У 50 років я зустріла кохання всього свого життя. На жаль, доля несправедлива і не дозволила нам насолодитися одне одним.

– Ти дійсно думаєш, що все так просто? – запитав він, злегка підвищивши голос. – Що після стількох років ти можеш увірватися в моє життя, і я просто забуду все, що було?

– Денисе, я не прошу забути. Я прошу дати нам шанс, – відповіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

– А якщо я не зможу? Якщо мені цього забагато?

Ці слова залишилися у мене в голові, наче застрягли між життям і сном. Я ніколи не думала, що наша зустріч після двадцяти років мовчання буде такою важкою. Але почну з самого початку.

Мені 50, і все моє життя до цього моменту можна описати одним словом – «стабільність». Я живу у Вінниці, працюю шкільною вчителькою української літератури. Двадцять п’ять років улюбленої роботи, затишна квартира в спокійному районі, книга й кава перед сном. Можна сказати, у мене є все. Але іноді ночами мене накриває відчуття порожнечі. Немов уся ця стабільність – лише маска, за якою ховається справжня я.

Денис був моїм першим і, як я тепер розумію, справжнім коханням. Ми познайомилися на студентській лаві в університеті. Він був найхаризматичнішим хлопцем на факультеті. Мені здавалося, що його посмішка здатна зцілювати всі проблеми світу. Наші стосунки були буремними, наче весняний дощ: то ми сперечалися, то не могли насититися одне одним.

А потім сталася одна “буря”, яка змінила все. На випускному вечорі ми посперечалися через якусь дурницю. Після цього він просто зник. Я шукала його, дзвонила, писала, але Денис ніби розчинився у повітрі. Я була сама не своя.

Життя тривало. Я пішла працювати, зустрічалася з іншими чоловіками, але нікого так і не полюбила. Час все “полагодив”, але залишив сліди.

Двадцять років потому я випадково побачила його. Уявіть: осінній вечір, я йду через парк після роботи, і тут серед юрби бачу знайоме обличчя. Серце починає калатати, я думаю, що це “видіння”, але ні. Це був Денис. Він ішов поруч із жінкою та дівчинкою-підлітком, і в його очах була та сама усмішка, яка колись змушувала мене забувати про все.

Я зупинилася, бо ноги відмовилися рухатися. Він помітив мене, і наші погляди зустрілися. Мені здалося, що минули століття, поки я зібралася з думками. Він підійшов.

– Віра? Це ти?

– Так, це я.

Я намагалася вичавити усмішку, але відчувала, як серце калатає. Ми проговорили кілька хвилин. Виявилося, він одружився, але нещодавно розлучився. Дівчинка – його донька. Він запросив мене на каву.

Наступного тижня ми зустрілися в маленькій кав’ярні в центрі міста. Ми говорили про все: про роботу, про його доньку, про мої книги, про подорожі, яких він не міг собі дозволити через шлюб. Але жодного слова про те, чому він пішов тоді.

– Я шкодую, – сказав він у кінці зустрічі. – Але я боявся. Боявся відповідальності, серйозних стосунків.

Ці слова запалили в мені злість, яку я тримала всередині всі ці роки.

– А ти не думав, що я тоді теж боялася? Але я не тікала, – відповіла я.

Після цього я пішла. Але це не була крапка, радше кома.

Денис не здавався. Він почав писати, телефонувати, дарувати мені квіти. Одного разу ми пішли на прогулянку, і я зрозуміла, що більше не тримаю образу. Мені було з ним добре, як і колись. Ми знову стали близькими.

Але це нове зближення принесло й нові виклики. Донька Дениса, Оля, сприйняла мене з холодом. Її мама все ще займала важливе місце в їхньому житті, навіть після розлучення.

– Ти забираєш у мене тата, – сказала вона одного разу.

Це було важко чути. Я розуміла її почуття, але не знала, як з цим боротися.

Тепер я стою перед вибором. Денис зробив мені пропозицію. Але чи готова я до цього? Чи зможу я будувати нове життя з ним, знаючи, що частина його минулого завжди буде поруч?

Я звертаюся до вас, мої читачі. Що б ви зробили на моєму місці? Чи можна пробачити людину, яка колись розбила тобі серце, і почати все спочатку? Чи варто ризикувати стабільністю, щоб спробувати знайти щастя?

Чекаю на ваші думки.

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!