Наша історія бере початок в далекому 1971 році. В нас була чудова і любляча сім’я – мати, батько і три дочки (12, 11 років і 10 місяців), яка могла б довго і щасливо жити. Та, на жаль, все склалося не так добре.
Цього дня на мотоциклі їхав батько, ззаду мама і в колисці середня сестра. При виїзді з міста, на шаленій швидкості їх збиває не тверезий водій на вантажівці з причепом.
Сестра вилетіла, без пошкоджень, батьки, на жаль, не вижили.
Після всього, що сталося, наше з сестрами життя перевернулося з ніг на голову. Ми з середущою сестрою Ольгою, ніби вже й були не такі малі, та ми довго не могли зрозуміти, чому саме так, чому саме наші батьки потрапили в таку біду, і ця невідомість, що буде далі, нас дуже лякала.
Пропозицій усиновити наймолодшу нашу Марічку, було багато, а нас старших пропонували віддати в дитбудинок.
Тітка, татова сестра, хотіла взяти мене, старшу, бо середня, Ольга, інвалід з дитинства, а Марічка занадто була маленька, тітка боялася, що не справиться з нею.
У мами не було батьків, а татовій мамі на той момент було 66 років. Вона вирішила не розділяти три рідні душі, взявши нас до себе.
Вона змогла нас виростити, не дивлячись ні на що. Бабуся добудувала будинок, в якому тато встиг лише звести стіни і дах накрити, і пішла з життя у 2000 році у віці 95 років.
Коли вона усіх нас забирала до себе, хіба вона думала: “зможу не зможу, чи буде важко, скажуть дякую?” Я думаю що ні.
Так, бабусі вже немає, та мені хочеться, щоб вона знала, що ми виросли хорошими людьми, завдяки їй. Ми щиро вдячні за її любов, допомогу та підтримку. Ми любимо і завжди будемо пам’ятати її. Вона в нас найкраща.
Передрук без посилання на ibilingua суворо заборонений!
Фото ілюстративне – uarp.org
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
