— У нашому будинку тільки наші гості, а твій племінник — це не наш гість, — різко заявила Валя, свекруха. Ця фраза стала для мене останньою краплею, адже я відчула себе не дружиною Антона, а лише тимчасовою квартиранткою, якій постійно вказують на двері.

Я завжди мріяла про свою власну затишну оселю, де пануватиме мир і любов, де кожен куточок буде дихати нашим спільним щастям з моїм чоловіком Антоном. Ми одружилися відносно нещодавно і перший час жили в орендованій квартирі. Це було невеличке, але наше гніздечко. Ми будували плани на майбутнє, відкладали гроші на щось більше, думали про дітей. Все було просто, але дуже щиро.

Антон працював будівельником, а я — у невеликій крамниці сувенірів. Грошей на власне житло поки не вистачало.

Одного вечора, після чергової розмови про наше майбутнє, Антон висловив ідею, яка мене спочатку здивувала, а потім навіть трохи засмутила.

— Знаєш, Оленко, ми могли б переїхати до моїх батьків на деякий час.

Я подивилася на нього, не розуміючи.

— До твоїх батьків? Навіщо? Нам же добре тут.

— Так, добре, але у них великий будинок, три поверхи, а ми ж платимо за оренду купу грошей. Уявімо, скільки ми зможемо відкласти, якщо не будемо платити за житло. У них є цілий вільний поверх.

— Але ж… я не знаю, Тонечко. Твоя мама, Валя, вона… вона досить сувора жінка.

— Ну, ти ж знаєш маму. Вона просто любить порядок. А батько, Петро, він взагалі душа компанії. Вони нас люблять, Оленко. До того ж, це не назавжди. Тільки, поки ми не зберемо на першу виплату за своє. Це ж економія!

Його слова здавалися такими логічними та практичними. Справді, економія була б значною. Це пришвидшило б нашу мрію. Після кількох днів роздумів і його переконань, я погодилася. Звісно, це здавалося тимчасовим рішенням, маленькою жертвою заради великої мети.

Переїзд відбувся швидко. Батьки Антона, Валя та Петро, живуть у приватному будинку за містом. Великий, ошатний, із доглянутим садом. Нам виділили цілий третій поверх — простора кімната, невелика вітальня і окрема ванна. Здавалося б, ідеально.

Спочатку все було досить терпимо. Валя, мама Антона, жінка висока, завжди з ідеальною зачіскою та макіяжем, одразу ж встановила свої правила.

— Звісно, Олено, ви тут будете жити, але, — вона поправила манжети своєї блузки, — у нас є свої порядки. Ви будете допомагати по господарству. У нас ніхто не сидить склавши руки. І головне, пам’ятай, це наш дім.

Я запевнила її, що все розумію і з радістю допомагатиму. Я щиро хотіла влитися в їхню родину, стати їм рідною.

Проте, дуже швидко я відчула, що мене не сприймають як невістку, як дружину їхнього сина, а скоріше як тимчасову квартирантку, причому з обов’язками.

Сніданки, обіди та вечері ми готували спільно, але Валя завжди брала командування на себе. Якщо я пропонувала свою допомогу чи пропонувала якесь нове блюдо, вона завжди знаходила, як мене відмовити або навіть відштовхнути.

— Олено, доню, ти, мабуть, не вмієш робити це так, як треба. Дай, я зроблю. Ти краще піди, прибери на нашій терасі.

Або, якщо я таки бралася готувати:

— Ну, це що за смак? Антоне, ти, мабуть, скучив за моєю їжею. Ти ж знаєш, як тобі подобається.

Антон, мій чоловік, спочатку намагався мене захищати або хоча б підтримати, але з часом він ніби звик до такої ситуації.

— Ну, мамо, Оленка ж старалася! — казав він на початку.

Але Валя завжди знаходила що відповісти:

— Звісно, старалася, синку. Але ж треба вміти готувати. Я її навчу.

Мене найбільше засмучувало те, що вона ніколи не зверталася до мене на ім’я, коли говорила з сином про мене, або коли зверталася до мене, то називала мене чужим ім’ям.

— Антоне, а ти запитай у неї, чи вона прибрала у ванній.

Або коли я щось розповідала:

— А, оце та, що з тобою живе, розказувала, що…

Якось я не витримала і ввечері, коли ми були самі, запитала в Антона:

— Антоне, чому твоя мама ніколи не називає мене по імені? Чому вона завжди каже про мене «вона» або «та»?

Антон знизав плечима.

— Ну, ти ж знаєш маму. Вона така людина, трохи емоційна. Не звертай уваги, Оленко. Головне, що ми разом.

Але я не могла не звертати уваги. Я відчувала себе невидимкою, сторонньою у власному житті.

Петро, батько Антона, був більш доброзичливим, але він також не втручався у справи Валі. Він багато працював у саду і в майстерні. Його підтримка виражалася лише у поодиноких усмішках.

Одного разу, на родинному обіді, де були присутні також сестра Антона, Оксана, з чоловіком Сергієм, Валя обговорювала, як вони будуть планувати сімейний відпочинок.

— Ми з Петром вирішили, що влітку поїдемо до Одеси. Антоне, ти ж знаєш, як ми любимо те місце. А ви, діти, — вона подивилася на Оксану та Сергія, — ви можете приєднатися до нас, звісно.

Потім вона звернулася до мене:

— Ну, а ти, Олено, можеш посидіти тут, доглянути за будинком і за квітами. Це ж велика відповідальність.

Я відчула, як у мене щось обірвалося всередині. Було так боляче від її слів. Це був прямий натяк, що я не частина родини, не гідна їхнього спільного відпочинку.

