У день весілля моя мама не побажала нам щастя, а промовила: Я чекаю на тебе вдома, сину. Ти скоро зрозумієш, що ця жінка тобі не рівня. Я тоді розлютився, але сьогодні, дивлячись на Ірину, яка сміється з Кирилом, я знаю, що вона таки дочекалася мого повернення

Мене звати Руслан. Мені зараз тридцять п’ять. Зазвичай я не розповідаю подібних історій, але, можливо, комусь мій досвід допоможе не наробити тих самих помилок. Мій шлюб з Іриною тривав лише шість років, але його руйнування сталося ще до весілля. Вся справа була у моїй матері. Вона ніколи не любила Іру. І в той важливий день, коли всі вітали нас, її слова пролунали як вирок.

— Я ж казала тобі, Руслане! Ти ще пошкодуєш!

— Мамо, припини! Це моє весілля! Ти маєш радіти!

— Радіти? Цій порожній ляльці? Вона ніколи не народить тобі сина, вона не вміє керувати домом! Ти ж знаєш, що тільки Олена була тобі справжньою парою!

— Досить! Олена в минулому! А це — Ірина, моя дружина. І ти або приймеш її, або не приходь у наш дім!

— Ти мені погрожуєш? Добре, сину, ти сам обрав свою дорогу. Але не проси тоді моєї допомоги, коли ця дівка зруйнує твоє життя. Ти все втратиш. Все.

Я досі чітко пам’ятаю той день. Двадцять третє липня 2017 року. Сонце світило яскраво, але в моїй душі було так темно, ніби настала зима. Я стояв перед дзеркалом, затягуючи вузол краватки. Моя наречена, Ірина, була у сусідній кімнаті, готувалася. Вона була така щаслива, така сяюча. Її посмішка могла розтопити кригу. А я відчував лише важкість. Це був день, про який мріяла Іра, день, який мав стати початком нашого спільного життя. Але для моєї матері, Лідії Петрівни, це був день трауру.

Мама завжди вважала, що знає, що для мене найкраще. З самого дитинства вона контролювала кожен мій крок — від вибору гуртків до друзів. Коли я познайомився з Іриною в університеті, я думав, що нарешті знайшов ту, хто допоможе мені вирватися з-під її впливу. Ірина була повною протилежністю матері. Спокійна, лагідна, вона не любила галасу, але завжди мала свою думку.

Ми зустрічалися три роки. Три роки, протягом яких мама невтомно намагалася нас розлучити. Спочатку вона просто ігнорувала Іру, вдавала, що її не існує. Потім почала критикувати.

— Руслане, подивися на її манери! Вона навіть виделку правильно не тримає!

— Мамо, ми не на королівському прийомі. Іра — звичайна дівчина.

— Звичайна? Вона не підходить для нашої родини. Ти маєш бути з кимось, хто підніме твій статус, як от Олена.

Олена була донькою маминої подруги, яку вона мені активно сватала. Дівчина була вродлива, заможна, але страшенно нудна. Я пробував з нею зустрічатися на першому курсі, але швидко зрозумів, що нас нічого не пов’язує. Але для матері вона була ідеалом.

Коли я нарешті наважився освідчитися Ірині, це викликало вдома справжній скандал.

— Ти збожеволів? — кричала мати, коли я показав обручку. — Ти проміняєш своє майбутнє на цю… цю …?

— Мамо, я люблю Ірину. І ми одружимося.

— Я забороняю! Я твоя мати! Поки я жива, цього не буде!

— Буде, мамо. Я вже дорослий чоловік і сам вирішую своє життя.

Звісно, вона не змогла заборонити. Але вона почала партизанську бурю. Вона дзвонила Ірині, висловлюючи сумніви щодо її чесності та моїх намірів. Вона розповідала мені вигадані історії про те, як Іра фліртувала з іншими. Вона навіть намагалася зірвати підготовку до весілля, скасувавши бронювання ресторану. Добре, що Іра була стійкою. Вона не плакала, не сварилася. Вона просто тихенько робила все по-своєму, ігноруючи мамині випади.

За місяць до весілля я сидів із матір’ю на кухні. Вона налила мені чаю.

— Сину, подумай. Ще не пізно.

— Про що ти, мамо?

— Про весілля. Це не твоє. Ти заслуговуєш на краще. Олена досі чекає.

— Ми це обговорювали. Я одружуюся з Іриною.

— Добре. Але знай. Ти береш на себе відповідальність за її невдачі. Вона не вміє господарювати, не вміє створювати затишок.

