У Поліни Володимирівни троє дітей, всі вже виросли давно і покинули батьківське гніздо. Старший син закордоном живе, там сім’я у нього і двоє дітей. Як в місто поїхав колись, багато років тому, так більше мати його і не бачила, тільки фото, листи, телеграми з привітаннями… Все зберігає вона дбайливо, буває, довгими зимовими вечорами занудьгує по синові, дістане пачку листів і перебирає, перечитує.
«Синочку, скучаємо з батьком за тобою, хоч раз з’явися, з невісткою, онуками познайом…» – пише Поліна Володимирівна.
Але йому все ніколи, життя біжить – не наздогнати, хіба так важко приїхати хоча б на кілька днів погостювати до батьків?
Середня дочка вийшла за військового і все по містам та селам катається, донечка одна у них, іноді бувають в гостях, але зовсім недовго. Дуже вже дід любить зятя свого – Павла Павловича, раді вони за середню дочку, добре влаштувала життя своє, приїжджає – очі світяться щастям і добротою. Все гаразд у неї в родині, за Ольгу душа спокійна…
А ось молодша – Любочка все сама, спершу то заміж за сільського вийшла хлопця – Макара, але після народження Богданчика щось не склалося у них, розійшлися. Подалася Люба в місто, технікум закінчила, влаштувалася в ательє швачкою, незабаром і онука забрала.
– У місті йому буде краще, школа математична, гуртки – не сумуватиме, – говорила дочка збираючи сина, той плакав вчепившись в спідницю бабусі, але хто ж матері рідної перечити буде…
Майже добу Поліна Володимирівна їхала в плацкартному вагоні, добре, хоч поличка нижня дісталася, але правда бічна – зручностей з нею менше. Їхала і уявляла, як обійме дочку, поцілує онука, думки ці гріли душу в дорозі. Три роки дочка не була у них з батьком, Богданчик підріс напевно, витягнувся…
Дід все хотів їхати, та нездужає.
– Ти тиждень без мене якось пробудеш? – сказала якось чоловікові Поліна Володимирівна, – не можу я так більше, душа вся за дітьми зболілася, треба відвідати.
Навантажили сумки гостинцями. Рано вранці посадив Іван Михайлович дружину на поїзд, важко з поклажею такою самій, але куди діватися, без гостинців ніяк…
– Мамо, треба було заздалегідь попередити, зателефонувати, мені ж з роботи треба відпроситися, сина зі школи забрати, потім за продуктами в магазин збігати, весь день як білка в колесі, як телеграму твою отримала…
– Прости мене, донечко, я сюрприз хотіла тобі зробити, а телеграму по-старому відправила, оскільки зв’язок не завжди є в селі ж нашому, – виправдовувалася мати.
– Так може що недоговорюєш? Сталося щось? Батько як?
– Так все добре, трохи захворів, так у нього буває по осені.
Двері відчинив Богдан, як він витягнувся, зміцнів за ці роки!
– Ну привіт, онучок! – жінка обняла його міцно.
– Досить тобі, ба, – хлопчина вивільнився з обіймів бабусі та став пильно її розглядати.
– Що ж ви мене з дороги то не зустріли, ледве дотягла сумки, – докірливо глянула Поліна Володимирівна на дочку…
– Ну так до твого приїзду готувалися, борщ доварити, котлети посмажила, не пустим же столом тебе зустрічати, – знизала плечима Люба.
Що-ж, борщ, так борщ, вже через кілька хвилин бабуся кричала в трубку дідові: «Все добре! Зустріли! Допомогли! Не хвилюйся ти так, ось сідаємо за стіл, вечерю дочка приготувала смачну! Тобі великий від всіх привіт!…»
Сіли за стіл, Люба розлила по тарілках борщ, питає.
– Мамо, тобі одну котлету або дві?
Поліна Володимирівна настільки зголодніла, що з’їла би всі три, подивилася на неї і сказала:
– Так став на стіл, я сама собі покладу.
На блюді виявилося п’ять невеликих котлет, з’їли по одній, потягнулася за другою, третю брати не стала – незручно.
Згадала, як готувала дітям завжди багато, щоб їли й були ситі, в тарілки з гіркою накладала їжу. А тут… Може у дочки з фінансами погано, може треба було грошима допомогти, заощадження привезти невеликі, ще накопичать, урожай в цьому році хороший зняли…
А потім по кімнатах пройшлася – ремонт свіжий, телевізор в залі на всю стіну, меблі нові, кімнатка у внука затишна, все є в ній.
– Мамо, ти надовго до нас? – запитала Люба жінку, домиваючи посуд на кухні.
– А що, не рада? Тільки приїхала, вже коли відбуду цікавишся?
– Та ні, що ти, просто з квитками туго зараз, потрібно взяти відразу, інакше буде знову місце на боковушці та в кінці вагона. Ти дай свій паспорт, я завтра після роботи відразу і з’їжджу, щоб справу в довгий ящик не відкладати…
Поліна Володимирівна знизала плечима, треба так треба, вечір провела в компанії онука, дивилася фотографії, відео зі шкільних свят, раділа за Богдана. Хороший хлопець росте, тямущий, ех, шкода, дід не побачить, треба фотокартки хоча б попросити підписати йому…
Так минуло кілька днів, з кожним новим днем відносини ставали все прохолоднішими, онук частіше закривався в кімнаті, займаючись уроками, або тікав до сусідського хлопчака пограти в приставку, а Люба то з роботи затримувалася, то з подругами вечір проводила, приходила, скидала чоботи, та й спати йшла.
Засумувала Поліна Володимирівна за простим людським теплом, не так вона собі уявляла зустріч з дочкою…
Подзвонила дідові,та пішла збирати речі. По дорозі в кімнату почула випадково розмову дочки з онуком.
– Мамо, а дядя Юра коли приїде? Він обіцяв зводити мене на футбол?
– Скоро синочок, ось бабуся поїде… – відповідала Люба.
– А коли бабуся поїде?
Дослухувати не стала, сльози потекли по щоках, тримаючись за стінку дійшла до кімнати, зібрала речі, накинула пальто, вже стояла в дверях, коли вийшла з кімнати дочка.
– Ти куди проти ночі? Поїзд то у тебе завтра ввечері.
– Нічого, поміняю квиток. Ох Любочко, не так ми тебе з батьком виховували, не буду йому нічого розповідати, переживати почне, за фотографії спасибі, всі просив, внука подивитися хоче, ну, прощайте…
Доїхала добре, місце дісталося на бокове, і на тому дочці спасибі. Правда, довелося ніч просидіти на вокзалі, кутаючись в стару шаль.
У поїзді все дивилася у вікно і думала, як же швидко пролетіло життя, як швидко вони з батьком стали не потрібні своїм дітям, а скільки любові, турботи і материнського тепла було вкладено в них…
– Привіт. Полінко, рідна, як доїхала? – запитав її чоловік, зустрівши на вокзалі. – Місця собі не знаходив, скучив так, що аж схуд!
Поліна Володимирівна обняла його і посміхнулася. Хоч хтось чекає, хоч комусь вона ще потрібна… І вони поїхали додому.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
