Усі очікували, що я одружуся з ідеальною картинкою: успішною, світською і такою, що пасує моїй кар’єрі. Я ж вибрав тишу, щирість і дівчину, яка щоранку, задовго до світанку, співає старовинні пісні, миючи підлогу у моєму офісному центрі

Я знаю, що багато хто з моїх знайомих і навіть родичів не схвалює мої стосунки з Наталею. Деякі відкрито сміються, інші шепочуться за спиною. Вони вважають, що “дівчина-прибиральниця” — це не пара для такого, як я. Вони не розуміють, що Наталя має те, чого бракує всім їхнім “успішним” кандидаткам: справжню душу і щирість. Для мене її робота — це просто робота, а не мірило її цінності чи моєї любові.

— Миколо, ти серйозно? Ти збираєшся одружитися з прибиральницею? — голос моєї сестри Лесі був сповнений незрозумілості, він лунав наче гучний дзвін у тихій кав’ярні.

Я намагався зберегти спокій, хоча це було непросто.

— Лесю, перестань. Це моя справа, і твоє ставлення мене не цікавить.

— А мені не цікаво, як ти потім будеш виправдовуватися перед нашими друзями. Згадай, як це виглядало, коли ти привів її на день народження Олега? Вона навіть не знала, як правильно тримати келих! Усі бачили, як вона почувалася ніяково.

— Вона вперше була на такому заході, — відповів я, відчуваючи, як усередині наростає обурення. — І знаєш, що? Вона була найщирішою людиною у всій кімнаті, на відміну від усіх тих “світських” пань, що там були.

— О, звичайно. А її робота? Прибирати чужі офіси! Як ти збираєшся це пояснювати? “Моя дружина — фахівець із клінінгу”? Ти сам себе не чуєш, брате? Ти ж керівник відділу, маєш гарну зарплату і перспективи. Ти міг би мати будь-яку. Я могла б познайомити тебе з Кирилом, його дочка закінчила європейський університет, має свій бізнес…

— Досить! — я підвищив голос, що привернуло увагу сусіднього столика. — Я люблю Наталю не за диплом чи рахунок у банку. Я люблю її за те, яка вона. І якщо тобі це не подобається, це твоя проблема, а не моя.

Леся хмикнула, підіймаючи свою дизайнерську сумочку.

— Добре. Роби, що хочеш. Але не дивуйся, коли наші батьки відвернуться від тебе. І запам’ятай, вона ніколи не стане частиною нашої родини, поки не знайде собі гідної роботи. Я попередила.

Вона пішла, залишивши мене самого з гірким присмаком розчарування. Це був лише один із десятків таких епізодів.

Ми познайомилися на роботі, хоча і не зовсім так, як можна було б подумати. Я працюю у великій IT-компанії в місті Кропивницький.

Наталя працювала в клінінговій фірмі, яка обслуговувала наш офісний центр. Вона приходила дуже рано, задовго до того, як більшість працівників починала свій день. Я ж часто засиджувався допізна або приходив раніше, щоб зосередитися, коли ще було тихо.

Одного ранку, це було десь на початку квітня два роки тому, я сидів за своїм столом, переглядаючи якісь складні коди, і почув тихий спів. Співала вона, миючи підлогу в коридорі. Її голос був чистим, як кришталь, і мелодія — старовинна українська пісня — торкнулася чогось глибокого в мені.

Я вийшов по каву і побачив її. Маленька, тендітна, з волоссям, зібраним у просту косу, у робочому одязі. Вона посміхалася сама собі, і в цій усмішці було стільки світла.

— Доброго ранку, — сказав я, і вона здригнулася, обернувшись.

— Ой, вибачте! Я не помітила, що ви вже тут.

— Усе гаразд. У тебе дуже гарний голос.

Вона почервоніла, опускаючи погляд.

— Дякую. Я просто… мені так легше працювати.

Ми почали спілкуватися. Спочатку це були лише короткі фрази: про погоду, про те, чи не заважає вона мені. Потім наші розмови ставали довшими. Вона розповіла, що родом із маленького села на Полтавщині, що переїхала до міста, щоб допомагати батькам. Вона мріяла відкрити маленьку квіткову крамницю, але поки що збирала гроші. Вона не скаржилася на свою роботу, навпаки, говорила, що цінує можливість чесно заробляти.

Мене підкорила її простота і доброта. Я звик до дівчат із нашого кола: самовпевнених, трохи цинічних, які завжди оцінюють чоловіка за його статусом. Наталя була іншою. Вона могла годинами говорити про свої улюблені польові квіти або про старі бабусині рецепти.

Я запросив її на побачення. Це було трохи ніяково, коли я, одягнений у дорогий костюм, чекав її біля її роботи, поруч із її службовим автобусом.

— Куди ми йдемо? — запитала вона, коли ми сіли в мою машину.

— Сюрприз.

Я повіз її не в модний ресторан, а в парк за містом, де ми влаштували пікнік. Я бачив, як вона насолоджується кожною дрібницею: сонцем, запахом трави, моїми розповідями про зірки. Того вечора я зрозумів, що закохався.

