Хочу почути, чи дійсно я не права.
У вряди-годи у мене з’явилося особисте життя, а дочка мені сцени влаштовує, що я не допомагаю з онукою. А я допомагаю, просто і собі час залишаю. Вся моя рідня і подруги кажуть, що я не права, що важливіше за все – дочка і онука, що у 55 які там побачення і романтика.
я сама винна, що дочку Анжеліку розбалувала, але не очікувала, що моя доброта і допомога сприйматимуться, як щось само собою зрозуміле. Дочка вважає, що я мушу їй допомагати, а мені при такому її відношенні вже навіть і не хочеться. Онуку Надійку люблю, дочка теж, але я хочу отримати і свій шматочок щастя в цьому житті.
Я рано овдовіла. Залишилися удвох з однорічною анжелікою і допомоги я могла чекати тільки від своїх батьків, але вони жили далеко і допомогти могли не завжди. Від чоловіка залишилася квартира, яка стала для нас порятунком, тому що орендувати житло на одну мою зарплату було просто неможливо.
Працювати доводилося майже цілодобово. Поки не дали садочок, з дочкою сиділа бабуся-сусідка, а потім приїхала моя мама і забрала на час Анжеліку до себе, щоб я могла нормально влаштуватися на роботу, зібрати грошей і потім вже забрати дочку. Тільки завдяки цьому вчинку моєї мами ми не простягнули ноги і вижили.
Коли Анжеліка пішла у садочок, стало легше, дочка ходила на диво добре, хворіла не частіше, ніж звичайно, а я чіплялася за будь-яку можливість підробити. Часу на себе і особисте життя не залишалося, треба було крутитися. Потім школа, університет Анжеліки – все це вимагало чималих грошей. Легше стало, коли дочка влаштувалася на роботу.
Перший час я навіть розгубилася, не було більше необхідності викладатися до останнього на кількох роботах. Дочка сама працювала і забезпечувала себе, а мені багато не треба. На той час я вже поставила на собі хрест як на жінці. Можна сказати, що не жила, а доживала.
– Мамо, ну ти що ти таке говориш? Ти що в цьому житті бачила? Нічого! Ось і живи для себе, у тебе ж тільки життя починається, – переконувала мене Анжеліка, але мені нічого не хотілося, така я була виснажена і втомлена своїм одноманітним життям.
Я звикла, що завжди повинна кудись бігти, поспішати і щось робити. А тепер все, стоп! Анжеліці нав’язуватися не хотіла, у неї своє життя, я розумію. Моя допомога тоді їй тільки заважала. А я приходила після роботи в порожню квартиру і вовком вити хотілося. Так було самотньо і незвично. Батьків моїх на той час вже не було.
Дочка мене, звичайно, відвідувала, але не могла щодня приїжджати. Я не наполягала. Вважала, що своє життя я вже прожила, а псувати життя дитини не маю права. Вона молода, у неї все попереду, вона буде щаслива, а не як я. Відчувала я себе абсолютно втраченою.
На щастя, довго мені в такому стані бути не дали. Анжеліка скоро вийшла заміж і оголосила про дитинку. Це мене сколихнуло, дало поштовх. Життя знову закрутилося, оскільки тепер я жила в передчутті народження внучки. З’явився новий сенс, я знову відчувала, що потрібна їм.
Коли Анжеліка народила, я майже весь вільний час проводила у неї, намагалася захистити її від зайвих навантажень. Зятя вдома майже не було, він дуже багато працював, зате у сім’ї було все, що треба, грошей вистачало. Мені ж було радісно, що я знову потрібна, знову при ділі.
Приблизно через вісім місяців Анжеліка вже оговталася і запропонувала мені вийти в декрет і сидіти з онукою Надійкою, а вона вийде на роботу, щоб допомагати чоловіку забезпечувати сім’ю. Я була тільки за. Діти пообіцяли, що будуть мені платити, хоча я і відмовлявся, але вони наполягли. В результаті, всі залишилися задоволені – дочка робила кар’єру, а я насолоджувалася часом з онукою і вела господарство у молодих.
Коли маленька пішла в садок, я ходила з Надійкою на все лікарняні, забирала її з садочка, приводила додому, водила на гуртки. До приїзду дітей з роботи встигала приготувати вечерю, а потім їхала до себе. Мене все влаштовувало, хоча часом було важкувато, але я відчувала, що живу і дихаю на повну.
Того року Надійка пішла у нас в перший клас. Близько від квартири дітей шкіл ще не було, новий мікрорайон, зате була близько від мене, туди ще дочка свого часу ходила. Вирішили, що Надійка піде туди. Я до того моменту вже вийшла на пенсію, пішла з роботи, залишивши собі тільки підробіток віддалений, з дому, тому внучка після школи була на мені.
