У ту суботу я мав лише занести тещі коробку з новим змішувачем і поїхати у своїх справах, але вже біля її дверей почув чоловічий сміх, від якого рука сама завмерла над дзвінком. Голос був знайомий. Я чув його лише кілька разів, проте добре пам’ятав, бо протягом чотирьох років його власник незримо сидів із нами майже за кожним родинним столом. Теща могла не запросити його особисто, але обов’язково згадувала: як він умів вибирати подарунки, як добре заробляв, як допомагав їй на дачі, як правильно поводився з Оленою і навіть як майстерно смажив шашлик.
Я дістав ключі. Галина Іванівна сама дала їх мені кілька місяців тому, коли попросила замінити замок і сказала залишити один комплект собі «на всякий випадок». Тепер я вставив ключ у замок, відчинив двері й зайшов.
На кухні був накритий стіл.
Сирники, нарізка, салат, запечена риба, свіжий хліб. На плиті стояла каструля. Галина Іванівна саме наливала чай.
Навпроти неї сидів Сергій.
Колишній чоловік моєї дружини.
Не чоловік у юридичному сенсі — вони з Оленою колись кілька років зустрічалися й навіть планували спільне майбутнє. Але в голові Галини Іванівни Сергій, здається, досі залишався тим зятем, якого в неї несправедливо забрали.
Побачивши мене, теща так різко поставила чайник, що вода хлюпнула на стіл.
— Павле? А ти чого так рано? Я думала, ти після обіду приїдеш.
Я перевів погляд із неї на Сергія.
— А я думав, ви просили привезти змішувач до дванадцятої, бо майстер має прийти. Схоже, я щось неправильно зрозумів.
Сергій підвівся.
— Привіт, Павле. Давно не бачилися.
Я поставив коробку на підлогу.
— Я б сказав те саме, але про тебе в цій родині говорять так часто, що в мене інше враження.
Галина Іванівна одразу насупилася.
— Тільки не починай. Сергій просто заїхав на чай.
Я подивився на стіл, де стояло стільки їжі, що вистачило б на невелике застілля.
— Звичайно. Я теж завжди запікаю цілу рибу, коли хтось випадково заїжджає на чай.
Теща почервоніла.
А я раптом відчув дивний спокій.
Бо всі ці роки вона переконувала мене, що я перебільшую, ревную до минулого і надто гостро реагую на звичайні спогади.
Тепер минуле сиділо переді мною на кухні й доїдало сирник.
З Оленою ми познайомилися п’ять років тому на дні народження спільного знайомого. Мені було тридцять шість, їй тридцять три. Я працював електриком у сервісній компанії, вона — менеджеркою в магазині меблів. Нічого казкового в нашому знайомстві не було. Я допоміг їй викликати Bolt, бо її телефон майже розрядився, вона пожартувала, що тепер винна мені каву, а через два дні справді написала.
Через півтора року ми одружилися.
Про Сергія я знав від початку.
Вони з Оленою були разом майже шість років. Розійшлися задовго до нашого знайомства. Олена ніколи не приховувала цього й одразу сказала, що та історія завершена.
Мене це не турбувало.
Проблемою виявився не Сергій.
Проблемою стала її мама.
Перший сигнал я отримав ще до нашого весілля.
Ми приїхали до Галини Іванівни допомогти з кухнею. Треба було повісити дві шафки. Я привіз інструменти, усе виміряв і почав працювати.
Теща стояла поруч.
— Павле, ти точно правильно відстань відміряв? Бо Сергій, коли мені полицю в коридорі вішав, тричі все перевіряв.
Я спочатку навіть усміхнувся.
— Я теж перевірив. Шафки будуть рівно.
За десять хвилин вона знову підійшла.
— А дюбелі нормальні? Сергій завжди купував німецькі. Казав, на таких речах не можна економити.
Олена почула.
— Мамо, до чого тут Сергій?
— А що я такого сказала? Людина добре розбиралася в ремонтах.
Я промовчав.
