кажуть, це як магія, яка ніколи не старіє. Мене звати Леонід.

— Дуже приємно, — відповіла я, — а мене звуть Леся.

Так зав’язалася розмова. Ми говорили про книги, про погоду, про дачні клопоти. Виявилося, що він їде в сусіднє село, щоб навідати свого старого друга. А в кошику у нього — розсада помідорів, якою він вирішив поділитися з товаришем. Мимоволі я засміялася, коли він почав з ніжністю розповідати, як він доглядає за кожним паростком.

— Ви знаєте, — сказав Леонід, — мені іноді здається, що доглядати за рослинами простіше, ніж за людьми. Вони не сперечаються і завжди вдячні за турботу.

— Це точно, — погодилася я. — Хоча мої внуки теж не сперечаються. Вони просто ігнорують, коли я намагаюся їм щось порадити.

Ми обоє посміхнулися. Ми розмовляли про родину, про роботу. Я розповіла, що працювала вчителькою молодших класів, а він — інженером-конструктором. Наші професії були такі різні, але спільних тем знайшлося безліч.

Через пів години провідник оголосив мою станцію. Я зрозуміла, що була настільки захоплена розмовою, що ледь не пропустила її.

— Це моя зупинка, — сказала я, встаючи. — Було дуже приємно познайомитися, Леоніде.

— Мені також, Лесю, — він швидко підвівся, допомагаючи мені вийти з вагона. — Сподіваюся, ми ще колись зустрінемося.

— Хто знає, можливо, — відповіла я, злегка махнувши рукою.

Коли я йшла до родичів, то весь час думала про цю несподівану зустріч. Скільки років я ні з ким так душевно не розмовляла! Ця розмова подарувала мені відчуття легкості і якогось незрозумілого піднесення.

Минуло два тижні. Я повернулася до свого звичного, розміреного життя. Але кожного разу, коли я сідала в електричку, мимоволі оглядала вагон. І ось, одного четверга, коли я їхала на дачу, він сидів на тому ж місці. Леонід.

— Лесю! — вигукнув він радісно. — Як я радий тебе бачити!

Я відчула, як обличчя розпливається в усмішці.

— Леоніде! Я теж дуже рада! Я навіть не сподівалася, що ми зустрінемося знову.

Він підвівся, і ми сіли поруч. Цього разу ми говорили вже не про книги, а про життя. Я розповіла про свою самотність, про те, як не вистачає простих, щоденних розмов, про те, що іноді, коли чую сусідську метушню, мені стає сумно.

Леонід слухав уважно, не перебиваючи. Потім сказав:

— Моєї дружини не стало три роки тому. Я живу сам у приватному будинку. Син, Кирило, з родиною переїхав до Києва. Так, це складно. Спочатку тиша просто ламає тебе. Я навіть не думав, що колись зможу знову так щиро говорити з кимось.

Він розповів про свого друга, до якого їздив. З’ясувалося, що той вже переїхав до дітей у інше місто, і Леонід тепер їздить на ту ж станцію, щоб просто прогулятися лісом і зібрати перші весняні трави для чаю.

— Тоді виходить, що ви їдете просто так? — запитала я.

— Можна і так сказати. Або, — він усміхнувся, дивлячись мені прямо у вічі, — я їду з надією.

Моє серце чомусь забилося трохи швидше.

— З надією на що?

— З надією знову зустріти вас. Я вирішив, що якщо ми зустрінемося втретє, це буде знак.

Я розсміялася, відчуваючи тепло в середині.

— І який же це знак?

— Знак того, що я мушу запросити вас на чай. Я вмію робити дуже смачний малиновий пиріг. Хоча, мабуть, до вашого йому далеко.

— Мій фірмовий — це яблучний пиріг. Але і малиновий я дуже люблю, — сказала я.

— Тоді як щодо того, щоб завтра о третій зустрітися біля парку, що у центрі, і ви допоможете мені спекти ідеальний малиновий пиріг? — запропонував Леонід.

Я вагалася лише мить.

— Добре, Леоніде. Я з радістю прийду.

— Ось мій номер телефону, — він простягнув мені акуратно написану на клаптику паперу цифру. — Щоб ви не передумали.

