– Мамо, ти знову сидиш удома, наче у світі більше нічого немає! – голос дочки пробився крізь шум дощу, коли вона стояла у дверях моєї скромної квартири. – Ти думаєш, так і далі буде?

– А що тобі не подобається, Катерино? – відповіла я, не зводячи очей з книжки, яку тримала в руках.

– Мамо, ти ж раніше була така активна, завжди знаходила собі заняття. А тепер… сидиш у піжамі, наче це твоє єдине вбрання.

– То що? Вдома я можу бути як хочу, – буркнула я.

Катя зітхнула, обвела поглядом кімнату і підійшла ближче. Вона мовчала кілька секунд, але потім різко вимовила:

– Слухай, ти вже давно ні з ким не спілкуєшся. Чи це нормально?

Її слова мене вкололи. Не тому, що були неправдою, а тому, що я сама вже давно це розуміла.

Колись я була іншою. Усе життя я працювала невтомно, виховувала двох дітей сама, бо чоловіка рано не стало. Займалася бухгалтерією вдень, а вночі перечитувала книжки й удосконалювала свої знання. Тепер я на пенсії, і замість спокійного відпочинку відчуваю, що моя активність кудись випарувалася.

Моя щоденна рутина стала настільки одноманітною, що я інколи не знала, який сьогодні день. Вийти в магазин стало для мене завданням, а зустріти когось із сусідів – цілою пригодою.

Катя залишилася на чай і, мабуть, зумисно завела тему про родину. Її чоловік Василь, мій зять, давно до мене ставився з прохолодою. Здавалося, що в його очах я завжди залишалася старою жінкою, яка лише обтяжує його життя.

– Ти, мамо, завжди мудра, але іноді здається, що ти просто дозволяєш іншим робити з тобою що хочуть, – сказала Катя.

Ці слова змусили мене задуматися.

Наступного ранку я встала раніше, ніж зазвичай. Не тому, що в мене були плани, а тому, що хотіла щось змінити. Я включила телевізор і натрапила на вікторину. Питання здалися мені простими, і я відповідала на них подумки. Що більше я дивилася, то впевненішою ставала.

– Мабуть, я теж могла б відповісти на всі ці запитання, – пробурмотіла я сама собі.

У неділю я пішла до доньки на обід. Зять, як завжди, сидів перед телевізором і дивився свою улюблену передачу. Коли я почала правильно відповідати на питання раніше за учасників шоу, він глузливо засміявся:

– Орися Андріївна, ви це серйозно? Вже в таких літах, а думаєте, що щось знаєте?

– Василю, не забувай, що я ще не втратила розум, – відповіла я спокійно, хоча всередині закипала.

Його слова мене роздратували. Тоді я вирішила діяти.

Я записалася на участь у вікторині. Було складно, бо довелося пройти кілька етапів відбору. Перші спроби були невдалими, але я не здалася. Зрештою, мене запросили на зйомки шоу.

Я нікому не розповідала про це, навіть Каті. Хотіла здивувати їх усіх. І ось настав день, коли я стала учасницею справжньої гри.

Під час зйомок я відчувала хвилювання, але не показувала цього. Я відповідала на запитання одне за одним і все більше наближалася до перемоги. Коли ведучий оголосив, що я виграла головний приз – 300 тисяч гривень, я ледве стримала сльози.

Мої рідні побачили мене по телевізору. Наступного дня Катя та онуки прийшли до мене, а Василь, як завжди, намагався вдавати, що нічого не сталося.

– Ну, що скажеш тепер? – запитала я його.

Він тільки знизав плечима і буркнув:

– Та це, мабуть, просто везіння.

Але я знала, що він вражений.

На виграні гроші я зробила подарунки всій родині. А решту витратила на подорожі, про які давно мріяла. Але найважливіше – я повернула собі відчуття, що я чогось варта, що життя після пенсії може бути захопливим і наповненим.

Друзі, а як ви вважаєте, чи варто людям мого віку ризикувати і пробувати щось нове? Можливо, ви маєте подібний досвід? Поділіться своїми думками, мені буде цікаво їх почути!

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!