У мене два сини, через них я й поїхала працювати у Францію, де вже осіла раніше моя двоюрідна сестра.
Після мого життя у Франції я зовсім по-іншому подивилася на багато речей. На себе саму, своїх близьких людей, особливо на дітей. І найголовніше – на ставлення до життя. В іншій країні, в іншому світі ти вже не можеш спиратися на ті знання і жити в тому режимі, в якому жила вдома.
Ні, я не кажу про клімат, кращі побутові умови, європейський рівень життя. Хоча це тут також є. Я говорю про те, що люди тут самодостатні, як мені здається. І це робить їх сильнішими. А я завжди раніше вважала, що взаємодопомога – це найголовніше.
З чоловіком ми розлучилися, коли два наші сини були ще зовсім маленькими хлопчиками. І я жодної секунди не пошкодувала про своє рішення. Він був буйною, вимогливою і навіть жорстокою людиною.
Хто знає, як би все склалося, погодься я далі терпіти його «закидони». Тим більше ми жили в моєму будинку, тож я зовсім нічого не втрачала. Хіба що діти тепер не мали батька. Але краще ніякого, ніж такий.
Хлопчики росли швидко, і я не встигла озирнутися, як вони перетворилися на струнких високих юнаків. Справжніх наречених. У нашому містечку всі одне одного знають, молодь також активно спілкується між собою. Тож два весілля справили буквально з різницею в рік.
Я була дуже рада спершу, але моя радість тривала недовго. Оскільки якось так вийшло, що сини з дружинами так і осіли у моїй хаті: Що ви хочете, 4 кімнати, місця наче й вистачає. Але обстановка – хоч на стіни дерися, всі хочуть буди господарями.
Мої сини ще якось виконували свої обов’язки: ходили на роботу, займалися будинком. А ось невістки взагалі не знали, чим себе зайняти. Готувати вони обидві не вміли, а прибирати їм не хотілося. Поступово вони почали конфліктувати між собою, та так, що навіть до “вистав” доходило. Хто митиме посуд, Інна чи Оля? Добре хоч я завжди за собою все мила, інакше б і мені дісталося.
Ось через все це я і наважилася поїхати. Нехай сини самі вирішують свої питання з дружинами, це їхнє життя. Кілька місяців я вивчала мову, збирала потрібну інформацію. Витратила останні гроші на квитки і полетіла.
В останній вечір, коли мене проводжали, я навіть побачила, як невістки на радощах помирилися між собою. Очевидно, це я їм заважала весь цей час. Ну що ж, може й так.
За сім довгих років у чужій країні я не нажила собі жодного друга. Утім, недругів у мене теж не з’явилося. Звісно, хороші знайомі були. Але тільки такі: спитати, як справи чи обговорити погоду. Але ж я приїхала працювати, а не знайомства заводити.
У мої плани входила купівля квартири. Насправді я навіть не знала, навіщо вона мені потрібна, адже сама, як я вже сказала, мала власний будинок. Але він був уже більш чужим, ніж моїм, якщо подивитися правді у вічі. З нього мене просто вижили. Із квартирою такого вже не пройде.
Назбиравши потрібну суму і навіть трохи більше, я повернулася додому. Було приємно побачити своїх дітей, які вже на той час встигли подарувати мені онуків. Коли бачиш малюків через екран телефону – це одне. але потримати їх на руках, відчути їхній запах, почути голосочки – це, знаєте, зовсім інше.
Але й від поглядів невісток я теж не змогла втекти. Вони анітрохи не змінилися. Чомусь у їхніх очах я не побачила радості, лише вичікування і запитання:
«Ой, а що ви нам привезли? Як цікаво, розкажіть, чи можна пожити тиждень у тій квартирі, де ви зупинилися? Дуже хочеться подивитися на місцеві цікавинки, Лувр, Ейфелеву вежу.»
Квартиру я собі купила. Найняла бригаду, щоб вони зробили в ній ремонт, а сама стала жити у власному будинку. Добре хоч змогла домовитись із синами про те, щоб мені виділили кімнату. Ненадовго, адже скоро мені треба було їхати назад.
Але невістки скористалися ситуацією і в цьому випадку. По суті вони натякнули, що якщо я така успішна, непогано було б, щоб і покупки протягом усього цього часу теж робила я. Ну, ви розумієте, я тепер стала справжньою «багачкою», тож можу й прогодувати їх усіх. і за комуналку платити, і порошки-миючі закупити з запасом.
Переконавшись, що ремонт зроблено якісно, я купила квиток назад. Онуки онуками, але постійне ниття і вимоги їхніх матерів зводило мене з розуму. Вони навіть намагалися з’ясувати між собою, хто за якими числами міг би приходити жити у мою нову квартиру, поки мене немає.
Але тут я їх швидко заспокоїла: у квартирі житимуть квартиранти і ніхто більше. Район хороший, новий ремонт. Відмінний бонус, який щомісяця приємно капає мені на картку. І без варіантів.
Зараз я працюю лише для того, щоб мати якісь заощадження на майбутнє. Я відчуваю, що сили ще є, але й намагаюся не надто перевтомлюватись. Роблю собі фінансові запаси.
З синами ми спілкуємося дуже рідко: вони завжди зайняті, і я, щиро зізнатися, сама вже від них відвикла. Дорослі стали, якісь чужі. Невістки дзвонять навіть частіше, але мене їхні хотілки не хвилюють. Там все працює лише в один бік. «Купіть ось цю сукню, надішліть ту косметику». Робити мені більше нічого.
Для себе я вирішила: досить жити заради інших. І що, що вони моя рідня, найближчі люди? Це не привід ставати їх слугою. Самі стануть на ноги, зароблять. Жити у них є де, завдяки мені, руки-ноги теж.
Невістки, обидві, пальцем не поворухнули за весь час, що я їх знаю. І синів це влаштовує. Значить, влаштовує мене. Вони молоді, а онуки ще зовсім крихітки. От стануть старшими і зрозуміють, яке воно — справжнє життя. Але це будуть не мої турботи, я цього не хочу.
Може, я стала черствою людиною тут за кордоном. Але особисто мені здається правильним відпустити дітей в самостійне плавання, пустити все на самоплив. А інакше коли самій починати жити? У мене для цього вже не так і багато часу лишається.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