Шафки висять досі.
Але відтоді Сергій почав з’являтися в наших розмовах із дивовижною регулярністю.
Другий випадок стався на першому Різдві після нашого весілля.
Ми святкували в Галини Іванівни. Я привіз продукти, допомагав накривати стіл, зранку їздив за моєю мамою, щоб усі зібралися разом.
Після вечері теща винесла старий фотоальбом.
Гортала сторінки, показувала фотографії Олени зі школи, університету.
І раптом з’явилося фото, де Олена стояла поруч із Сергієм біля ялинки.
Я нічого не сказав.
А Галина Іванівна оживилася.
— Ой, це вони до мене на Новий рік приходили. Сергій тоді такий чудовий набір посуду подарував. У мене досі каструля залишилася.
Олена різко сказала:
— Мамо, перегорни сторінку.
— Та чого ти? Це ж просто фотографія. Павло доросла людина.
Я відповів:
— Саме тому й не розумію, навіщо ви мені зараз розповідаєте про каструлю.
Вона образилася.
— Боже, вже й згадати нічого не можна. Я ж не кажу, що Сергій був кращий.
Потім зробила паузу й додала:
— Хоча подарунки він справді вибирав дуже вдало.
Олена закрила альбом.
Додому ми їхали мовчки.
У машині вона взяла мене за руку.
— Вибач. Я з нею поговорю.
— Ти вже говорила.
— Ще раз поговорю.
Я повірив.
Третій випадок був через автомобіль.
Ми купили стареньку Skoda. Не нову, зате за власні гроші й у хорошому стані.
Я пишався покупкою.
Першою справою поїхали показати машину батькам.
Моя мама пораділа, сіла всередину, сказала, що салон гарний.
Галина Іванівна обійшла автомобіль навколо.
— Непогана. А Сергій собі Toyota купив. Майже нову. Він завжди казав, що краще трохи доплатити, зате потім не бігати по майстрах.
Я навіть дверцята не встиг зачинити.
— Галино Іванівно, ми купили ту машину, яку можемо собі дозволити.
— Та я нічого поганого не кажу. Для міста вам вистачить.
Олена втрутилася:
— Мамо, можна хоч один раз просто порадіти за нас?
— Я радію. Чому ви все сприймаєте як критику?
Через місяць у машині треба було замінити акумулятор.
Теща дізналася й сказала:
— От бачите. Я ж говорила.
Тоді я вперше відповів різкіше:
— Що саме ви говорили? Що Сергій купив Toyota? Я вже це пам’ятаю краще, ніж номер власної машини.
Вона не розмовляла зі мною два тижні.
А винним чомусь залишився я.
Четверта історія сталася, коли ми робили ремонт у спальні.
Олена хотіла світлі стіни. Я після роботи шпаклював, шліфував, фарбував. За два тижні закінчив усе сам, щоб не витрачатися на майстрів.
Галина Іванівна прийшла подивитися.
Я чекав хоча б простого: «Гарно».
Вона провела рукою по стіні.
— Тут світло трохи нерівно падає. Може, треба було ще раз пройтися фарбою. Сергій, пам’ятаю, коли в себе робив ремонт, навіть лампу спеціальну купував, щоб бачити всі нерівності.
Я поклав викрутку на підвіконня.
— Може, подзвонимо Сергію? Нехай приїде і перефарбує.
Теща одразу підняла брови.
— Навіщо ти так говориш? Я просто порадила.
— Ви не радите. Ви четвертий рік пояснюєте мені, як би це зробив Сергій.
Олена стояла біля дверей.
— Мамо, Павло має рацію. Припини.
Галина Іванівна взяла сумку.
— Добре. Більше взагалі нічого вам не скажу. Потім тільки не просіть допомоги.
Вона пішла.
Через годину зателефонувала Олені й майже сорок хвилин пояснювала, що я невдячний і не вмію нормально сприймати зауваження.
Олена після тієї розмови сказала:
— Може, наступного разу просто не реагуй?
Я подивився на неї.
— А скільки наступних разів має бути?
Вона не відповіла.
П’ятий випадок стався на моєму дні народження.
Галина Іванівна подарувала мені чоловічий светр.
Гарний, темно-синій.
Я подякував.
А потім вона сказала:
— Я такий колись Сергію купувала. Йому дуже личив цей колір, тому подумала, що й тобі підійде.
Навіть Оленина сестра Марта перестала їсти салат і підняла голову.
Я повільно поклав коробку поруч.
— Галино Іванівно, а можна запитати? Ви цей светр мені купували чи згадували Сергія?
— Павле, не вигадуй проблем там, де їх немає.
— Я не вигадую. Ви навіть мій подарунок примудрилися пов’язати з ним.
Олена цього разу підтримала мене одразу.
— Мамо, це справді вже занадто.
Теща образилася.
— Ви обоє змовилися проти мене. Я просто сказала, що колір гарний.
Марта тихо промовила:
— Мамо, ти могла просто сказати, що колір гарний.
Галина Іванівна встала з-за столу.
— Добре. Наступного разу взагалі прийду без подарунка.
У результаті на власному дні народження я ще й заспокоював її.
Зараз навіть смішно це згадувати.
Шостий випадок уже стосувався не мене, а Олени.
Вона отримала підвищення на роботі. Ми купили торт, запросили Галину Іванівну й Марту ввечері на чай.
Олена була щаслива.
Розповідала про нову посаду, більшу зарплату, відповідальність.
Теща слухала, а потім сказала:
— От бачиш, усе в тебе добре склалося. А я колись переживала, коли ви із Сергієм розійшлися. Думала, такого серйозного хлопця більше не зустрінеш.
У кімнаті стало тихо.
Олена поставила чашку.
— Мамо, я щойно розповіла тобі про своє підвищення. До чого тут людина, з якою я давно не маю жодних стосунків?
— Просто згадала.
— Ти постійно його згадуєш.
— Бо він шість років був поруч із нашою сім’єю. Що я маю зробити — стерти людину з пам’яті?
Я не втручався.
Цього разу говорила Олена.
— Ні. Але ти можеш перестати вставляти його ім’я в кожну розмову з моїм чоловіком.
— Я Сергія дуже добре знала. Він мені був майже як син.
— А Павло хто?
Галина Іванівна замовкла.
Я запам’ятав цю паузу.
Вона тривала кілька секунд.
Але відповідь у ній була.
Сьомий випадок стався перед тією суботою.
У Галини Іванівни на кухні почав протікати кран. Вона подзвонила мені.
— Павле, можеш приїхати подивитися? Бо я вже рушник під мийку поклала.
Після роботи я заїхав.
Розібрав змішувач, подивився.
— Треба міняти. Я завтра куплю новий і поставлю.
— Тільки візьми нормальний. Сергій мені колись ставив у ванній Grohe, так він досі працює.
Я випрямився.
— Тоді, може, попросіть Сергія?
— Ну навіщо одразу ображатися? Ти ж сам сказав, що треба купити.
— Я не ображаюся. Просто не розумію: якщо Сергій настільки добре все робить, навіщо ви телефонуєте мені?
Вона засміялася.
— Бо ти ближче живеш.
Ось тоді мене це вже не розсмішило.
Я купив змішувач.
А в суботу привіз.
І застав Сергія за її столом.
Коли я зайшов на кухню, він поводився ніяково.
На відміну від Галини Іванівни.
— Павле, не роби з цього виставу. Я зустріла Сергія біля магазину кілька днів тому. Розговорилися. Запросила в гості.
Я поставив коробку зі змішувачем біля стіни.
— Олена знає?
Теща відразу змінила обличчя.
— А чому я маю питати в Олени, кого запрошувати до власної квартири?
— Питати не повинні. Я запитав, чи вона знає.
— Не знає. А навіщо їй знати?
Сергій підвівся.
— Мабуть, я краще піду.
Галина Іванівна почала його зупиняти.
— Та сиди, будь ласка. Ти тут ні в чому не винен.
Я погодився.
— Так, Сергію. Ти справді ні в чому не винен.
Він подивився на мене.
— Павле, якщо тобі неприємно, я більше не приходитиму. Галина Іванівна часом телефонує, питає, як справи. Я не бачив у цьому проблеми.
Оце вже було цікавіше.
— Часом телефонує?
Теща втрутилася:
— І що такого? Я знаю людину багато років.
— Нічого. Просто Олена, мабуть, теж захоче про це почути.
Галина Іванівна різко встала.
— Не смій зараз бігти до неї й налаштовувати проти мене доньку!
Я вперше за весь час підвищив голос.
— Я нікого проти вас налаштовувати не буду. Просто розповім дружині, що сьогодні побачив. А вона сама вирішить, що про це думати.
— Ти ревнуєш до людини з минулого!
— Ні. Я втомився від того, що ви чотири роки приносите цю людину в наше теперішнє.
Змішувач я того дня не поставив.
Приїхав додому.
Олена різала овочі на кухні.
— Ти швидко. Полагодив?
Я сів.
— Ні. Там був гість.
Вона подивилася на мене.
— Хто?
— Сергій.
Ніж завмер у її руці.
— Який Сергій?
Я навіть сумно засміявся.
— Думаю, ти знаєш.
Вона поклала ніж.
— Що він там робив?
Я розповів усе.
Не додавав нічого від себе.
Про накритий стіл.
Про дзвінки.
Про те, що Галина Іванівна підтримувала з ним зв’язок.
Олена вислухала.
Потім узяла телефон.
— Що ти робиш?
— Телефоную мамі.
— Може, поговоримо спочатку?
— Ми чотири роки говоримо.
Вона набрала номер.
— Мамо, завтра о дванадцятій ми приїдемо. І, будь ласка, нікуди не йди. Нам треба поговорити.
Галина Іванівна почала щось пояснювати.
Олена перебила:
— Завтра. Не телефоном.
Наступного дня ми приїхали разом.
На столі стояли кава й цукерки Roshen.
Ніхто до них не торкнувся.
Олена почала першою.
— Мамо, навіщо ти підтримуєш зв’язок із Сергієм?
— Бо він хороша людина. Я не бачу в цьому нічого поганого.
— А навіщо запросила його додому й нічого мені не сказала?
— Бо знала, що ти зробиш проблему.
— Тобто приховала саме тому, що знала: мені це неприємно?
Галина Іванівна почала сердитися.
— Олено, мені вже шістдесят років. Я не збираюся питати дозволу, з ким мені пити чай.
— І не треба. Але тоді припини робити вигляд, що Сергій випадково з’являється в кожній нашій розмові.
Теща подивилася на мене.
— Це Павло тебе накрутив.
Я відчув, як усе накопичене за чотири роки нарешті піднялося в мені.
— Ні, Галино Іванівно. Оце зараз припиняємо. Не треба робити мене винним у кожній ситуації, де вам не подобається відповідь вашої доньки.
— Я тебе винним не роблю.
— Робите. Від першого дня. Я вішаю шафу — Сергій робив краще. Купую машину — у Сергія була краща. Роблю ремонт — Сергій мав правильну лампу. Отримую від вас подарунок — знову Сергій. Олена отримує підвищення — ви знову згадуєте, як шкодували, що вона з ним розійшлася. Я їду лагодити вам кран, а ви за моєю спиною накриваєте стіл людині, з якою роками мене порівнюєте. І після цього кажете, що проблема в моїй реакції?
Вона почервоніла.
— Я ніколи не казала, що ти поганий чоловік.
— Вам навіть не треба було цього казати. Ви роками показували, що я для вас запасний варіант після людини, яку ви хотіли бачити поруч з Оленою.
— Це неправда.
— Тоді назвіть хоча б одну причину, навіщо ви постійно ставите його мені за приклад.
