У той недільний ранок я стояла посеред нашого подвір’я, дивилася на новеньку дерев’яну альтанку, дитячий будиночок, гойдалку й великий надувний басейн і вперше боялася порахувати, скільки грошей ми витратили за останні місяці. 180 000 грн — майже всі наші з Назаром заощадження, які роками лежали окремо на ремонт кухні, новий котел і непередбачені витрати. Усе це я витратила заради однієї людини — своєї восьмирічної онуки Даринки. Я була переконана, що коли зроблю наше подвір’я найцікавішим місцем у світі, вона знову почне проситися до нас на вихідні. Та замість дитячого сміху того ранку я чула лише, як Назар мовчки складає інструменти в стару металеву шафу.

Даринка мала приїхати ще вчора.

Я купила полуницю, спекла її улюблений сирник, дістала з комори новий рожевий круг для басейну. Назар із самого ранку нагрів воду в маленькому бойлері, щоб долити теплої, бо ніч видалася прохолодною.

О десятій подзвонила донька Олеся.

— Мамо, тільки не ображайся, будь ласка. Ми сьогодні не приїдемо. Даринка попросила залишитися в батьків Сергія. Вони повезуть її в кінний клуб, а ввечері замовили суші. Вона так чекала, що я не хочу її силоміць забирати.

Я дивилася на рожевий круг, який повільно хитався на воді.

— Олесю, але ми домовлялися ще минулого тижня. Я все приготувала. Дідусь учора до дев’ятої вечора доробляв їй будиночок.

— Я знаю, мамо. Ми приїдемо іншим разом. Ти ж розумієш, вона дитина. Їй хочеться туди, де цікавіше.

«Де цікавіше».

Саме ці два слова боліли найбільше.

Назар нічого не запитував. Він і так усе почув.

— Тільки не кажи мені, що попереджав, — сказала я, зайшовши до літньої кухні.

Він відклав викрутку.

— Я не хочу тебе добивати, Світлано. Але ми обидва знали, що гойдалкою дитячу любов не купиш.

Я різко зачинила холодильник.

— Я нічого не купувала. Я хотіла, щоб онуці було добре у власної бабусі.

— Тоді навіщо нам був потрібен басейн за 24 000 грн?

Я не відповіла.

Бо відповідь мені не подобалася.

Усе почалося приблизно рік тому. Наша Олеся вже дев’ять років була одружена із Сергієм. Хороший чоловік, роботящий, доньку й Даринку любив. Проблема була не в ньому.

Проблема почалася тоді, коли його батьки переїхали з квартири в новий будинок неподалік Івано-Франківська.

Роман і Лідія жили значно заможніше за нас. Роман мав невелику фірму з продажу будівельних матеріалів, Лідія працювала адміністраторкою приватної клініки. Їхній будинок виглядав так, наче його фотографували для каталогу: велика кухня, тераса, газон, автоматичний полив, телевізор Samsung мало не на пів стіни.

Спочатку мене це взагалі не хвилювало.

Навпаки, я раділа, що Даринці там добре.

Поки одного разу вона не приїхала до нас і не запитала:

— Бабусю, а чому в тебе немає кімнати для мене, як у бабусі Ліди?

Запитала абсолютно невинно.

А я чомусь запам’ятала.

У нас із Назаром був звичайний будинок у селі за двадцять кілометрів від міста. Три кімнати, сад, город, стара альтанка, яку Назар зробив ще років п’ятнадцять тому. Коли Даринка залишалася ночувати, спала в колишній Олесиній кімнаті.

Наступного тижня я купила нову постіль із рожевими зірочками, фіранки й маленьку лампу.

— Навіщо? — здивувався Назар. — Нормальна була кімната.

— Нехай дитина відчуває, що тут теж має своє місце.

Він тільки плечима знизав.

Перший справжній дзвіночок пролунав на початку літа.

Я зателефонувала Олесі в п’ятницю й запропонувала забрати Даринку на вихідні.

— Мамо, вона вже домовилася з бабусею Лідою. Вони завтра їдуть у великий розважальний центр.

— А в неділю?

— Там залишиться до вечора.

Я поклала слухавку, а через годину побачила у Viber фотографію: Даринка з величезною рожевою цукровою ватою, поруч Лідія в світлому костюмі, обидві усміхаються.

Наступного дня я повезла Назара до магазину.

— Нам потрібен дитячий басейн.

— Кому «нам»?

— Даринці.

Він зупинив візок.

— Світлано, у дитини вдома є все необхідне. Навіщо купувати величезну конструкцію, яку вона використає кілька разів за літо?

— Бо їй подобається вода.

— Чи тому, що в Лідії щось подібне є?

Я образилася настільки, що дорогою додому майже з ним не розмовляла.

Басейн ми все-таки купили.

Коли Даринка приїхала, була в захваті. Плескалася кілька годин, а я сиділа поруч і почувалася переможницею.

Через два тижні вона знову поїхала до Лідії.

Там з’явився батут.

Я купила гойдалку.

Назар уже не сперечався. Просто мовчав.

Другий епізод стався на Даринчин день народження.

Олеся вирішила святкувати в дитячому кафе. Ми з Назаром подарували онуці велосипед. Я довго вибирала його, читала відгуки, їздила по магазинах і зрештою знайшла красивий м’ятний велосипед із кошиком.

Даринка щиро зраділа.

А потім зайшли Роман із Лідією.

Вони подарували їй планшет Apple.

Діти миттєво обступили іменинницю.

Я стояла зі своїм велосипедом біля стіни й почувалася безглуздо.

Лідія підійшла до мене.

— Світланко, який гарний велосипед ви вибрали. Тепер головне, щоб Даринка захотіла на ньому кататися, бо сучасних дітей від техніки не відірвеш.

Можливо, вона не вкладала в ці слова нічого поганого.

Але я почула насмішку.

Увечері сказала Назарові:

— Наступного року подаруємо щось справді хороше.

Він аж зупинився.

— Велосипед за 9 000 грн — поганий подарунок?

— Справа не в ціні.

— Саме в ціні, Світлано. Ти почала рахувати любов подарунками.

Мене це розлютило.

— Тобі легко говорити. Ти не бачиш, як вона до Лідії тягнеться.

— А ти хочеш, щоб дитина складала рейтинг бабусь?

Тоді я ще не хотіла його слухати.

Третя історія трапилася восени.

Даринка мала виступати на шкільному святі. Я заздалегідь пообіцяла, що після концерту заберу її до нас і ми разом приготуємо піцу.

Коли виступ закінчився, Даринка вибігла із зали й одразу побігла до Лідії.

— Бабусю, ми точно їдемо вибирати ролики?

Лідія засміялася.

— Звичайно. Я ж обіцяла.

Я стояла поруч із контейнером домашнього печива.

— Даринко, а ми ж домовлялися про піцу.

Онука розгубилася.

— Бабусю Світлано, я забула. Можна іншим разом? Бабуся Ліда сказала, що купить ролики.

Я посміхнулася.

— Звичайно, сонечко.

А вдома викинула підготовлене тісто, бо дивитися на нього не могла.

Саме тоді в мене з’явилася ідея переробити подвір’я.

Спочатку план був скромний: пофарбувати альтанку, зробити дитячий куточок і поставити невелику пісочницю.

Потім я зайшла в Pinterest.

Через дві години в моїй голові вже стояв маленький казковий будиночок із ґанком, гойдалка, декоративні ліхтарики, стіл для малювання й нова альтанка.

Назар, побачивши мої ескізи, зняв окуляри.

— Скільки?

— Майстер сказав, приблизно 70 000 грн.

— Із яких грошей?

— Візьмемо частину заощаджень.

— Ми збирали їх не на дитячий майданчик.

— Ми живемо один раз.

Він довго мовчав.

— Світлано, скажи чесно: якби в Романа й Лідії був звичайний двір, ти б це все будувала?

Я образилася й пішла на кухню.

Через тиждень приїхали майстри.

70 000 грн швидко перетворилися на 105 000. Потрібно було вирівняти ділянку, купити дошки, переробити частину доріжки, провести електрику до альтанки.

Я додавала нові речі.

— Тут потрібні ліхтарики.

— Тут поставимо крісло-гойдалку.

— А біля будиночка зробимо маленьку клумбу.

Назар допомагав, але ставав дедалі мовчазнішим.

Четверта сварка сталася через кухню.

Наша стара плита почала погано працювати. Назар запропонував купити нову.

— Почекаємо до зими, — сказала я. — Зараз треба завершити подвір’я.

Він подивився на мене так, ніби не впізнавав.

— Ми третій місяць витрачаємо гроші на те, щоб вразити восьмирічну дитину, а плиту, якою користуємося щодня, відкладемо?

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую. Я дивлюся на цифри.

— Це мої заощадження теж.

— Наші, Світлано. Наші.

Я грюкнула шухлядою.

— Я все життя економила. Хіба не можу один раз зробити щось для онуки?

— Можеш. Але ти вже робиш це не для Даринки. Ти робиш це проти Лідії.

Я тоді пішла спати в іншу кімнату.

П’ятий випадок мав би мене зупинити.

Олеся привезла Даринку на суботу. Я влаштувала цілу програму: новий набір для малювання, домашнє морозиво, басейн, ввечері фільм через Netflix на ноутбуці.

Спочатку все було чудово.

А близько четвертої Даринка підійшла до мене з телефоном.

— Бабусю, мене дідусь Роман кличе. Вони їдуть кататися на човні. Можна мама мене забере?

Я відчула, як усередині все стислося.

— Але ти ж сьогодні в нас.

— Я завтра знову приїду.

— Даринко, ми стільки всього планували.

Вона опустила очі.

— Просто я на човні ще ніколи не каталася.

Я зателефонувала Олесі.

— Ти серйозно зараз приїдеш її забирати?

Донька важко зітхнула.

— Мамо, не починай. Вона дитина. Їй запропонували щось цікаве.

— А я для неї що роблю?

— Ти бабуся. Тобі не треба постійно вигадувати атракціони.

Ця фраза мене образила ще більше.

Після того я замовила великий дитячий будиночок.

Назар, побачивши рахунок, уперше по-справжньому розсердився.

— Більше жодної гривні з наших заощаджень.

— Я вже внесла передоплату.

— Ти навіть не запитала мене?

— Я знала, що ти будеш проти.

— Саме тому й не запитала.

Кілька днів ми спілкувалися тільки про побут.

Шостий епізод стався на сімейному обіді в Олесі.

Лідія розповідала, що планує повезти Даринку на осінні канікули до Львова.

— Хочемо показати їй музеї, центр, сходити в театр. Уже й готель на Booking подивилися.

Я одразу сказала:

— А ми думали забрати її на канікули до себе.

За столом стало тихо.

Олеся відклала виделку.

— Мамо, ми нічого такого не домовлялися.

— Можемо домовитися зараз.

Даринка раптом втрутилася:

— Бабусю, я хочу до Львова. Я там давно не була.

Мені стало соромно.

Але замість того, щоб зупинитися, я сказала:

— Ну звичайно. У бабусі Світлани ж немає готелів і театрів.

Назар під столом торкнувся моєї руки.

— Досить.

Я відсмикнула долоню.

Лідія почервоніла.

— Світлано, я не розумію, чому ти постійно поводишся так, ніби ми в тебе когось забираємо.

— Бо ви прекрасно знаєте, що можете запропонувати більше.

— І що нам тепер робити? Нічого не купувати онуці, щоб ти не образилася?

Олеся підвищила голос:

— Припиніть обидві. Даринка все чує.

Того вечора Назар сказав мені те, чого я найбільше не хотіла чути:

— Ти вже втягнула дитину у своє суперництво.

Я знову образилася.

Та справжня крапка настала тієї неділі, коли Даринка не приїхала до нашого нового подвір’я.

Після розмови з Олесею я ходила між альтанкою й дитячим будиночком і бачила вже не красу.

Я бачила чеки.

Басейн.

Дошки.

Гойдалку.

Ліхтарики.

Меблі.

Рожевий круг на воді.

І Назара, який кілька місяців просив мене зупинитися.

— Скажи вже все, — кинула я. — Ти цього чекав.

Він сів за стіл.

— Добре. Я скажу. Ти витратила майже всі наші вільні гроші не тому, що Даринці чогось бракувало. Їй нічого не бракувало. Ти хотіла перемогти Лідію.

— Я хотіла бачити онуку.

— Тоді треба було телефонувати їй, пекти разом пироги, ходити в парк, розмовляти. А не будувати тут парк розваг.

— Легко говорити, коли вона щоразу вибирає їх.

— Вона вибирає не бабусю. Вона вибирає човен, басейн, поїздку, ролики. Їй вісім років.

Я сіла навпроти.

— А мені що залишалося?

— Не змагатися.

— Ти хоч раз подумав, як мені було, коли вона бігла до Лідії, а повз мене проходила?

— Думав. Але я також думав, що буде, коли нам знадобиться новий котел, а грошей немає.

Це влучило болючіше за будь-який докір.

— Значить, у всьому винна я?

— Не перекладай мої слова. Я кілька місяців просив тебе зупинитися. Ти щоразу казала, що це «для Даринки». Але дитина ніколи тебе про це не просила.

Я мовчала.

Назар продовжив:

— І ще одне. Від сьогодні ти не береш гроші з наших спільних заощаджень без моєї згоди. Я теж більше нічого не оплачуватиму для цього змагання. Хочеш зробити онуці подарунок — домовляємося разом. Більше ні.

Я хотіла сперечатися.

Не стала.

Увечері сама зателефонувала Олесі.

— Мені треба тобі дещо сказати. Я останні місяці поводилася нерозумно.

Донька мовчала.

— Я бачила, що Даринка частіше їздить до Лідії, і почала з нею змагатися. Мені здавалося, якщо зроблю наш дім цікавішим, Даринка частіше буде зі мною.

— Мамо, я давно це бачу.

— Чому нічого не сказала?

— Казала. Ти не слухала.

Через кілька днів Даринка сама зателефонувала.

— Бабусю, можна я в суботу до тебе?

Я ледь не запитала, чому вона не їде до Лідії.

Стрималася.

— Звичайно. А що хочеш робити?

— Можемо вареники ліпити? Ти обіцяла навчити мене защипувати такі краї, як квіточки.

Я подивилася у вікно на басейн за 24 000 грн, новеньку альтанку й дорогий дитячий будиночок.

— Можемо.

У суботу ми майже не виходили на подвір’я.

Даринка стояла на табуретці біля кухонного столу, вся в борошні, і старанно ліпила кривенькі вареники. Назар чистив картоплю й підсміювався, що наші вироби більше схожі на маленькі капці.

Даринка сміялася так, що не могла тримати тісто.

Увечері Олеся приїхала її забирати.

Онука вже біля дверей обійняла мене.

— Бабусю, наступного разу навчиш мене робити пампушки?

— Навчу.

І вперше за довгий час мені не хотілося запитувати, коли вона поїде до іншої бабусі.

Наші стосунки з Назаром відразу не налагодилися. Він ще довго сердився через гроші. Кухню ми так і не відремонтували. Нову плиту купили лише через кілька місяців, коли відклали потрібну суму.

А дитячий будиночок стоїть.

Даринка іноді в ньому грається.

Басейном користувалася всього кілька разів.

З Лідією ми тепер спілкуємося стримано. Подругами не стали й навряд чи станемо. На сімейних зустрічах я більше не питаю, що вони купили Даринці й куди планують її везти.

Нещодавно Лідія сказала:

— Ми на канікулах хочемо повезти Даринку в Карпати. Якщо Олеся дозволить.

Раніше я б того ж вечора почала шукати щось цікавіше.

Цього разу відповіла:

— Гарна ідея. Їй сподобається.

Назар почув і після гостей поставив переді мною чашку чаю.

— Оце вже моя Світлана.

Я засміялася.

— Тільки не починай виховувати.

180 000 грн назад уже не повернуться. Частина образ теж нікуди миттєво не зникла. Іноді мені досі неприємно, коли Даринка захоплено розповідає, що робила з Лідією.

Але тепер я не біжу купувати щось дорожче.

Минулої неділі онука приїхала до нас сама, без жодного басейну в планах. Ми зібрали яблука, нагодували сусідського кота, посварилися через занадто густе тісто на млинці й увечері дивилися старі фотографії.

Перед від’їздом Даринка раптом сказала:

— Бабусю, мені подобається в тебе, бо тут ми завжди щось робимо разом.

Я нічого не відповіла.

Тільки поправила їй капюшон і міцніше обійняла.

У дворі за моєю спиною стояло все те, за що я колись заплатила так багато, намагаючись стати для онуки «кращою бабусею».

А їй, виявляється, найбільше запам’яталися наші вареники, яблука й вечори за одним столом.

І часом мені досі соромно перед Назаром за те, що я мало не поставила наше сімейне життя під удар через безглузде суперництво. Він пробачив, але чітко сказав: спільні великі витрати відтепер обговорюємо вдвох. І я не сперечалася, бо цього разу він мав повне право провести межу.

Тепер, коли бачу наш дорогий дитячий будиночок, не думаю, що гроші були витрачені зовсім даремно. Він залишився мені дуже дорогою підказкою: дитину можна здивувати подарунком на день, новою розвагою — на вихідні, красивою поїздкою — на канікули. Але місце, куди їй хочеться повертатися, створюється зовсім не цінниками.

А як би ви вчинили на моєму місці: змирилися б із тим, що онука частіше обирає іншу бабусю, чи теж намагалися б зробити все, аби вона більше часу проводила саме з вами?