Вона не має надійної роботи. Ви потонете в боргах. А як же ти хотів мати сина? Вона ж худа, як тріска. Чи зможе вона виносити?

— Мамо! Це обурливо! Не смій більше так говорити про мою майбутню дружину!

— Добре. Я мовчатиму. Але ти сам побачиш. Через рік, два, ти прибіжиш до мене і скажеш: Мамо, ти була права.

— Цього не буде.

Вона хитро посміхнулася, і мені стало не по собі. Я завжди боявся цієї її посмішки.

І ось, день весілля. Все було ідеально. Ірина була прекрасна. Гості веселі, музика голосна. До того моменту, поки настав час тостів. Коли слово взяла моя мати, всі замовкли. Вона підійшла до мікрофона з келихом. Її обличчя було напрочуд спокійним, але очі горіли неприродним вогнем.

— Дорогі молодята! — почала вона голосом, що дзвенів, як кришталь. — Я хочу вам побажати… великої любові. Іра, пам’ятай, що ти береш у сім’ю не просто чоловіка, а мого сина. Він завжди був найкращим. Я виховала його гідним. А ти… ти маєш бути гідною його. І, Руслане, — вона повернулася до мене, — ти знаєш, що я завжди хотіла для тебе лише найкращого. Я хотіла, щоб ти був щасливий. І якщо це щастя… — вона зробила паузу, — то нехай буде так. Але запам’ятай, якщо щось піде не так, якщо ти опинишся на самоті, без грошей, без друзів, без підтримки, я завжди чекатиму на тебе. Вдома. У своїй квартирі. Ти завжди можеш повернутися до мене. Знайди справжню жінку. Вона, — вона кивнула в бік Ірини, — тебе не втримає.

— Лідіє Петрівно! Що ви таке кажете? — обурився дядько Ірини.

— Я кажу правду, — холодно відповіла вона. — А правда не завжди приємна.

Я відчував, як у мене палають щоки. Потім був той самий діалог, який я згадав на початку. Після цього вона просто розвернулася і пішла. Не попрощавшись ні з ким.

Наш шлюб почався з випробувань. Я відчував провину перед Іриною. Я намагався компенсувати мамину поведінку, був надто уважним, надто щедрим. Але ті слова, як насіння, вже були посіяні в моїй свідомості. Невіра матері у наш союз, її пророкування про невдачу, — це постійно спливало в розмовах і моїх думках.

Ми купили квартиру. Мама відмовилася нам допомагати, хоча мала можливість. Я взяв кредит. Ірина пішла з роботи, щоб закінчити важливий проєкт, обіцяючи, що потім знайде кращу посаду. Але цього не сталося. Вона довго шукала, а я тим часом працював за двох. Щомісячні платежі тиснули. Я почав нервувати.

Через два роки я був виснажений. Ірина докладала зусиль: прибирала, готувала, але її пошуки роботи не давали результатів. Вона була вчителем, а в невеликому місті знайти гідну посаду було складно. Моя мати, звісно, знала про наші фінансові проблеми.

— Я ж казала, Руслане! — дзвонила вона мені. — Вона не вміє заробляти, вона лише витрачає. Повертайся, я допоможу тобі погасити борг.

— Ні, мамо. Я сам впораюся.

— Впораєшся? Ти ж сивий від стресу! Послухай мене. Розлучайся. Поки не наробила тобі дітей.

Я почав дратуватися на Ірину. Наші розмови ставали все більш напруженими.

— Чому ти не можеш знайти хоч якусь роботу? — питав я втомлено.

— Я шукаю, Руслане. Щодня. Але я не піду працювати прибиральницею після п’яти років навчання!

— А що ти пропонуєш? Щоб я сам тягнув цей віз? Ти ж обіцяла!

Я став пізніше повертатися додому, вигадуючи наради. Почав засиджуватися з друзями в барі. Там я й зустрів Лесю. Вона була барменом, веселою, енергійною, повною життя. Вона слухала мої скарги на роботу, на втому, на маму, на Ірину. Вона була такою легкою.

Наші стосунки з Лесею почалися не одразу. Спочатку це були просто дружні посиденьки, розмови. Але з часом це переросло у щось більше. Я відчував себе знову молодим, вільним від відповідальності та тиску. Це було неправильно, але я не міг зупинитися.

Ірина, звісно, помітила зміни. Я став холоднішим, мовчазнішим.

— Руслане, що відбувається? — запитала вона якось увечері. — Ти наче не тут.

— Я просто втомився. Багато роботи.

— Це не лише робота. Ти мене уникаєш. Скажи чесно. Ти когось зустрів?

— Не вигадуй дурниць! — різко відповів я, хоча в середині все тремтіло.

Але брехня не триває довго. Якось Ірина знайшла повідомлення від Лесі на моєму телефоні. Її обличчя було як крейда. Сльози просто текли, без звуку. Це було гірше за будь-які крики.

— Це правда? — ледве чутно запитала вона.

— Іра, я… я не знаю, що сказати. Це просто сталося.

— Просто сталося? Ти зрадив мене. Зрадив нашу родину. Наші мрії.

— Вибач. Я втомився. Мені було так важко з цими боргами…

— Борги? Ти думаєш, це виправдання? — Її голос набрав сили. — Ти перетворив наші стосунки на фінансову операцію! А мама, вона…

— Не згадуй мою матір! Вона тут ні до чого!

— Ні до чого? Вона завжди хотіла нас розлучити! І ти дозволив їй це зробити! Ти просто виправдав її очікування!

Я не міг це чути. Я зібрав речі і поїхав. Поїхав до матері.

Вона зустріла мене з неприхованою радістю.

— Я ж казала! Я знала, що так буде! Ти мій розумний хлопчик. Бачиш, вона тебе не втримала.

— Не треба, мамо. Просто дай мені пожити тут трохи.

— Звичайно. Цей будинок — твій дім. А тепер подзвони Олені. Вона вільна. Якраз те, що тобі треба.

Я подивився на неї і вперше в житті відчув не просто страх перед її домінуванням, а якесь спустошення. Вона перемогла. Вона зруйнувала мій шлюб. Вона отримала те, чого хотіла. Але чи став я щасливим?

Через місяць Ірина подала на розлучення. Я втратив квартиру. Залишився борг, який тепер довелося виплачувати самому. Леся виявилася не готовою до серйозних стосунків, коли я став проблемним. Вона просто зникла. Я залишився один у великій квартирі матері. Успішний менеджер, з репутацією зрадника і з купою боргів.

Якось, за пів року після розлучення, я зустрів Ірину на вулиці. Вона була іншою. Вона мала роботу, виглядала доглянутою, її очі вже не були повні смутку, а світилися спокоєм. Вона йшла з Кирилом, нашим спільним другом, який завжди мене підтримував. Вони трималися за руки.

— Привіт, Руслане, — сказала Ірина, злегка посміхаючись.

— Привіт, Ірино. Привіт, Кириле. Ви… ви разом?

— Так. Ми вже рік разом, — відповів Кирило. — Ірино, я піду за кавою.

— Добре.

Вона залишилася зі мною.

— Я рада, що ти виглядаєш краще, — сказала вона. — Я чула, ти повернувся до мами.

— Так.

— Вона щаслива?

— Думаю, так.

— Знаєш, Руслане, я дуже довго себе звинувачувала. У тому, що не знайшла роботу раніше, що недостатньо старалася. Але потім я зрозуміла. Ти просто не зміг. Не зміг поставити мене на перше місце. Ти дозволив її словам стати реальністю.

Я не знав, що відповісти.

— Я бажаю тобі всього найкращого, — додала вона і пішла.

Я стояв на тротуарі, а повз мене проносилися люди. Я згадав її сяюче обличчя у день нашого весілля. Її слова. Я згадав слова матері: “Ти все втратиш. Все.” І зрозумів, що вона виявилася пророчицею. Вона виграла свою бурю, але я програв своє життя. Я отримав безпеку та спокій у маминій квартирі, але втратив любов, довіру і, найголовніше, повагу до себе. Я став маріонеткою, як вона завжди хотіла.

Моє життя зараз? Я досі живу з матір’ю. Вона мені досі шукає наречену. Я намагаюся виплатити борг. Коли я дивлюся на Ірину та Кирила, я бачу те, що могло бути моїм щастям. Але я його зруйнував власноруч. Через слабкість і страх перед матір’ю.

Я знаю, що багато хто скаже: дорослий чоловік, треба було відстояти своє життя. Але як бути, коли тебе виховували у постійному відчутті провини та обов’язку? Чи можна вирватися з такого ланцюга? І що робити зараз, коли я розумію, що моє життя — це лише тінь чужих очікувань?

Що б ви порадили мені змінити у своєму житті, щоб нарешті стати незалежним і щасливим?