Вона мовчала.
Олена сиділа поруч.
Нарешті Галина Іванівна сказала:
— Сергій був мені близький. Я звикла до нього. Він допомагав мені, приїжджав, коли треба, вітав зі святами. Коли вони розійшлися, для мене це теж було непросто. Я не можу просто зробити вигляд, що цих років не існувало.
Олена відповіла тихо:
— Ніхто не просить тебе забувати минуле. Але ти весь цей час поводишся так, наче шкодуєш про мій вибір.
— Я хотіла тобі стабільності.
— А я її маю.
Теща подивилася на мене.
— Павло хороший. Я цього не заперечую.
Я похитав головою.
— Мені вже не потрібне ваше схвалення.
Вона здивувалася.
— Що?
— Чотири роки я намагався вам сподобатися. Возив на дачу. Ремонтував розетки. Міняв дверні ручки. Їздив із вами по плитку, коли ви робили ванну. Приїжджав серед робочого тижня, коли перестала гріти духовка. На кожне свято шукав подарунок. І майже щоразу десь поруч виникав Сергій. Більше я в цьому змаганні не беру участі.
— Якого ще змагання?
— Того, яке існує тільки у вашій голові. Якщо вам потрібен Сергій — телефонуйте Сергію. Нехай він ставить змішувач, возить вас по магазинах і вибирає подарунки. Я не ображаюся. Але мене більше не викликайте, щоб потім пояснювати, як він зробив би це краще.
Олена подивилася на матір.
— І ще одне. Не згадуй Сергія при Павлові. Не порівнюй їх. Не розповідай мені, що він купив, де працює і як у нього справи. Мене це не цікавить.
— Ти хочеш, щоб я взагалі перестала з ним спілкуватися?
Олена відповіла не відразу.
— Ти доросла людина. Спілкуйся з ким хочеш. Але якщо ти використовуєш це спілкування, щоб постійно показувати моєму чоловікові, що хтось із мого минулого був для тебе кращим, тоді ми просто будемо бачитися рідше.
Галина Іванівна заплакала.
Раніше після цього ми обидва почали б її заспокоювати.
Того дня ніхто не кинувся.
Ми дали їй час.
Потім попрощалися й поїхали.
Змішувач так і залишився в коробці.
Через два дні Олені зателефонувала Марта.
— Мама каже, що ви поставили їй ультиматум і тепер забороняєте спілкуватися з людьми.
Олена навіть не сперечалася.
— Ні. Ми сказали, що більше не дозволимо порівнювати Павла із Сергієм.
— Але мама до нього звикла.
— Марто, ти теж зараз це робиш. Мамині почуття всі розуміють. А те, що Павло чотири роки сидить за столом і слухає, який Сергій чудовий, чомусь має бути нормально.
Після цього Марта замовкла.
Ми майже місяць не їздили до Галини Іванівни.
Я не забороняв Олені бачитися з матір’ю.
Вона кілька разів їздила сама.
Одного разу повернулася похмура.
— Знову Сергій?
— Ні. Мама взагалі його не згадувала.
— Тоді що сталося?
— Вона поводиться так, наче ти її образив.
Я усміхнувся.
— Цього я виправляти не буду.
— Я знаю.
На Великдень ми знову зібралися всі разом.
Я хвилювався, хоча не показував.
Галина Іванівна привіталася зі мною стримано.
За столом говорили про ціни, город, роботу Марти, наші плани на літо.
Сергія не згадали жодного разу.
Аж поки мова не зайшла про машину.
Марта сказала, що хоче міняти свою.
Галина Іванівна вже відкрила рот:
— А Сер…
І зупинилася.
Усі це почули.
Вона взяла чашку.
— Один знайомий недавно купував машину. Казав, що зараз треба дуже уважно перевіряти історію автомобіля.
Я подивився на Олену.
Вона ледь помітно усміхнулася.
Це не означало, що все стало добре.
