У літній сумній жінці, вже майже бабусі, що стояла на моєму порозі, я впізнала… акушерку, що приймала у мене близнюків багато років тому. Я не встигла нічого сказати, як вона випалила: “Ваш другий синочок вижив. Я його продала. Ми з завідуючою
…Я носила хлопчиків-близнюків. Спочатку, як дізналися про це, ми були дуже розгублені, але скоро звикли до цієї несподіваної і чудової новини, раділи, що синочків одразу двоє народиться.
Почали з чоловіком готуватися заздалегідь, ліжечко замовили подвійне. Батьки і його, і мої обіцяли допомагати по черзі, також купували щось для майбутніх малюків. Тож чекали ми всі на подію зі щасливими сподіваннями.
Коли прийшов час, Сашко відвіз мене в лікарню, а сам повернувся додому завершувати приготування і чекати жадану новину, бо тоді ще не була популярна партнерська процедура народження діток.
Пройшло все нелегко, я навіть погано пам’ятаю, як все відбувалося. Але справилася я сама, а от вже народивши, на якийсь час втратила свідомість.
Прийшла в себе вже в палаті. Біля мене була акушерка.
Вона і повідомила погану новину: один з хлопчиків, моїх синочків, не вижив…
Сказати, що я була у розпачі – нічого не сказати. До того ж, мені навіть не дали його побачити: таких дітей з лікарні на руки не видавали, і, взагалі, давали не свідоцтво, а довідку – тому що в РАГСі дитина ще не зареєстрована.
Але треба було жити далі, заради маленького Юрка, заради нашої родини.
Звичайно, знадобився час, щоб оговтатися, та ми змогли, хоч рана лишилася на все життя.
Юрчик підростав, радував нас всіх, а через 5 років у нас з’явилася Наталочка.
Загалом, все у нас добре, живемо дружно, Сашко мій – чудовий чоловік і батько, ми майже ніколи не сваримося. Живемо не багато, але все, що треба, маємо. Сашко водієм багато років працює, я – в райраді нашого невеликого міста.
Зараз Юрко вже одружений, Наталя вчиться в університеті.
І ось, не ждано – не гадано наше життя безповоротно змінилося, перевернулося з ніг на голову, як кажуть.
…Це була субота, я зосталася вдома сама: Сашко в рейсі, Юрко не на кожні вихідні приїздить з дружиною і малим, а Наталя до подруги пішла.
Хтось постукав у вікно: раз, вдруге. Я визирнула в нього і побачила майже біля порогу літню жінку, майже бабусю, на перший погляд наче й не знайому.
Відчинила двері: на порозі стояла літня жінка, майже бабуся. Щойно я відчинила двері і ще не встигла нічого сказати, як вона випалила:
– Не можу так жити більше. Ваш другий синочок вижив. Я його продала…
Тут я впізнала акушерку, що приймала в мене синочків.
Я ледве встояла на ногах в першу мить після почутого. Та потім все ж опанувала себе.
Жінка кинулася мені в ноги, але я спинила її, підняла і запросила зайти.
Вона розповіла мені, що разом з завідувачкою, якої зараз вже немає на цьому світі, вони іноді займалися продажем дітей багатим бездітним родинам. Переважно продавали відмовників, але коли таких не було – тоді чинили так, як ото зі мною…
Того разу було замовлення на хлопчика від подружжя, яке мешкало в Італії, але і чоловік і його дружина мали українське походження. Тому і приїхали по дитину на батьківщину.
Всіма «організаційними питаннями» переважно займалася завідувачка, а Тетяна Миколаївна їй допомагала у всьому. А робила це тому, що в неї на руках була хвора мати, якій потрібні були дорогі ліки, а чоловік покинув її з дитиною, пішов до іншої.
Я вислухала жінку і, бачачи, як вона гірко шкодує про все, розуміючи, як тягар на душі не давав їй нормально жити, я навіть пожаліла її.
В поліцію ми не заявляли, щоб правосуддя вже не чіпало Тетяну Миколаївну. Навіщо? Нічого не зміниш, а вона й так розплатилася душевними гризотами за свої вчинки.
Шукаємо поки що нашого другого хлопчика власними силами, підключили багатьох знайомих, в тому числі і в Італії.
Та хочу сказати, що і я, і Сашко, і всі ми вже дуже щасливі від того, що Юрчиковий братик живий! І сподіваємося, що Господь нам обов’язково допоможе його одного разу відшукати, бо ми в це безмежно віримо.
***
Р.S. Знайли ми син через рік. Спілкуємося зараз через інтернет, але весною він з родиною збирається до нас приїхати. Познайомилися і з його італійськими батьками. У нашого другого сина, Луки, теж двоє діток: дівчинки-близнючки. Дуже хочеться побачити онучок! І обійняти сина…
А Тетяни Миколаївни пів року тому не стало. Пішла з чистою совістю.
…А ми – ми щасливі. Так, можна звинувачити людей, яких вже немає на цьму світі, тримати в собі на них образу. Але кому від того буде краще? Нічого вже не змінити. Така доля, напавне. І важливо єдине – що всі живі і все добре!
Автор: Олена К.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
