У друга в столиці мені було не комфортно з самого порогу, але я мовчав. – Ну що, Михайле, погомоніли трохи, нехай твоя Юля вже мені постелить де небудь, щоб хоч годинки три встиг поспати, а то дорога додому важка. – Його відповідь мене здивувала. – Ти знаєш, немає куди тебе й положити. Я, знаєш що, тобі таксі куди треба викличу і оплачу, або, ще краще, сам завезу куди скажеш. – Але найцікавіше мене чекало біля ліфта
З Михайлом, своїм другом, я був знайомі ще з гуртка по танцях. Заняття я кинув, а він навіть встиг якийсь якусь нагороду отримати.
Дружили ми довго, навіть коли пеженилися, почали сім’ями дружити. Їздили відпочивати в Карпати багато разів, каталися на гірських лижах.
Одного разу Михайло отримав хорошу пропозицію по роботі в самому Києві. Для того потрібно було їм переїхати на постійне місце проживання.
Свого житла вони на той час не мали (жили в маленькому селі, в бабусиній хаті), тому і по приїзду в столицю, стали там житло орендувати.
Ми з дружиною також з часом переїхали жити до Тернополя.
Зрідка ми звичайно зідзвонювались, але Михайлу все ніколи, а я сам не люблю нав’язувався. Як тут дзвінок:
– Привіт Слава, я через тиждень буду у ваших краях по роботі! Можна у вас зупиниться на 2 дня?
– Та які питання! Немає проблем!
Наготували ми з дружиною різної смакоти. Гість то важливий тепер, керівником трудиться в самій столиці. Приїхав Михайло – не впізнати. Костюм дорогий, запонка на краватці позолочена. Але в душі – такий же як і був: жартівник і веселун. Посиділи ми добре, на гітарці побрякали, наче й пів року не пройшло!..
Поїхав Михайло!.. Але через місяць все повторилося, а потім знову і знову… Я навіть збився з рахунку, скільки ж разів він у нас залишався. За рік раз 7 точно!
Але з кожним приїздом він все ставав більш гоноровим. Останні рази мовчав більше. А в останній раз так взагалі незадоволений був – праска у мене поламалася, а йому сорочку нічим було погладити: Як так можна жити? – сказав він.
Одного разу так вийшло, що мені потрібно було на пару днів до столиці приїхати.
Подзвонив Михайлу і кажу:
– Привіт, я тут випадково в Києві опинився, можна зайду ввечері? Поїзд у мене тільки вранці, раніше рейсів немає, а готель я не став продовжувати (натякаючи йому на те, що зупинюся у нього). Мені поспати то лише 4 години і вранці я на вокзал поїду.
– Так, звичайно заходь! (Пояснив мені як приїхати).
Щоб не утрудняти я вирішив приїхати якомога пізніше, після 21-ї години… Побродив по Хрещатику, прочекав час і поїхав. Елітний будинок, охорона.
Пройшов я до них – квартира в 150 квадратів, меблі хороші, мармурова підлога, ліпнина на стелі…
Почав було пальтечко знімати, як тут дружина його підлітає і каже:
– Ой сюди тільки не вішай, тут мої речі, ось повісь краще на дверну ручку, а то у нас тут дефіцит шаф.
Ну думаю, Юля то… Раніше в дірявих чоботях ходила, а тут мені і пальто повісити не можна.
Зустріли мене досить сухо. Посиділи, попили чай. Відчував я себе не дуже затишно. Швидко пролетів час: вже і 23 година на годиннику. У 5 мені потрібно було виходити з дому щоб дістатися до вокзалу.
– Ну що Михайле, постелешь мені до 5 ранку на підлозі хоч?
– Ну у мене тут не готель, вибач. Ліжка зайвого немає, а на підлозі спати, так Брюс (доберман) буде нервувати і гарчати всю ніч. Давай я тобі таксі викликом куди хочеш!.. Або навіть сам відвезу.
— Дякую, я сам разберусь.
Зібрався. Пішов. А у них в будинку багато поверхів, а ліфт всього один. Чекав я ліфт хвилин 5, як тут чую – скрип дверей, і друган мій своїй дружині каже (мабуть виходив гуляти зі своїм псом).
– Добре хоч позбулися ми цього селюка! Може більше і не буде проситися переночувати…
– Але ж ти сам то скільки разів у нього ночував, Михайле…
– Ну і що? Я ж уже птах високого польоту, а він? Зачуханий весь якийсь… ти і сама бачила що у нього пальто брудне.
Двері ліфта відкрилися і я швиденько поїхав вниз. Взяв таксі до вокзалу. Вирішив дочекатися в залі очікування. Але не поспати мені в ту ніч …
Ну і звичайно ж не можу не написати що далі було. Михайло більше мені не дзвонив. Через пару років ми випадково зустрілися на вокзалі.
– Шкодую я про свою поведінку, дружбу колишню вже не повернеш все розумію… В хмарах я тоді літав, справи в гору йшли, 25 осіб у підпорядкуванні, зарплата висока. А потім криза! Збанкрутувала компанія. І більше мені спливти вже не вдалося. Зараз ось поки тримаюся в столиці, кімнату орендуємо з Юлею… вже на межі розлучення… Вибач ще раз…
Я промовчав. Якраз підійшов мій поїзд.
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook