У свахи намічався день народження, тому коли син підійшов і спитав про подарунок, я зніяковіла, і через образу сказала, що Валя краще знає, оскільки це її мама. Річ у тім, що всього два місяці тому день народження був в мене, і не просто якась звичайна дата, а кругла, та з дітей ніхто навіть людського слова не сказав. Вже мовчу про подарунок. На свято я так і не потрапила.
У Ярини був лише син, якого вона сильно любила. Вони завжди з чоловіком мріяли про донечку, та у Бога на все свої плани. Тому, коли Борис одного дня прийшов додому, і повідомив матері, що одружується, Ярина світилася від щастя.
– Нарешті! Синок, нарешті моя мрія здійсниться, і у мене буде донечка, яку я буду любити всім серцем. Шкода лише, що Руслан не дочекав до цього радісного моменту, але я вірю, що, десь там, на небесах, він обов’язково радіє за нас.
Весілля відгуляли шикарне. У Руслана була своя фірма, керівництво якої взяв у свої руки Борис. Ярина вела всі фінанси і документацію.
Наречена Валя була мов ангелик, який спустився з небес. Борис ледь не плакав, коли вперше побачив її в той важливий день.
Я милувалась ними все святкування, і молила Бога, щоб подарував молодятам щасливу долю.
Жити молоді вирішили у Ярини, оскільки у неї великий та сучасний будинок. Не пустувати ж йому.
Ярина з перших днів хотіла догодити невістці. Вставала з самого ранечку, щоб, коли діти прокинулися, на столі вже був свіжий сніданок. Так тривало з дня в день, але, як їй здалось, цього ніхто не цінував, а сприймав, як належне.
Валя, закінчивши навчання, не могла ніде влаштуватись на роботу, всі хочуть з досвідом, але ж де його взяти. А так, як Ярині вже минуло 60, вона вирішила звільнити своє місце на фірмі, для молодого покоління. Так Валя стала працювати в сімейному бізнесі.
Ярина не звикла відпочивати. Вона поралась по дому. Доглядала за великим садом. Готувала смачну їжу, і все б нічого, та одного разу до неї підійшов Борис, і попросив підказати щось для подарунку на день народження тещі.
Ярина неабияк здивувалася.
– То для мами Валі вони подарунок вибирають, а те що мені два місяці тому виповнилось шістдесят, діти навіть не згадали. Хоча в той день, коли вони прийшли, на столі красувався великий букет квітів, а біля них парфуми – від співробітників фірми. Борис лише підійшов і понюхав їх запах, а невістка навіть не зупинилася – одразу пройшла до своєї кімнати. Мені в той момент так гірко на душі стало. Хіба можна так з рідно матір’ю. Я ж все життя сину присвятила, а тут таке ставлення.
– Я думаю, Валі видніше, що матері подарувати. Спитай в неї.
День народження мами, Валя вирішила відсвяткувати в кафе. Мені було так дивно, адже це навіть не ювілей, Стефа на два роки молодша за мене, але нехай. На святкування мене не запросили. Вирішили, що я там буду зайва.
В той день, коли всі веселилися, я лила сльози. Мені так було погано.
Зранку, наступного дня, я не могла піднятись з ліжка. Борис прокинувся перший, і випивши кави, вже поїхав на роботу. Валя в цей день вирішила піти пізніше. Я почула, що вона порається на кухні, і промовила до неї:
– Дитинко! Коли будеш вільна, підійдеш до мене.
Я хотіла, щоб Валя, коли буде готувати собі сніданок, принесла й мені, бо почувалась справді погано.
Невістка не забарилася, але краще б взагалі не приходила.
– Ярина Орестівна! Ніколи свекруха не стане для мене мамою. Запам’ятайте це раз і назавжди. І ще одне, дочкою ви мене, щоб більше не називали ніколи, мене це дратує.
Перед очима повисла пелена. За що?
В цей день мені було так погано. Валя навіть не спитала мене, може мені щось потрібно. Ніхто навіть чаю не запропонував, ліків, а мені вже ніяково було щось її просити.
Ближче обіду сама якось встала, і приготувала собі поїсти.
Минали дні. Обстановка в домі погіршувалась. А одного разу діти прийшли до мене, і повідомили, що переїжджають на орендовану квартиру. Так як я їм жити мішаю. Через пару місяців я дізналася, що Валя чекає дитину. Я зраділа, надіялась, може це нас зблизить.
Борис почав все рідше приходити до мене. Все казав, що допомагає дружині. Я не заперечувала. Я все розуміла, і навпаки тішилась, що виховала такого чуйного сина.
В один із теплих, хоча вже й осінніх днів, на світ з’явився мій онук. Я дякувала Богу за такий подарунок долі. В той же день, я взяла, вже давно куплений подарунок для маляти, та золоті сережки для невістки. Таким чином я хотіла подякувати їй, що тепер я у статусі бабусі, і дуже цьому рада.
В лікарні мене до Валі та онука не пустили. Я віддала пакет медсестрі, щоб та передала невістці, але мого подарунка вона не прийняла. В голові в той момент крутились тисячі думок: За що? Чому? Що я зробила не так?…
На виписку мене не запросили. Я лише в інстаграмі побачила, що мого онука зустрічали всі їх друзі і мої свати. Мабуть, не заслужила я бути з діточками в такий чудовий для них день.
Я намагалась побачитись з онуком, та Борис все мав якісь “відмазки”: то Устим захворів, то животик, то зубки.
Мені навіть соромно про це писати, але минуло вже більше року, а я й досі не бачила свого рідного онука.
Одного разу, прогулюючись по парку, я зустріла сваху, яка гуляла з нашим онуком. Я зі сльозами на очах підійшла до коляски, щоб глянути на нього. Стефа не заперечувала цьому.
– Я не знаю, що там між вами трапилось, але це і твій онук, тому ти маєш право, як і я, його бачити.
Я милувалась онуком всього пару хвилин, але встигла побачити, що він дуже схожий на Бориса. Коли я глянула на свою сваху, то одразу ж зрозуміла, що з нею коїться щось не добре. Вона завжди була повненькою, з червоними щічками, а тепер – схудла, і якась бліда.
Через декілька місяців син повідомив погану новину. Сваха занедужала…
Ми всі провели її в останню путь. На душі було невимовно важко. Та життя продовжується, і потрібно було брати себе в руки.
Це був звичайний день. Я поралась на кухні, як почула телефонний дзвінок. На екрані висвітлилось: “донечка”, я навіть не виправила, коли невістка попросила її так більше не називати. Щоб хто не робив і не говорив, у моєму серці вона завжди буде для мене донечка.
Я з трепетом підняла слухавку, і почула сумний голос.
– У мене безвихідна ситуація. Я пошкодила ногу, і не можу належним чином подбати про Устимчика. Може ви приїдете до нас і допоможете – МАМО?
– Так, звісно! Я вже виїжджаю – ДОНЮ!
Фото ілюстративне