Проблема почалася, коли я вирішив представити її друзям і родині. Мої батьки, які самі досягли всього завдяки праці, спочатку поставилися до Наталі стримано, але з повагою. Проте їхні друзі та моя сестра Леся зробили все, щоб змінити їхню думку.

— Миколо, ти маєш це зрозуміти, — сказав мені батько якось увечері, коли ми залишилися наодинці. — Ми не проти Наталі. Вона справді добра дівчина. Але ти повинен думати про майбутнє. Твій статус, твої можливості… Ви з нею з різних світів. Хіба ти не боїшся, що вона потім почне соромитися свого минулого?

— Я боявся, що ви будете соромитися її роботи, тату. Але я помилявся. — Це була не зовсім правда, я справді цього боявся.

Найгіршим був вечір, коли мій друг Кирило, який нещодавно одружився з донькою великого чиновника, влаштував вечірку. Я привів Наталю. Вона дуже хвилювалася, одягла свою найкращу сукню, але все одно виглядала простіше, ніж інші гості.

Під час розмови Кирило, який на той момент уже трохи випив, підійшов до нас.

— Миколо, ти молодець! Завжди казав, що ти чоловік без комплексів. Бачиш, а я думав, ти жартуєш, коли сказав, що твоя дівчина займається прибиранням. Справжній оригінал! — він голосно засміявся, і кілька людей обернулися.

Я відчув, як Наталя, що стояла поруч, напружилася і опустила голову. Мені стало прикро за неї, і я був готовий у будь-який момент втрутитися.

— Кириле, це не смішно, — сказав я максимально спокійно. — Вона працює. У цьому немає нічого поганого.

— Так, працює. А моя дружина, між іншим, керує благодійним фондом! Відчуваєш різницю?

Наталя тихо прошепотіла мені:

— Миколо, я, мабуть, піду. Мені треба додому.

Я подивився в її очі. У них не було сліз, була лише гіркота і якесь майже покірне прийняття ситуації. Це мене вразило сильніше, ніж будь-які образи.

— Добре. Я відвезу тебе.

— Ні. Я сама. Будь ласка, залишайся. Ти ж давно не бачив друзів.

Я не міг її залишити. Я вибачився перед Кирилом, сказавши, що нам треба терміново їхати.

У машині ми довго мовчали. Потім вона порушила тишу.

— Миколо, можливо, Леся і твої друзі мають рацію. Ми… різні. Мені некомфортно в цьому світі, і я не хочу, щоб ти почувався ніяково через мене.

— Ніколи не кажи так! Ти не винна, що вони такі обмежені. Вони судять про тебе за одягом чи професією, а не за твоїм серцем. Мені байдуже, що вони думають. Я люблю тебе, Наталю. І це все, що має значення.

Я обійняв її і відчув, як вона нарешті розслабилася в моїх обіймах. Того вечора я вирішив, що більше не буду приводити її на такі заходи. Наша любов не потребує їхнього схвалення.

Пройшов ще рік. Ми живемо разом, знімаємо невелику, але затишну квартиру. Наталя продовжує працювати, але вона також почала відвідувати курси флористики. Вона знайшла невелике приміщення, яке можна буде орендувати під її майбутню крамницю. Це станеться не скоро, але вона горить цією ідеєю. Коли вона розповідає про троянди чи лілії, її очі випромінюють таке захоплення, яке я рідко бачив у людей, які говорять про свої мільйонні проєкти.

Моя зарплата дозволяє нам жити добре. Я міг би сказати їй, щоб вона залишила свою роботу, але я знаю, як для неї важливо досягти своєї мрії самій. Я поважаю її прагнення.

Леся досі зі мною майже не спілкується, час від часу надсилаючи мені посилання на профілі “гідних” дівчат. Батьки здалися і тепер іноді запрошують нас на обід. Вони все ще дещо напружені, але бачать, наскільки я щасливий.

Я не помилився. Наталя справді особлива. Вона не намагається змінити мене, не вимагає дорогих подарунків, вона просто є. І в її присутності я почуваюся самим собою.

Нещодавно я зробив їй пропозицію. Це було не в ресторані, а вдома, серед кімнатних рослин, які вона вирощує на балконі. Я подарував їй не діамантове, а просте срібне кільце з гравіюванням, яке мав нанести ще мій прадід. Вона не стримала емоцій, обійняла мене і прошепотіла:

— Так! Я така щаслива!

Коли ми святкували цю новину з кількома моїми найближчими друзями, які прийняли Наталю, як свою, я подумав про Кирила і Лесю. Вони, мабуть, так нічого і не зрозуміють. Вони шукають ідеальну картинку, а я знайшов справжнє щастя. Я не одружуюся з прибиральницею. Я одружуюся з дівчиною, яка має серце, повне світла, і мрію, яку вона втілює крок за кроком.

Я знаю, що після весілля розмови не вщухнуть. Будуть погляди, шепіт і засудження. Але тепер мені це справді байдуже. Ми з Наталею створюємо свій світ, де немає місця для чужих стереотипів. Я впевнений у ній і в наших почуттях.

Чи доводилося вам колись вибирати між любов’ю і очікуваннями суспільства? Що для вас виявилося важливішим у житті?