Коли мені було 8 років, я осиротіла. Завдяки щасливому збігу обставин, я того дня залишилася вдома і не поїхала з ними. Ми жили не багато, але забезпечено, у батька був позашляховик, влітку ми їздили на нашу дачу, у місті була 3-кімнатна квартира, на все вистачало.
Після тієї сумної події моїм офіційним опікуном стала тітка, себто рідна сестра батька Марина. Перші роки тітка Маринабула дуже дбайливою і чуйною, але незабаром змінилася. Коли мені було 9, я перетворилася на домашню обслугу.
Я мила підлогу, плиту, вікна, прала всі речі вручну, крім постільної білизни та зимового одягу. Я мала прибирати в кімнаті дочки тітки Марини, своєї кімнати в мене не було – спала на розкладачці у вітальні, хоча жили ми в квартирі моїх батьків.
Телевізор дивитися мені було не можна, солодощі – тільки Олі, навіть вчити уроки мені доводилося за кухонним столом. Почало пропадати і наше родинне майно, спочатку зникла розбита батьківська машина, потім зникла наша дача, навіть мамина шуба зникла…
Зараз я знаю, що тітка Марина незаконно продавала все майно моїх батьків, але тоді я просто помічала, що предмети довкола мене просто тануть на очах. У результаті тітка провернула якусь аферу з документами, продала квартиру та відправила мене до дитячого будинку.
Жити там, треба сказати, було значно краще, ніж з Мариною та Олею, хоч і виникали інколи проблеми з старшими дітьми. Мене перевели до звичайної середньої школи, а потім до училища.
Коли я здобула таку-сяку освіту, мені виділили невелику квартиру на околиці містечка. По був знаходився супермаркет, до якого я пішла на співбесіду, щоб спробувати влаштуватися на роботу.
Тут відбулася зустріч, яка змінила моє життя. Співвласником мережі супермаркетів був друг моїх батьків. Олег Іванович впізнав мене, поговорив та запропонував посаду касира. Він розповів, що планує відкрити ще один торговий центр і порадив постаратися на робочому місці, вивчити всю «внутрішню кухню» супермаркету, а потім він дасть мені місце заступниці керуючого.
Через 5 років, коли будівництво нового магазину закінчилося, Олег Іванович перевів мене туди на посаду управляючої. Мої прибутки значно зросли. Я змогла взяти іпотеку на двокімнатну квартиру ближче до нової роботи та виплачувала по 2-3 платежі на місяць.
Коли я міцно стала на ноги, здобула вищу освіту і стала досвідченим директором супермаркету зі штатом у 340 осіб, моя рідня враз нагадала про себе.
Ранок вихідного дня, дзвінок у двері, дивлюся у вічко, а там Оля! Сестричка моя двоюрідна! Каже, що я як сестра маю пустити її пожити, а заразом взяти на високооплачувану роботу.
Як вона дізналася, де я живу та чим займаюся, я не знаю. Мабуть, тітка мала якісь зв’язки…
Я відмовила Олі, але незабаром з’явилася тітка Марина власною персоною. Вона почала обіцяти мені суд, мовляв, вона багато грошей витратила на мене, коли була опікуном. Я, щиро кажучи, просто вказала їй на двері.
Незабаром зателефонувала Оля і запитала, чи немає для неї хоч якоїсь роботи. Я запропонувала їй попрацювати прибиральницею, але вона образилася і відмовилася.
…Вже років 10 вони дзвонять мені раз на місяць і намагаються взяти грошей у борг, просяться пожити або влаштувати їх на роботу. Я і номер міняшла, не допомогли, вони взнали через когось, ну та нехай, мені ні холодно ні жарко від їхніх дзвінків і безглуздих закидонів.
У мене родина, дитина і прекрасна робота. Ну а родичі – всього лише маленька ложечка дьогтю у всьму хорошому, що я зараз маю.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