Я її забирала, годувала обідом, робили з нею шкільні вправи, а потім йшли гуляти або я вела її на гурток, де потім чекала її з занять і ми йшли додому або в парк. Саме під час цього очікування Надійки з танців я і познайомилася з Андрієм. Він теж внучку водив на гурток.
Ми бачилися кілька разів, ввічливо віталися, але в черзі нудно, а до телефонів ми обидва не привчені надто, не за віком воно нам. Щось розговорилися, Андрій виявився приємним співрозмовником. Спочатку просто розмовляли, поки чекали дітей, потім кілька разів разом з онуками після занять ходили в парк.
Я не надавала особливого значення всім цим прогулянкам і розмовам. Мені в голову не приходило, що Андрій бачить в мені жінку, оскільки я її в собі не бачила вже дуже давно. Тому коли він попросив у мене номер телефону, а ввечері подзвонив і покликав прогулятися удвох, без дітей, я розгубилася. Але погодилася, мені була приємна його компанія.
Сам Андрій теж давно овдовів, у нього теж дочка, яку він виховував за допомогою своєї мами, тому що з новими стосунками у нього не складалося. Тепер також весь час приділяє внучці. Зустрілися дві самотності, дві схожі долі, так би мовити.
Ми почали багато часу проводити разом з Андрієм. Він запрошував мене в театр, де я не була зі шкільних часів дочки, ходили в кафе, кіно. Світ відкрився мені з якогось незнайомого і нового боку. Я якось непомітно для себе почала згадувати, що я ж насправді жінка. І за нинішніми мірками ще навіть нестара, мені 55 скоро.
Раніше діти часто залишали у мене Надійку на вихідних, коли їхали кудись з друзями відпочивати. Я була тільки за, але зараз на вихідні у мене з’явилися свої плани, ми з Андрієм збиралися з’їздити на базу відпочинку. Тому коли Анжеліка в п’ятницю заявила, що в суботу дитина на мені, я відмовилася. Вперше у житті я відмовилася.
Якби вона попередила заздалегідь, звичайно б, я посунула плани. Але ось так раптово змінювати плани було вже незручно. Про це я сказала дочці, на що отримала здивований погляд. Я пояснила, що у мене вже своя поїздка запланована і попросила Анжеліку надалі мене заздалегідь повідомляти про свої плани. Дочка мені тоді нічого не відповіла.
Ми добре провели час з Андрієм, в понеділок я, як завжди зустріла внучку зі школи, позаймалася, погодувала, а ввечері відвела додому, все як завжди. Тиждень все було добре, поки в п’ятницю дочка знову мене не приголомшила проханням забрати внучку на вихідні. Мені знову довелося відмовитися.
– Ми ж домовлялися, що ти будеш попереджати мене заздалегідь. Я не можу, вже маю свої плани на вихідні.
– Та знаю я, які у тебе плани! Знову з тим дідом зустрічатися будеш. Мені Надійка вже давно про твої побачення розповіла.
Такий тон мене обурив, зрештою, це моя особиста справа, я не прошу багато, просто попереджати заздалегідь про плани, в яких я беру участь.
– А я що можу зробити, якщо нас тільки сьогодні покликали? Відмовлятися зі словами “Вибачте, у мене на старості років мама дахом попливла і по побаченням бігає”?
Мене зачепили її слова і я зажадала, щоб вона вибачилася. Але Анжеліка наполягала на тому, що раніше я була бабуся як бабуся, а тепер займаюся нісенітницею.
– Все життя сама прожила, бідкалася мені, що тобі тільки доживати залишилося, а тепер хвіст розпушила! Ти ще заміж зберися!
– Може і зберуся, не тебе мені питати. Пораділа б за мене!
– Чому мені радіти? Що тобі на внучку байдуже стало через якогось діда? Велика радість!
Я пішла, грюкнувши дверима. Такої злості я не відчувала ніколи. Сльози самі котилися по щоках. Це мені байдуже на внучку? Так вона на моїх руках виросла! Таке відчуття, що дочці я потрібна тільки як безкоштовна нянька, а з моїми інтересами вона рахуватися не хоче, не хоче поважати мої бажання і потреби, не вміє за мене радіти.
Все життя я присвятила тому, щоб Анжеліці було добре, щоб внучці було добре. Я ж не відмовляюся і далі допомагати, просто прошу попереджати заздалегідь і дати мені трохи свободи. Невже я так багато прошу?
Знаєте, я все одно продовжу стосунки з Андрієм, бо вони роблять мене щасливою. Навіть попри те, що близькі мене не розуміють.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
