У день святкування Карина промовчала, але за кілька днів наважилася і повідомила, що дуже засмучена нашим подарунком, адже сподівалася, що ми її донечці справжній золотий ланцюжок подаруємо, а не лише срібний хрестик. Щоб ви розуміли, іменинниці виповнилося п’ять років.

— Ви ж знаєте, як Іринка любить прикраси і постійно просить мою каблучку. — Так, знаю, тому раджу мамі припинити постійні скарги і нарешті знайти собі роботу. Мені стало настільки неприємно, коли сестра Кирила прямо мені сказала, що краще б ми вже подарували гроші. Я б ніколи в житті собі такого не дозволила.

Ми з Кирилом — звичайна родина. Живемо у місті, підтримуємо один одного, виховуємо вісімнадцятирічного сина Андрія та доньку Оксану, якій зараз дванадцять. Я працюю вихователькою у дитячому садочку, Кирило — інженер у місцевій компанії. Ми не маємо надприбутків, але й не голодуємо. На все необхідне нам вистачає.

У мого чоловіка Кирила є старша сестра, Карина. Вона заміжня, і вони мешкають в селі, неподалік від її свекрухи, і виховують п’ятирічну доньку Іринку.

Скільки б ми не спілкувалися з Кариною, вона вічно мені скаржиться на своє нелегке життя — як складно жити поруч зі свекрухою і як їхня сім’я постійно зводить кінці з кінцями. Я її завжди вислуховую, підтримую, але ніколи не пропоную фінансової допомоги. Не можу ж я замість неї вирішувати її проблеми. Карина могла б уже віддати дитину до садочка і піти працювати, але вона обирає інший шлях. Якщо вона не хоче працювати і покладається лише на свого чоловіка, то це її вибір, і я не маю права її засуджувати.

Я не є хрещеною матір’ю Іринки, тож коли нас запросили на святкування п’ятиріччя, я вирішила не надто перейматися вибором подарунка. Кирило, як завжди, усі ці клопоти довірив мені. Я, довго не розмірковуючи, купила гарненький срібний хрестик та ланцюжок у ювелірному магазині. Це був витончений подарунок, який, на мою думку, цілком личив п’ятирічній дівчинці.

Іринці п’ять років, і такий подарунок здавався мені доречним і милим.

Перед тим, як ми поїхали на святкування, Кирило спілкувався зі своєю сестрою і якось обмовився, що для Іринки буде прикраса. Я не знаю, що саме Карина собі уявила, але її розчарування було настільки очевидним, що його неможливо було не помітити.

На самому святкуванні вона нічого не сказала, була стриманою, хоч і трохи похмурою. Але за два дні після дня народження вона все ж наважилася мені зателефонувати.

Подзвонила вона не братові, а одразу мені.

— Ми з Іринкою так чекали цього свята. Кирило ж знає, що я завжди мріяла про золотий ланцюжок для неї, а ви подарували тільки срібло. Ви ж бачите, як Іринка любить прикраси, і постійно заглядає до моєї шкатулки.

Я, чесно кажучи, була вражена і не знала, що відповісти. Як можна так відкрито висловлювати своє незадоволення? Це ж просто неймовірна нетактовність!

— Карино, я тебе вітаю, але наші фінансові можливості не дозволяють нам купувати дорогі золоті вироби. До того ж, навіть наша Оксана не мала золота в п’ять років. Андрію ми купили першу серйозну річ — ноутбук, коли він вже в дев’ятий клас пішов, і то, ми його купували в кредит. Ми вважаємо, що такі дорогі речі для дітей — це надмірність.

— Ну, я думала, що ви як родичі, могли б і постаратися. — Її голос був наповнений образою. — Це ж лише раз на рік. Ви не хрещені, але все ж таки.

— Ми старалися. Подарунок обирався з любов’ю і відповідно до наших можливостей. Срібний хрестик — це гарний і пам’ятний подарунок, а не просто абищо.

— Це не те, що ми хотіли. — Вона продовжувала наполягати. — Я сподівалася на допомогу у придбанні чогось ціннішого. Ви ж живете в місті, маєте кращі зарплати.

— Наші зарплати дозволяють нам жити, а не спонсорувати бажання інших. Ти могла б сама знайти роботу і купити доньці все, що захочеш. Чому ти постійно чекаєш, що тобі хтось щось має?

На іншому кінці запала тиша, але потім Карина знову почала.

— Ти краще б мовчала, — пролунав її роздратований голос. — Ти не розумієш, як мені важко. Свекруха постійно втручається, грошей не вистачає. А ви ось так… могли б і підтримати.

— Підтримати можна добрим словом, а не вимагати дорогі подарунки. Карино, я не буду далі це обговорювати. Подарунок зроблено, і він такий, який є.

Я поклала слухавку, і мої руки тремтіли. Такої нахабності я не очікувала. Кирило, побачивши моє обличчя, одразу зрозумів, що щось сталося.

— Що вона хотіла? — запитав він, підходячи до мене.

— Твоя сестра вважає, що ми їй винні золотий ланцюжок для Іринки, — відповіла я, намагаючись опанувати емоції. — Вона прямо сказала, що срібний хрестик — це не те, що вони хотіли.

Кирило був здивований. Він знав, що його сестра вміє бути вимогливою, але таке було вперше.

— Вона справді таке сказала?

— Так, і ще додала, що ти ж працюєш у фірмі, яка ремонтує техніку, і міг би знайти їй щось краще, ніж те, що ми купили. Навіть натякнула, що ми просто пошкодували грошей.

Кирило одразу ж набрав Карину. Їхня розмова була короткою, але дуже напруженою. Я не чула всіх слів, але тон Кирила був дуже серйозний.

Після розмови він підійшов до мене.

— Я сказав їй, що вона не права, — промовив він, тяжко зітхнувши. — Я пояснив, що ми подарували те, що вважали за потрібне і що могли собі дозволити. І якщо вона думає, що ми повинні купувати їй золото, то вона помиляється.

— І що вона? — запитала я.

— Вона почала плакати і казати, що просто втомилася від свого життя. Я сказав їй, що це не привід ображати людей, які намагалися зробити приємне.

З того часу минуло вже кілька місяців. Карина досі не вибачилася. Вона спілкується з Кирилом, але зі мною стала холодною. Я теж не маю бажання відновлювати наше спілкування. Звісно, мені прикро, що така ситуація зіпсувала наші стосунки, але я не збираюся терпіти такі претензії. Врешті-решт, я маю свою родину і свої фінансові пріоритети.

Чи нормально вимагати дорогий подарунок, а потім відкрито висловлювати своє розчарування, якщо він не відповідає очікуванням? Що б ви зробили на моєму місці, щоб вирішити цю ситуацію з родичами?