Мій чоловік Женя – тридцятирічний «айтішник», працює допізна і, в принципі, забезпечує нас усім необхідним. Ні, він не з тих кіношних персонажів, які заробляють мільйони доларів на рік та для сміху зламують бази секретних служб. Звичайна робота, яка досить непогано забезпечує нашу родину.
Дітей у нас немає, бо ми ще просто не готові їх заводити, до того ж такий не простий час зараз. Не готові швидше морально. Але це нічого. Ми відкладаємо гроші на покупку просторого будинку, а поки що тулимося в затишній двокімнатній квартирі недалеко від центру. Це зручно, адже до роботи обом добиратися близько півгодини, якщо без заторів, звичайно.
Я працюю вчителькою молодших класів. Вважається, що в моїй професії не надто великий заробіток, проте, як на мене, все залежить від школи. У моєму випадку це гімназія, тож роботи вистачає, як і заробітної плати. Принаймні поки що.
Моя свекруха дуже любить своїх дітей. Іра, сестра чоловіка, часто буває у нас вдома, і взагалі ми дружимо. У Ірини своя сім’я: чоловік та троє дітей. Вона часто жартує, мовляв, коли з’являться діти, звертайся, я вже допоможу розібратися, що та як. Свекруха зазвичай, коли це чує, посміхається та схвально киває.
Три тижні тому Женю, мого чоловіка, підвищили на роботі. Звісно ж, із цього приводу ми запросили родичів у гості. Того ж тижня, просто ближче до вихідних, на вечір п’ятниці. було це перед Новим роком.
Оскільки у мене в четвер випав короткий робочий день, я вирішила підготуватися та спекти торт. “Наполеон” подобається всім, і вибір припав саме на нього. Рецепт був не найпростіший: море коржів та заварний складний крем. Однак я впоралася. Після декількох годин, проведених на кухні, торт був відправлений в холодильник, щоб крем просочив гарно всі коржі.
Увечері у п’ятницю в гості прийшли всі: свекруха, Ірина з чоловіком та дітьми. І виявилось, що зовиця прийшла не з порожніми руками, а з тортом… Наполеоном! Щоправда, купила вона його в магазині за рогом, до чаю.
Вечір пройшов швидко, всі були задоволені та нахвалювали Женю, який він молодець і що далеко піде, програмісти сьогодні дуже потрібні.
Щоб нікого не образити, було вирішено поставити на стіл обидва торти, тим більше, що зібралося достатньо людей. Звичайно, десерти дуже відрізнялися візуально і я не хочу перебільшувати, але мій торт був на висоті: нічого не пригоріло, крем був дивовижним, і я постаралася з прикрасами. Магазинний торт був звичайним.
Але як же нахвалювала Ірин торт свекруха! І крем у нього смачніший. І коржі соковитіші. Навіть шматочок був відрізаний так, як треба. І найголовніше, все зводилося до порівняння. Мій, отже, одразу видно, на колінці споряджений за кілька годин до приходу гостей. А покупний – саме воно! Коротше кажучи, мені це не сподобалося.
Якось так вийшло, що я встала з-за столу і мовчки викинула свій торт у відро для сміття. А там його залишалося понад половину, точно. Ну, не змогла я більше цього терпіти. Сказала тільки: «То навіщо несмачне їсти?» – і викинула. Пішла в іншу кімнату і розплакалася, навіть не знаю чому.
Зрозуміло, вечір був зіпсований і родичі за якийсь час пішли. А чоловік мене підтримав. Каже, нема чого ніс відвертати, адже самі в гості прийшли. Щодо свекрухи, то вона тепер тільки дзвонить по телефону, не приходить. Як і Іринина сім’я. Я спершу переживала, але тепер якось відлягло. Та байдуже на них.
Не знаю, це я не права в даній ситуації, чи відношення свекрухи все-таки трохи неправильне, але що маємо, те маємо. Вибачатись ні перед ким не збираюся, нехай все залишиться як є. Але ось вирішила написати сюди цю історію, може, дасте якусь пораду. Всім дякую і з новим роком!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
