Ох, усе це через ті «наполеонівські» тістечка. У четвер до нас приїхала на цілих два тижні моя свекруха, пані Тамара Степанівна. Сказала, що “занудьгувала” в своєму районному центрі, захотілося їй “трохи культури” в Одесі. Я ж не проти, провітрилася б собі — сходила б у театр, погуляла б по Дерибасівській, чи там на узбережжі посиділа. Так ні ж, треба було оце таке втнути.

Ми з чоловіком, Остапом, та нашою донечкою, Златою, мешкаємо в Одесі, у власній трикімнатній квартирі. Остап родом із невеликого містечка, я — з провінційного села, і оскільки наші батьки не мали великих статків, ми всього досягали самі. Познайомилися під час навчання в Київському політехнічному інституті, почали зустрічатися, а потім і усвідомили, що закохалися. Після отримання дипломів вирішили, що варто поїхати за кордон, аби “заробити стартовий капітал” для сімейного життя.

Нам усе вдалося навіть краще, ніж ми планували: за шість років, проведених у Польщі та Іспанії, ми змогли заробити на ту саму трикімнатну квартиру, яку оформили на двох, та ще й придбали по автомобілю. Повернувшись, ми зіграли скромне весілля. Через три роки після розпису у нас народилася Злата. Загалом, я щаслива, маю все необхідне, а з Остапом у нас справжні, щирі почуття.

З батьками обох сторін у нас доброзичливі стосунки, ми час від часу їх навідуємо. Мої батьки, наприклад, за всі ці роки нашого подружнього життя були в нас лише двічі — вони взагалі домосідні люди, не люблять зайвий раз виїжджати з села. У них там є все, що потрібно — доглянутий будинок, усі зручності, теплиці, невелике хазяйство, і з цього вони живуть.

Мати Остапа, Тамара Степанівна, вже на заслуженому відпочинку, мешкає в райцентрі не надто далеко від Одеси. Вона — наш частіший гість. Ще на початку нашого спільного життя, коли вона приїздила, то дуже намагалася мене “напучувати” і “наставляти”, як правильно доглядати за її єдиним сином. Але я не з тих, хто дозволить сісти собі на голову.

Я їй тоді спокійно, але твердо пояснила, що сучасні напівфабрикати — це “великий винахід для зайнятих людей”, і без них нам ніяк, адже я працюю в офісі не менше Остапа, і мій внесок у сімейний бюджет також значний. Ми навіть працюємо в одній і тій же ІТ-компанії, хоча й маємо різні проєкти та графіки.

Проте свекруха все одно, щоразу, як приїздить, у тій чи іншій формі висловлює своє незадоволення тим, що ми “не їмо повноцінно”, бо у мене на столі “дуже рідко з’являються перші страви”, а харчуємося ми, мовляв, “здебільшого гарнірами”, “якимись салатами” та “готовими м’ясними виробами”. Але, чесно кажучи, її думка мене мало турбує.

І ось, цей діалог, який перевернув усе:

– Валю, я не можу зрозуміти. Ти ж казала, що спечеш “Наполеон” на сніданок. Де ж він?

– Тамаро Степанівно, я не казала, що спечу. Я сказала, що “Наполеон” буде на сніданок. І він є.

Я показала на морозильну камеру.

– Погляньте, ось дві коробки. Це ті самі тістечка з нашої улюбленої кондитерської “Солодкий Кут”. Вони роблять його не гірше, ніж домашній, і ми всі його любимо.

Тамара Степанівна чмихнула, її обличчя скривилося, наче вона спробувала лимон.

– Тістечка з магазину? Називати це “Наполеоном”? Це “пародія” на справжнє тісто! Я не розумію, як ви можете годувати цим мого сина! Це просто лінь і неповага до сім’ї!

– Я розумію ваше ставлення, але ми дорослі люди й обираємо те, що нам смакує і що зручно. Ми не маємо часу щодня стояти біля плити, а магазинний варіант нас цілком влаштовує.

– Це не може влаштовувати! Остап завжди любив тільки домашню випічку! Тобі просто ліньки замісити тісто! Ти “програмісткою” стала, а жіночого обов’язку не знаєш!

– Я працюю не менше Остапа, і мій “жіночий обов’язок” — це насамперед бути хорошою матір’ю та дружиною, а не цілодобовим кухарем. Давайте цю тему закриємо. Нам подобаються ці тістечка, і вони будуть на сніданок. Крапка.

Вона тоді нічого не відповіла, лише кинула на мене “засуджуючий” погляд і попрямувала до своєї кімнати. Я вирішила, що інцидент вичерпано. Як же я помилялася!

У вихідний день я звикла відпочивати, дозволяючи собі поспати десь до дев’ятої ранку. Остап і Злата теж люблять “повалятися” довше, разом подивитися мультфільми чи просто обійматися. Це наш сімейний ритуал.

Я прокинулася, виконала свої звичні ранкові справи і вийшла на кухню, щоб приготувати наш святковий сніданок — тістечка “Наполеон” із запашною кавою.

Я відчинила морозилку, а там… порожньо. Жодних коробок із тістечками. Зате на столі стояла велика таця, накрита рушником, а Тамара Степанівна, із “переможною” посмішкою, місила в великій мисці тісто.

– Ой, ти вже встала, Валентино? Як добре! Я тобі підготувала сніданок! Справжній “Наполеон”, домашній, як Остап любить!

Я подивилася на неї, потім на місце в морозилці, а тоді мій погляд зупинився на сміттєвому відрі. У ньому лежали дві порожні, зім’яті картонні коробки від тих самих тістечок, які ми планували з’їсти. Я відчула, як “холодна хвиля” обурення прокотилася по мені.

– Тамаро Степанівно, що це означає? Ви викинули наш сніданок?

– А це хіба сніданок? — вона кивнула на смітник. — Це ж “хімія” одна! Я не могла дозволити, щоб мій син це їв! Я ще о шостій ранку встала, збігала на “Привоз” за свіжими яйцями та вершковим маслом, і ось зараз готую! Справжній! На твій магазинний навіть дивитися “соромно”!

Я стояла і дивилася на неї. Це була не просто “турбота” чи “повага до традицій”. Це було “відверте знецінення” мого вибору, моєї думки і, зрештою, мого права самостійно вирішувати, що їсти в моєму власному домі. Це був “акт агресії”, замаскований під “материнську турботу”.

– Ви щойно без мого дозволу викинули мої продукти, які я купила за свої гроші. І це в моїй квартирі, — я намагалася говорити максимально спокійно, хоча всередині кипіло.

– Та це ж для вашого ж блага! Я вас рятую від тої “гидоти”! Я ж про вас дбаю! — вона посміхалася, певна своєї правоти.

У цей момент я зрозуміла, що “червону лінію” перейдено. Усі її попередні “напучування” були “квіточками” порівняно з цим “плодом” її самовпевненості. Вона вирішила, що має “моральне право” вирішувати, що є прийнятним у моєму домі, а що ні. І не просто вирішувати, а ще й “утилізувати” те, що їй не до вподоби.

Я не стала продовжувати діалог. Я просто розвернулася і пішла в спальню. Остап ще спав. Я швидко зібрала свій рюкзак, взяла необхідні речі, а потім тихенько розбудила Злату.

– Сонечко, ти не проти поїхати до бабусі й дідуся в село? Побачиш кошенят, пограєшся з ними, — прошепотіла я.

Злата радісно закивала, вона обожнює наших сільських родичів. Ми швидко одяглися, і я, написавши чоловікові коротку записку, тихенько вийшла з квартири, тримаючи Злату за руку. Я не хотіла ні “скандалу”, ні “з’ясування стосунків”. Я просто хотіла “миру” і “поваги”. А якщо не можу отримати їх у власному домі, то знайду там, де вони є.

Вийшовши з під’їзду, я одразу зателефонувала на роботу. На щастя, моя посада в компанії дозволяє повністю віддалену роботу.

– Вікторе Петровичу, доброго ранку. Я буду працювати віддалено. Приблизно два тижні, — повідомила я своєму керівникові. Він усе зрозумів і побажав мені “спокійного робочого періоду”.

Коли ми їхали в таксі, Остап почав мені надзвонювати. Він, певно, прокинувся, побачив записку і зрозумів, що сталося.

– Валю, що це означає? Де ти? Чому ти поїхала?

– Остапе, привіт. Я поїхала до своїх батьків. Зі мною Злата, все добре.

– Чому? Через маму? Через тістечка? Це ж смішно!

– Ні, це не смішно. Це “неповага” до мене і мого дому. Вона без дозволу викинула мої продукти. Вона “вчиняє” в моїй квартирі, наче у себе. Вона “знецінює” мої зусилля. Я втомилася від її “повчань” і “постійної критики”.

– Валю, ну вона ж не зі зла! Вона хотіла як краще! Вона старається!

– Як “краще” — це не означає “викидати моє і готувати своє”. Це не “старається”, Остапе, це “переступає межі”. І я втомилася це терпіти. Я повернуся тільки тоді, коли Тамара Степанівна поїде з нашої квартири. І не раніше.

– Але ж вона приїхала на два тижні! Я не можу просто так її вигнати!

– Тоді це твій вибір. Ти можеш залишитися з мамою, а ми — з моїми батьками. Мені потрібен “спокій” і “повага”. І більше, Остапе, я не хочу перетинатися з твоєю мамою в межах нашої спільної оселі. Я хочу жити в домі, де поважають мої правила і мій вибір. Я тобі передзвоню пізніше, коли ми приїдемо.

І я поклала слухавку. Я була втомлена, але відчувала внутрішнє задоволення від того, що нарешті “поставила крапку” в цій “бурі” за кухонне домінування.

Зараз я сиджу в батьківській хаті. Злата щаслива, бігає у дворі. Я працюю за ноутбуком, а мама готує щось своє, “типово сільське”, але не критикує мене за відсутність “перших страв” у моєму житті.

Остап дзвонить щодня. Він постійно вибачається, просить повернутися. Каже, що “Наполеон” мами “не такий вже й смачний”, і що він “сумує за моєю присутністю”. Він пропонує мені “вибачитися” перед мамою, а мамі “вибачитися” переді мною. А ще пропонує мені “трохи потерпіти”, поки вона не поїде. Але я відмовилася. Я вважаю, що винен той, хто порушив “межі”, і вибачення має бути щирим і одностороннім. Я не маю вибачатися за те, що “захистила” свій дім.

Учора він написав: “Валю, я розумію твою образу. Я поговорив з мамою, і вона сказала, що “може трохи затрималася” і що “її наміри були добрими”. Я їй пояснив, що вона не мала права викидати твої продукти. Я попросив її скоротити візит і поїхати за кілька днів, але вона “ображена” і каже, що “мусить допрацювати” ті два тижні, бо вже купила квиток на зворотний потяг лише на той день. Я не знаю, що робити, я між двох вогнів”.

Я йому відповіла коротко: “Твій вогонь — твій вибір. Я чекаю на тебе і Злату в селі, коли твоя мама поїде”.

Я відчуваю “силу” і “спокій” тут, у батьків. Чи варто мені зараз поступитися і повернутися, аби “зберегти мир”, чи все ж наполягати на тому, щоб Остап “сам вирішив” цю ситуацію зі своєю матір’ю і “захистив” нашу родину? Як ви вважаєте, що мені робити далі?