У мене вже два місяці живе внучка Орися, тому що їй вказала на двері моя дочка Людмила. Дівчинці сімнадцять років і вся її вина в тому, що вона не вступила до того університету. який для неї обрала мати.

Тепер дочка дорікає мені, що я балую внучку і порушую виховний процес. А мені здається, що це  не по-материнськи, так чинити.

Люда ростила дитину сама, з батьком Орисі вона розлучилася, коли дитині було близько року. Це було закономірно, я так думаю, відразу видно було, що вони не пара. Дочка у мене амбітна, дуже націлена на успіх, вона зі школи рвалася бути кращою за усіх, хотіла чогось досягати. А зять Микита був дуже спокійним, домашнім, без якихось особливих прагнень, просто насолоджувався життям. Він працював, звичайно, але кар’єрою не марив.

Два роки вони з Людою прожили, дитину народили, а потім і розбіглися. Ініціатором розлучення була дочка.

Після розлучення вона дуже багато працювала, я страхувала її з маленькою Орисею, але вона завжди намагалася справлятися самотужки. Мені це якесь дитяче устремління “я сама” завжди здавалося не надто нормальним.

Людмила себе не жаліла, працювала на знос, не рахуючись зі здоров’ям, часом і всім іншим. Кар’єра у неї йшла в гору, вона ще й дочкою встигала займатися, але нагадувала змиленого коня, який мчить біжить на скачках. Їй і лікарі свого часу говорили, що треба б себе берегти, а то здоров’я вже сиплеться, але вона нікого не слухала.

Орися ж зростала більше схожою на батька. Вона нормально вчилася, займалася в різних гуртках, але без завзятого фанатизму, як її мама. Класу з восьмого дочка почала націлювати дитину на вступ до університету. Тільки напрям навчання Люда вибрала сама, не цікавлячись думкою дитини.

Внучка ж не надто хотіла вступати туди, куди її пропихала мама. Але характер у дівчинки неконфліктний, сперечатися не стала. Займалася вона старанно, подала документи, склала іспити, але не пройшла на бюджет, а платному відділенні там дуже і дуже дорого. Планку дочка задерла, звичайно, дуже високо.

Я думаю, що не вступила Орися внучка навмисне, щоб мати від неї відстала. Напевно, вона думала, що мама посварить, а потім дозволить їй подати документи до того вишу, у який хочеться їй самій. Але вдома розбушувався такий конфлікт, якого навіть я не очікувала.

Коли стало відомо, що на бюджет Орися не пройшла, дочка наче з ланцюга зірвалася. Вона називала Орисю всякими словами, пророкувала роботу прибиральниці в якійсь забігайлівці, а потім сказала, щоб та збирала речі і забиралася з дому.

Я навіть не знаю, як це й назвати. Внучка в розпачі, я намагалася напоумити Люду, щоб вона не порола гарячку, але мені заявили, що це я зі своїми потураннями виховала з Орисі безхарактерну особу, яка нічого не досягне в житті.

Словом, я забрала до себе Орисю і ми пішли додому. Тепер уже два місяці внучка живе у мене. За цей час дочка дзвонила мені два рази і вичитувала за те, що я дала Орисі притулок у себе. Я, на думку Людмили, показую зараз внучці, що в житті все дається легко і просто, я порушую виховний процес. Дочка думала, що Орися до неї прибіжить прощення вимолювати і пообіцяє наступного року вступити в той університет.

А от не буде такого. Орися вже вступила, але в інший виш, на іншу спеціальність, куди хотіла вона. На бюджет, до речі. Навчатиметься там, а я допоможу, якщо треба. Орися буде дитячим психологом.

За дочку я ніколи нічого не вирішувала, не знаю, з чого б це раптом Люда собі так загордилася, що може вирішувати чиюсь долю. Орися поки що з матір’ю спілкуватися не хоче, їй потрібен час. А Людмила образилася на мене, що я її “виховний процес” порушила. Отже, вона залишилася сама. І кому лише краще зробила?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!