Звуть мене Галина Іванівна. Мені шістдесят п’ять років, і все своє життя я прожила в селі. Тут жили мої батьки і бабусі з дідусями – такий наш рід, сільські ми люди.

У нашому домі завжди пахло свіжоспеченим хлібом, молоком і трохи — свіжою соломою. Чоловік мій, Степан, завжди був добрим господарем, хоча й трохи буркотливий.

Ми звикли жити скромно, але праця наша завжди нам в радість: тримаємо корову, курей, садимо город.

Мої руки з дитинства знали, як доглядати землю, а душа — як любити чоловіка і дітей.

Наш син Андрій, єдиний наш хлопець, ще кілька років тому переїхав до міста. Одружився там із молодою, моторною дівчиною Оленкою, завів гарну квартиру, роботу.

Я була рада за них, але якось не наважувалася їхати до міста. Навіщо? У нас тут усе є: дім, робота, своя справа.

Та недавно після мого дня народження Андрій приїхав із невісткою привітати мене, і вони мало не силоміць потягли мене до себе в гості.

— Мамо, хоч на тиждень приїдьте, відпочинете, подивитеся, як ми живемо, — умовляв син.

— Який там відпочинок? У мене корова, кури, кролики, — бурчала я, але врешті здалася. Степан пообіцяв мені, що все буде добре.

Місто зустріло мене гучним шумом і метушнею. Усе таке велике, незрозуміле. Люди бігали, як мурашки, а я почувалася дрібною піщинкою в цьому вирі.

У квартирі в Андрія та Оленки — чисто, сучасно. Усі речі стояли на своїх місцях, навіть якась незвична стерильність відчувалася.

Я ж звикла до безладу на кухні та запаху землі, тож трохи соромилася своїх натруджених рук і вицвілого плаття.

Уже наступного ранку Оленка здивувала мене.

— Мамо, сьогодні я записала вас на спа.

— На що? — перепитала я.

— Ну, це салон краси. Масаж, догляд за обличчям, манікюр, — пояснила вона.

— Та ти що, дитино, які там спа? Город у вас саджати не треба? — віджартувалася я.

Оленка лише посміхнулася:

— Городів у нас немає, а ось вам це потрібно.

І я пішла. Спочатку було ніяково. Молоденькі дівчата в білому дивилися на мене, ніби я диво з музею.

А потім – потім я вперше за довгі роки побачила свої руки не в землі, а доглянутими, зі світлим лаком.

Поглянула в дзеркало і побачила, як із моїх щік зникла втома. Масаж зняв напругу зі спини, і я вперше за довгі роки розправила плечі.

Наступні дні були справжнім відкриттям. Оленка водила мене в музеї, парки, кав’ярні. Вона купила мені гарну хустку й світлу сукню, а одного разу навіть відвела на концерт.

Я сиділа в великій залі, слухала музику й думала, що ніколи раніше не відчувала себе такою живою.

Та найбільше мене здивувала одна проста розмова. Оленка якось за вечірнім чаєм запитала:

— Мамо, а що ви любите робити для себе?

— Для себе? Та нічого… — відповіла я, задумавшись.

І тут я зрозуміла, що не знаю відповіді. Все моє життя було віддане чоловікові, синові, худобі, городу. А я? Я десь загубилася.

Коли настав час повертатися додому, я вже була іншою. Відчувала це.

Дивилася на свої руки, які більше не здавалися такими важкими, і думала про ті запитання, які поставила Оленка. А чи можу я жити так, як раніше?

Чоловік зустрів мене, як завжди, з легким буркотінням:

— Ой, Галю, скільки ти там пробула? А в нас тут дощі були, все позаливало.

Я мовчки розпакувала сумку, дістала куплену Оленкою хустку й сказала:

— Степане, а давай город наступного року зменшимо? І корову, може, продамо? Я хочу пожити трохи для себе.

Чоловік отетерів. Глянув на мене так, ніби вперше побачив. А потім сказав:

— Ну, якщо так хочеш – то можна подумати.

Тепер я думаю, що життя в селі може бути зовсім іншим. Я більше не боюся змін і вже не хочу втрачати себе в нескінченній праці.

Якщо чесно, я взагалі хочу поговорити зі Степаном про те, щоб тут, у селі, все продати, або лишити наш будинок як дачу і переїхати жити до міста.

Але до цієї розмови з чоловіком я ще маю підготуватися.

Автор – Галина К., Чернігівська область