Наступного дня, о третій годині, я стояла біля входу до міського парку. Леонід вже чекав на мене. Він був у світлій сорочці та чистих джинсах, виглядав трохи схвильованим.

— Лесю, ви прийшли! Я вже почав думати, що ви передумали.

— Ну що ви, Леоніде. Я ніколи не відмовляюся від можливості скуштувати щось смачне.

Ми пішли до його будинку. Він мешкав у тихому районі, його будинок був затишний, з невеликим, але доглянутим садом. Усередині було чисто і по-чоловічому просто. На кухні панував ідеальний порядок.

Ми почали готувати пиріг. Це було так природно, так легко. Ми обговорювали кожен етап, сміялися, коли у нього борошно потрапило на ніс.

— Треба ж, — промовив Леонід, — стільки років сам готував, але вперше так весело.

— Це тому, що у вас є помічниця, — відповіла я, радіючи цій незвичній ролі.

Ми спекли ідеальний пиріг. Потім сиділи на веранді, пили ароматний чай із трав, які він зібрав минулого тижня, і говорили. Говорили про все на світі. Я відчула, як моє серце, яке так довго було немовби загорнуте у зимову ковдру самотності, почало танути.

Ця зустріч стала першою з багатьох. Ми почали гуляти в парку, ходити на виставки, які я завжди хотіла відвідати, але не наважувалася сама. Він приїжджав до мене, я до нього. Ми допомагали один одному з дачними справами. Я знову почала пекти свій яблучний пиріг, бо тепер знала, хто буде його їсти. Леонід завжди приходив з букетом польових квітів.

Одного вечора, коли ми сиділи на лавці біля мого будинку, він взяв мою руку у свою.

— Лесю, я не знаю, як це назвати. Я не очікував, що на схилі літ можна знову відчути себе… потрібним. Мені так добре з вами.

— Мені також добре, Леоніде. Ви повернули в моє життя світло, якого мені так не вистачало.

Він подивився на мене з особливою теплотою.

— Тоді, може, спробуємо зробити наше життя спільним? Ви ж розумієте, що я маю на увазі?

Я відчула, як на очі навертаються сльози від щастя. Це було несподівано і так зворушливо. Я довго мовчала, намагаючись опанувати свої емоції.

— Леоніде, — сказала я нарешті. — Це дуже серйозний крок. Це рішення, яке потребує часу, щоб обдумати його. Ми обоє зрілі люди, у нас є діти, онуки. Ми мусимо поговорити з ними.

— Звісно, Лесю. Я готовий чекати стільки, скільки потрібно. Головне, щоб ви знали, мої почуття щирі.

Ми ще довго сиділи мовчки, тримаючись за руки, дивлячись на вечірнє небо. Я відчула надію, яка ніжно огорнула мене. Самотність відступила. Здавалося, що життя дало мені ще один шанс, неочікуваний і прекрасний.

Мої діти, Олена та Дмитро, вже знають про Леоніда. Вони приїжджали до Житомира, щоб познайомитися з ним. Олена відразу прихильно поставилася до нього, сказала, що бачить, як я змінилася, стала більш усміхненою. А ось Дмитро був більш обережний.

— Мамо, — сказав він мені якось наодинці, — я бачу, що ви щасливі. Але будьте обережні. Ми ж не знаємо його насправді.

— Кирило теж обережний, — розповіла я Леонідові. — Він боїться, що я не зможу жити у його батька, бо звикла до квартири. Він боїться змін.

— Це природно, — відповів він. — Ми маємо дати їм час. Головне — наш комфорт і щастя.

Ми вирішили не поспішати. Леонід приїжджає до мене майже щодня. Ми плануємо нашу поїздку до Карпат на осінь. Ми будуємо плани на майбутнє, яке раптом знову стало осмисленим і наповненим. Я більше не готую на одну людину. Я готую на двох. І це найприємніше відчуття у світі.

Зараз я дивлюся на себе у дзеркало і бачу не лише втомлену жінку, а щасливу, яка нарешті знайшла спокій і затишок у душі.

Я знаю, що попереду ще багато обговорень з дітьми, ще багато рішень, які потрібно прийняти. Але тепер я не боюся. Бо поруч є той, хто тримає мене за руку.

А як ви вважаєте, чи варто зрілій людині, яка вже має дорослих дітей, наважуватися на такі важливі життєві зміни?