– У доньки весілля, яке може і зірватися! – розповідає пенсіонерка Людмила Леонідівна. – Посварилися ми з майбутнім зятем, а до торжества два тижні залишилося. Ось і не знаю тепер чи то скасовувати все, то чи що робити… Може, так і повинно бути? Бог відводить від цього шлюбу!
– А що трапилося? Чому посварилися?
– Так через квартиру… Ми з батьком купили їм квартиру в подарунок. Люди ми небагаті, вигребли на цю справу все, що було. Внесок зняли, накопичення за багато років, гараж продали, ще дещо по дрібниці, плюс я у сестри зайняла трохи. Загалом, купили, можна сказати,\ з останніх сил. Записали квартиру на дочку, хоча чоловік говорив, може на себе запишемо поки? Але я вирішила – ні, нехай вже у дочки буде СВОЄ гніздо з самого початку! Ось скажи, як ти вважаєш, гарну ми справу для молодих зробили?
– Ще б пак! Звичайно, гарне. Не знімати, не по чужих кутках…
– Ось і ми з батьком теж так подумали! Квартира, звичайно не шикарна, там ремонт потрібен і грунтовний. Грошей у нас на це зараз немає зовсім. Ну ось, наш батько без жодної задньої думки Максиму, зятю-то і каже, а ремонт, мовляв за тобою! Приведеш тут все в порядок, зробиш для себе і живіть. І що ти думаєш? Зять ремонт в квартирі відмовився робити навідріз!
– Так? І чим мотивував?
– Не хочу, каже, вкладатися в чужу нерухомість! Ми з батьком аж дар мови втратили – як це говоримо в чужу? А він – ну в мене на цю квартиру ніяких прав немає і не буде в разі чого! Ремонтуйте, каже, її самі! Мало того ще й обстановку, виявляється, повинні купити ми. Він згоден лише дрібниці придбати, які зможе забрати з квартири, в разі чого. Чесно кажучи, я навіть не стала уточнювати, що він має на увазі під словом «дрібниці», чайні ложки чи що?
– А що там квартира зовсім в убитому стані? Заїхати і жити не можна ніяк?
– Ну там бабуся жила, інтер’єр відповідний. Сантехніка, труби старі, підлоги скриплять, проводку теж треба міняти. Ремонту не було давно. Вікна, напевно єдині в усьому будинку старі ще, все вже давно замінили, склопакети поставили. Шпалери відстають, стелі сірі, під ногами протертий ліноліум…
Людмила Леонідівна не уявляє, як в двадцять першому столітті добровільно людина може жити в таких умовах.
– Я сама людина невибаглива, але навіть я в таку квартиру без мінімального ремонту в’їжджати не стала б! А тут молодий, сучасний чоловік, одягається добре, працює у великій компанії, айфон геть новий в руці тримає… Невже не соромно буде жити в таких умовах? Ні, йому не соромно, він говорить. Має намір – ти тільки не падай! – збирати на СВОЄ житло. Тому що, бачте, у Світлани тепер квартира є, а у нього немає…
Людмила Леонідівна, не приховує обурення.
– Тобто мужик тридцяти років планує прийти на все готове до дружини, це як? Я йому кажу: добре, плати тоді за проживання орендну плату! Хоче товарно-грошових відносин в сім’ї – та будь ласка! Легко влаштувати!
– А він що?
– Посміхнувся, каже, ну хочете – буду платити! Готовий, каже внести плату за перший місяць, пишіть розписку…
– Слухайте, а дочка-то як на це все реагує? Що каже?
– Дочка, мені здається, не переживе, якщо ми вкрай посваримося і весілля зірветься. Ридає кожен день… Не треба мені нічого, каже, краще ми будемо квартиру знімати, як спочатку планували. А ми з батьком тепер думаємо, що нічого хорошого з таким чоловіком не буде. Справа вже не в квартирі навіть, це просто показник. Людина абсолютно не хоче вкладатися в сім’ю і за два тижні до весілля думає про те, як буде ділити майно при розлученні… Може це і правильно в цивілізованих країнах, не сперечаюся. Але не у нас.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