Галина Іванівна залишалася холоднішою зі мною. Перестала телефонувати з проханнями. Якщо щось ламалося, викликала майстра або просила Марту.
Я теж не нав’язувався.
Через кілька місяців випадково дізнався від знайомого, що Сергій досі іноді заїжджає до неї.
Олені сказав.
Вона лише знизала плечима.
— Це її вибір. Поки вона не приносить його в наше життя, нехай робить що хоче.
І тут я погодився.
Мені більше не хотілося перемагати Сергія.
Не хотілося доводити, що моя машина не гірша, ремонт достатньо хороший, подарунки вдалі, зарплата нормальна, а ставлення до Олени правильне.
Найдивніше, що сам Сергій, можливо, ніколи й не намагався зі мною змагатися.
Того ранку на кухні Галини Іванівни він виглядав ніяковіше за всіх.
Усе це змагання створила одна людина.
І роками змушувала мене в ньому брати участь.
Тепер я вийшов із нього.
Не грюкнув дверима.
Не вимагав від Олени вибирати між мною та матір’ю.
Не просив Галину Іванівну викреслити когось зі свого минулого.
Просто перестав приходити туди, де мене оцінювали за чужою міркою.
Одного вечора теща сама зателефонувала.
Ми не говорили майже два місяці.
— Павле, ти зайнятий?
Я насторожився.
— Залежить від того, що сталося.
— Нічого не сталося. Просто хотіла запитати, як у вас справи.
Ми поговорили хвилин п’ять.
Про Олену.
Про роботу.
Про погоду.
Наприкінці вона сказала:
— Я, мабуть, справді часто тебе порівнювала.
Я мовчав.
— Мені здавалося, що нічого особливого в цьому немає.
— А мені було неприємно.
— Тепер знаю.
Я чекав продовження.
Його не було.
Вона не попросила вибачення.
Не сказала, що помилялася щодо мене.
Просто попрощалася.
Коли я поклав телефон, Олена запитала:
— Мама?
— Так.
— Що хотіла?
— Просто поговорити.
Олена уважно подивилася на мене.
— І як?
Я подумав.
— Нормально.
Це було найточніше слово.
Не добре.
Не погано.
Нормально.
Можливо, колись наші стосунки з Галиною Іванівною стануть теплішими.
Можливо, ні.
Я більше не ставлю собі такого завдання.
Бо є різниця між бажанням мати хороші стосунки з родичами дружини й постійною потребою заслужити місце, яке тобі нібито хтось залишив після себе.
Олена — моя дружина.
Вона сама зробила свій вибір.
І якщо її мама досі подумки порівнює мене із Сергієм, я вже не можу їй цього заборонити.
Але слухати ці порівняння я теж не зобов’язаний.
Нещодавно в Галини Іванівни знову щось сталося з тим самим краном.
Вона зателефонувала Олені й сказала, що викличе сантехніка.
Олена передала мені це за вечерею.
Я засміявся.
— А змішувач хоч той поставили?
— Так. Майстер поставив ще тоді.
— Добре працює?
Олена примружилася.
— Павле, навіть не починай.
— Просто цікаво. Може, Сергій вибрав би кращий.
Вона кинула в мене кухонним рушником.
Ми обоє засміялися.
Раніше навіть такий жарт був би для мене неприємним.
Тепер уже ні.
Бо Сергій нарешті перестав бути третьою людиною в нашій сім’ї.
Принаймні в нашому домі.
А що відбувається в голові Галини Іванівни, нехай залишається її справою.
Я не знаю, чи прийме вона мене колись так, як колись прийняла Сергія.
І вже не чекаю цього.
Мені вистачило чотирьох років, щоб перестати складати іспит, на який я ніколи не записувався.
А як би ви вчинили на місці Павла: продовжували б підтримувати близькі стосунки з тещею заради дружини чи після років постійних порівнянь теж відійшли б убік і дозволили їй самій вирішувати, чи потрібен їй справжній зять, а не спогад про того, кого вона колись хотіла ним бачити?