– Мамо, чому бабуся з нами так поводиться? – спитав Данилко, розглядаючи свій подарунок на день Миколая. Він акуратно розгорнув коробку і витягнув іграшку – стареньку пожовтілу машинку з відсутніми дверцятами. Марічка, наша чотирирічна донечка, отримала плюшевого зайця, який виглядав так, ніби його щойно витягнули зі старої скрині.

Діти здивовано дивилися на мене, а я намагалася стримати хвилю розчарування, що піднімалася.

– Діти, це подарунки від бабусі Галини, – промовила я, м’яко усміхаючись, хоч всередині все кипіло.

День Святого Миколая в нашій сім’ї завжди був святом доброти та радості. Цього року ми вирішили провести його разом із чоловіковою мамою, хоча я мала передчуття, що це може закінчитися не зовсім добре.

У просторій вітальні свекрухи стояли красиво прикрашена ялинка і стіл, вщент заставлений стравами. Племінники чоловіка, Тарасик і Соломійка, вже радісно розгортали свої подарунки від бабусі Галини: величезні набори Лего та розкішних ляльок у красивих коробках.

А потім настала черга наших дітей. Коли Галина Петрівна вручила Данилкові й Марічці їхні пакунки, я одразу побачила контраст. Чоловік, Сашко, сидів поряд, мовчки спостерігаючи.

– Ой, бабусю, дякуємо, – вигукнула Марічка, намагаючись триматися бадьоро.

– Такі подарунки більше личать вашим дітям, – мовила Галина Петрівна, з усмішкою дивлячись на мене.

Я зробила вигляд, що не помітила, але всередині почувалася так, ніби мене лупнули.

З того моменту, як я одружилася з Сашком, його мама ніколи мене не приймала. Вона постійно знаходила приводи для критики: то я не так готую, то не так виховую дітей, то одяг для них купую «занадто дешевий».

Коли народився Данилко, вона ніби взяла на себе місію доводити, що він не схожий на її сина. «Світле волосся? У нашій родині такого ніколи не було», – казала вона знайомим за моєю спиною.

Чоловік завжди намагався уникати конфліктів. «Це просто мама, вона така. Не звертай уваги», – повторював він. Але як не звертати уваги, коли твоїх дітей відкрито критикують?

Одного разу, перебуваючи у Галини Петрівни на кухні, я випадково почула її телефонну розмову.

– Я точно знаю, що ці діти не від Сашка, – казала вона комусь із знайомих. – Подивися на них: нічого спільного з нашою родиною.

Я увійшла до кімнати, не приховуючи свого обурення.

– Ви дійсно так думаєте про своїх онуків? – запитала я, дивлячись їй прямо в очі.

Вона лише знизала плечима.

– Я нічого такого не казала. Просто припущення.

Це була остання крапля.

Повернувшись додому, я відразу заговорила із Сашком.

– Як ти можеш на це закривати очі? Вона відкрито каже, що наші діти не твої!

Сашко лише мовчав, опустивши голову.

– Це моя мама, Оксано, – зрештою відповів він.

– А ми хто? Ми – твої діти, твоя дружина. Якщо ти не поставиш її на місце, я це зроблю сама, – сказала я, ледь стримуючи сльози.

Того ж дня я записалася на тест ДНК. Сашко протестував, але зрештою погодився. Через тиждень результати були у нас на руках. Вони підтверджували: Данилко й Марічка – наші діти.

Я принесла результати Галині Петрівні, думаючи, що це змінить її ставлення. Але її реакція мене вразила.

– Папір – це одне, але правда – зовсім інше, – холодно мовила вона.

Це був момент, коли я зрозуміла: Галина Петрівна ніколи не зміниться.

Відтоді ми перестали відвідувати її так часто. Я пояснила дітям, що інколи люди поводяться не зовсім добре, і це не їхня вина. Ми створили власні сімейні традиції, і День Святого Миколая відтоді святкуємо вдома – без Галини Петрівни.

Сашко, хоч і з великими труднощами, зрештою прийняв моє рішення. Ми вирішили ставити інтереси наших дітей на перше місце.

Чи мали ви подібний досвід із родичами? Як би ви діяли в такій ситуації? Дуже хочу почути ваші поради, бо іноді здається, що в таких ситуаціях правильного рішення немає.

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!