— Мамо, ну чому ти так кажеш? — Антон спробував заступитися. — Оленка ж поїде з нами.

— Куди поїде? — Валя підняла брови. — А хто буде за домом дивитися? У нас же і сад, і квіти, і собака… Ти ж пам’ятаєш, як минулого разу з нами поїхала донька нашої сусідки, а потім у нас у будинку був безлад. Ні-ні, Олено, ти залишайся. Це велика честь, що ти нам допоможеш.

Я відмовилася, сказала, що не зможу. У підсумку Антон також не поїхав.

Ситуація погіршилася, коли Валя почала втручатися в наші особисті справи. Одного ранку вона просто увійшла до нашої кімнати, не постукавши.

— Антоне! Я принесла вам свіжі рушники. — Вона зайшла, поки я ще спала.

Я прокинулася від різкого звуку, побачивши її погляд, який пробіг по кімнаті, ніби шукаючи до чого причепитися.

— Мамо, ми ж спимо, — Антон був дуже здивований.

— Ну що ти, синку, ви ж уже не маленькі. Я просто принесла рушники, я ж господиня.

Після цього інциденту я поставила замок на двері. Коли Валя це побачила, її обличчя скривилося.

— Замок? Навіщо? Ви ж тут не одні. Це ж наш дім. Ти, Олено, ведеш себе, як чужа.

— Валю, це ж наше особисте життя, — спробувала пояснити я. — Нам потрібен наш простір.

— Простір? Який простір? У моєму домі все відкрите, — вона сказала це з такою зневагою, що я відчула, як у мене тремтять руки.

Інша напружена ситуація виникла через мого племінника, маленького Андрійка, сина моєї сестри, який приїхав до нас у гості на вихідні. Я дуже його люблю.

— Андрійко, ти ж знаєш, у нас є правила. Не бігай по будинку, не чіпай нічого, — я намагалася його виховувати.

Але Валя увірвалася в кімнату, коли Андрійко грався своїми іграшками.

— Олено, що це за галас? Це ж не дитячий майданчик. Він нам тут все переверне. Забери його і відвези до себе.

— Це мій племінник. Він приїхав у гості до нас, — сказала я, намагаючись зберегти спокій.

— У гості? У нас? — її голос був на межі. — У нашому будинку тільки наші гості. А твій племінник — це не наш гість. Ти що, не розумієш?

Я взяла Андрійка за руку і побігла в нашу кімнату, зачинивши двері. Я сиділа там і не могла стримати сліз. Я почувалася так, ніби мене постійно відштовхують.

Я розповіла про все Антону. Він вислухав, обійняв мене, але його реакція мене не задовольнила.

— Ну, вона ж не хотіла нічого поганого. Це ж моя мама. Вона просто така. Трохи різка.

— Але вона не поважає мене. Вона робить усе, щоб я відчувала себе зайвою, чужою.

— Оленко, давай просто потерпимо. Це ж не назавжди. Ми вже скоро назбираємо грошей.

Але це скоро здавалося вічністю. Мої стосунки з Вальою були натягнуті до межі. Я намагалася уникати її, але це було неможливо в одному домі.

Одного разу я почула, як Валя говорила з Петром по телефону. Вона не знала, що я була поряд у саду.

— Вона тут ходить і ходить. Я вже втомилася від неї. Чому вони не з’їжджають? Вони мені тут все перевернули. І вона якась дивна. Вона не наша.

Коли я почула це, я зрозуміла, що більше не можу тут залишатися. Я зайшла до кімнати, зібрала свої речі.

Коли Антон повернувся з роботи, він побачив мене із зібраною валізою.

— Оленко? Що сталося?

— Я йду. Я більше не можу тут жити. Твоя мама ніколи не прийме мене. Я не хочу бути чужою у своєму домі.

Антон спробував мене зупинити, благав, щоб я залишилася, обіцяв, що поговорить з мамою, що ми знайдемо інше рішення.

— Я вже не вірю твоїм обіцянкам, Антоне. Ти мав давно поговорити з нею. Але ти завжди виправдовуєш її. Я почуваюся приниженою щодня. Я люблю тебе, але я не можу так більше.

— Добре, добре. Я поїду з тобою.

Ми знову повернулися до орендованої квартири. Це був важкий крок, але я відчула полегшення. Грошей на своє житло було менше, ніж ми планували, але наш спокій був дорожчим.

Антон розмовляв з батьками. Він сказав, що вони образили мене. Валя лише сказала:

— Ну, якщо вона така ніжна, то хай живе сама. Нам було б краще без неї.

Петро, навпаки, був засмучений. Він сказав Антону, що вони не повинні були так поводитися.

Ми тепер живемо окремо. З батьками Антона я спілкуюся дуже рідко, лише по святах, і то дуже офіційно. Валя все ще намагається мене контролювати через Антона, але він став більш рішучим у захисті нашого простору.

Ми все ще мріємо про власний дім і працюємо над цим. Але я зрозуміла головне: ніякі гроші не варті того, щоб відчувати себе чужою і нещасною.

А ви, дорогі читачі, що думаєте про цю ситуацію? Чи правильно я вчинила, що вирішила піти від батьків чоловіка? Чи варто було мені терпіти заради спільної мети?

Це дуже важлива тема, і я прошу вас проявити свою небайдужість. Поставте свій лайк, якщо ця історія зачепила вас за живе, і обов’язково напишіть свою думку в коментарях. Ваша підтримка і ваші поради дуже важливі для мене, щоб рухатися далі.