У мене з чоловіком в Іспанії свій бізнес – готель на березі моря. Тому я оплачувала доглядальницю батькам, лікування, санаторії. Будинок в селі на Полтавщині батьки заповіли на нас трьох, але мої сестра і брат умовляють мене відмовитися на їхню користь від моєї частини спадку.

Мене звуть Олена, і моя історія, напевно, багатьом знайома. Але мені дуже потрібна ваша допомога і поради.

Ми з братом і сестрою виросли в затишному селі в просторому батьківському домі.

Наш дім завжди був наповнений сміхом, теплом, ароматом маминих пиріжків і шурхотом татового молотка, коли він щось лагодив у дворі.

Батьки не мали великих статків, але вони вкладали в нас усе, що могли: любов, підтримку, можливість здобути освіту.

Ми росли дійсно щасливими дітьми, навіть не підозрюючи, як багато вони роблять для нас.

Коли ми виросли, кожен обрав свій шлях.

Сестра Ліля залишилася в нашому обласному центрі, працює викладачкою.

Брат Андрій осів у іншому місті, де з знайшов роботу в банку.

А моя доля занесла мене далеко за кордон. 25 років тому я вийшла заміж за іспанця Хосе і переїхала до Іспанії.

Спочатку було складно, але ми з чоловіком побудували власний маленький бізнес – готель на березі моря.

У нас з Хосе двоє вже двоє дорослих дітей, стабільне життя, і я завжди мала можливість допомагати родині в Україні.

Я надсилала гроші, дарувала подарунки, оплачувала навчання племінникам, лікування батьків і доглядальницю, коли це стало необхідно.

Коли батьки постаріли, я часто відчувала провину за те, що мене не було поруч. Але сестра і брат запевняли, що я роблю достатньо.

Вони говорили, що не мають фінансової змоги допомагати так, як я, бо їхні зарплати маленькі. Тому я взяла на себе всі витрати.

Батьків я любила понад усе, і мені було спокійніше знати, що вони мають належний догляд.

Однак час невблаганний. Мами не стало два роки тому, а зовсім недавно ми попрощалися з татом. Я досі в Україні, допомагаю організувати все, що необхідно.

І от постало питання спадку. Справа в тому, що батьки залишили нам будинок на трьох.

Але Батьківський будинок – це не просто будівля для мене. Це наше дитинство, наші спогади, наш сімейний осередок.

Коли я думаю про цей дім, уявляю, як ми грали в хованки у великому саду, як мама садила квіти під вікнами, а тато лагодив старий паркан.

Цей будинок для мене – символ нашої родини, нашої історії.

Тому, коли постало питання спадку, я запропонувала:

– Давайте відремонтуємо будинок за мої гроші і зробимо з нього дачу. Щоб ми всі могли приїжджати сюди, згадувати батьків, проводити час разом.

Але сестра і брат зустріли цю ідею прохолодно.

Ліля сказала:

– Оксано, нам би дуже хотілося, але ти ж розумієш, що ми навіть доїхати сюди не зможемо. У мене діти дорослі, ось-ось одружуватимуться, їм потрібна допомога з житлом.

Андрій додав:

– Ти живеш далеко, і цей дім буде тільки на тобі. Ми фізично не можемо тут нічого робити. Краще продати його і поділити гроші. Ми з Лілею зможемо допомогти дітям.

Я не знала, що відповісти. Їхні аргументи зрозумілі, але все в мені цьому протестує.

Вони навіть запропонували, щоб я відмовилася від своєї частини спадку, і тоді вони продадуть будинок і використають гроші для своїх дітей.

З одного боку, я розумію їх. У них є свої сім’ї, свої проблеми. Їм потрібні гроші зараз, і вони не можуть вкладати сили чи кошти в утримання старого будинку.

Але з іншого боку, для мене цей будинок – це спадок батьків, це моя мрія про те, що наша родина завжди матиме місце, куди можна повернутися.

Я думала про те, щоб викупити будинок у них, віддати їм їхню частку грошей, я може собі це дозволити.

Але тоді переді мною постає інше питання: як я буду доглядати цей будинок з Іспанії? Наймати когось?

А якщо його доведеться здавати, чи буде він таким самим “нашим”? Чи зможуть мої діти приїжджати сюди і відчувати зв’язок із сімейною історією?

Мені також сумно, що Ліля і Андрій дивляться на цей будинок лише як на джерело грошей.

Невже для них це просто будівля? Невже їм не шкода втратити місце, де ми всі виросли?

Чесно кажучи, я розгублена. Чи варто боротися за цей дім і зберігати його, навіть якщо це означає взяти на себе всю відповідальність за нього?

Чи краще відпустити цю прив’язаність і дозволити сестрі й брату вирішити все по-своєму?

Можливо, я просто надто сентиментальна, і мені треба змиритися з тим, що час змінює все – навіть нашу родинну історію.

Як би ви вчинили на моєму місці? Зберегли б цей будинок чи відмовилися від нього заради миру в сім’ї?

Автор – Олена К.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.