П’ятнадцять років я все чекала, коли брат Сергій вирішить свої “життєві труднощі” і викупить у мене частку нашої спільної спадкової квартири. Весь цей час він там жив, вони народжували з дружиною Інною дітлахів, і він у вус не дув, а тепер мені терміново потрібні гроші, а брат вважає, що я ще маю почекати.
Наших батьків не стало, коли мені було двадцять, а Сергію вісімнадцять. Спочатку ми з ним жили у батьківській квартирі разом, потім я вийшла заміж і переїхала до чоловіка, а брат залишився один у нашій спадковій трикімнатній. Він навчався в університеті і я вирішила, що доки він не доучиться, квартиру продавати не будемо. Ось вивчиться, влаштується на стабільну роботу, тоді вже й займемося питанням продажу чи розміну житла.
У мене питання з нерухомістю гостро не стояло. У мого чоловіка Петра була своя окрема квартира, де ми чудово розміщувалися, навіть народження доньки нічого не змінило. Тож із продажем квартири ми не поспішали.
Сергій вивчився і одразу одружився. Йому довелося це зробити, бо панянка його була вже при надії. Вони зустрічалися давно, дитину планували, але не так поспішно. Але що є, то є.
– Я зараз не витягну іпотеку, навіть на нормальну однушку у мене не вистачить без доплати. А там ще ремонт і інше потрібно буде. Оленко, можна я ще в цій квартирі поживу, поки трохи на ноги не встану? – просив мене Сергій, і я увійшла до його становища.
Ну, сам він після університету, зарплата смішна, дружина ніде не працювала, а в такому положенні уже й не візьмуть нікуди, куди їм квартиру зараз винаймати? Нехай уже живуть, що тепер.
У мене тоді вже народилася Софійка, клопоту свого вистачало, тому я не стежила, що там відбувається в сім’ї брата. Ми не припинили спілкування повністю, просто часу зустрітися і балачки точити не було. У дорослому житті свої правила.
Я знала, що у Сергія теж народилася дочка, здорова, все добре. Сам він вивертався навиворіт, щоб забезпечити сім’ю. Все примовляв, що ось вийде з декрету дружина, стане легшим. Але легше йому не стало – у садок донька ходила день через тиждень.
А це означає, що його дружина так нікуди і не влаштувалася, тому що кому потрібна працівниця, яка вічно вдома з дитиною? Нікому не потрібна.
– Слухай, ну така ситуація, дочка в садок не ходить, дружина не працює. Давай почекаємо з продажем квартири. Тобі ж не горить?
Мені не горіло, але сама ситуація не дуже подобалася. Тим не менш, я увійшла в становище брата і він з сім’єю продовжив жити в нашій спільній квартирі.
Коли племінниці до школи залишався рік, братова дружина Інна знову сповістила про делікатний стан. Я була здивована, а мій чоловік покотився зі сміху. Він давно вже махнув рукою на цю квартиру і не сприймав її як фінансовий актив.
– Розумію, що виглядає це все дуже некрасиво, – прийшов до мене з повинною Сергій, – але змінити вже нічого не вийде, терміни вже такі, що тільки народжувати. Давай я тобі виплачуватиму твою частку частинами, ну, тобто, я в тебе буду її викуповувати, а то відчуваю, що ми ніколи звідти не з’їдемо.
Що ж, варіант був прийнятним, ми погодили ціну моєї частки, Сергій пообіцяв, що за першої нагоди виплачуватиме мені гроші. Я тоді ще подумала, що якраз до закінчення Софійкою школи вже буде якась сума, можна буде їй квартиру взяти в іпотеку.
Цього року моя дочка закінчує школу, і за п’ятнадцять років брат виплатив мені тридцять п’ять тисяч гривень. Смішно? Моєму чоловіку теж. А ось мені нітрохи кумедно. Дружина у брата так і не працює, бо народила ще двох дітей, останній не зовсім здоровий, вона сиділа вдома до останнього, а потім вирішила взагалі не йти працювати. Ну правильно, чого починати під старість. Скоро онуки підуть.
А мені досі хочеться дочці взяти окрему квартиру. Зрозумівши, що розмовляти з братом марно, він все одно шукатиме відмовки, я виставила свою половину квартири на продаж. Рахунки вже поділені, моя частка виділена.
Сергій про те, що я продаю свою половину, знав, йому першому і запропонувала. Але в нього грошей немає, як він каже. І вмовляє мене не продавати.
– У мене троє дітей, і нам з твоєї ласки доведеться жити, як у гуртожитку з якимись чужими людьми! Ти що, не можеш почекати? – волав він, коли зрозумів, що я налаштована дуже рішуче.
Я відповіла, що п’ятнадцять років вірила і чекала, а тепер мені час думати не про його дітей, а про свою доньку. А Соні потрібна квартира. Брат зажадав назад тридцять тисяч, але віддам я йому не раніше, ніж продам свою частку. У мене зайвих грошей також немає. Тепер нехай він чекає.
Треба було слухатися чоловіка і відразу продавати квартиру, ділити гроші і не морочити один одному голову, але хотілося вчинити по-родинному, щоб усім було зручно і добре. І все одно я погана залишилася.
Але хіба я не права? Чи маю і надалі розуміти і співчувати Сергію? Він же все-таки моя родина. Не знаю, чи сподобався б такий мій вчинок батькам.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
