Степан завжди був господар на все село. Був… А тепер нічого не хочеться…

Життя якось враз втратило всю суть. Бо ж для чого старатись, для кого ж і для чого ж робити? Залишився ж один однісінький… Хата величезна, і хлів добротний, і подвір’я, та із кожного кута віє якимись холодом, пустотою.

Пів року тому пішла з життя Степанова дружина Настя. Рано пішла. Бо хіба ж то роки – п’ятдесят із хвостиком. Пішла Настя раптово, Степан більше ніж місяць не міг до цього звикнути, не міг із цим змиритись… Навіть, бувало, підсвідомо шукав у хаті – знав, що має бути десь тут, поруч… Та дні минали в самоті і на душі ставало дедалі важче.

Настя та Степан познайомились в Польщі. Хоча родом обоє були з України, в чужину доля закинула на заробітки. Настя була сирота, а Степан із багатодітної родини, тож допомоги обом було чекати нізвідки. Степан справжній красень: високий, стрункий,чорнявий. Усі дівчата біля нього так і вились. А юнак сподобав собі Настю – маленьку, тиху, навіть непримітну. Мабуть, тому, що дівчина була надзвичайно доброю, вихованою, згідливою. А от Степан був хлопець гарячий: коли щось не так, як він хоче, все криком, а бувало, й кулаками вирішував… Та Бог, видно, так людей у житті парує…

За якийсь час відчула Настя, що чекає дитину. Розповіла про все Степанові. “Гаразд, житимемо разом”, – сказав. Про одруження ні слова, а вона мовчала. І тільки коли донечці Катрусі виповнилося чотири рочки, Настя зі Степаном розписалися. Та чи стала Настя від того щасливішою?.. Ой, не стала. Тепер Степан це добре розуміє. Дякувала жінка хіба за те, що її дитина має законного батька, ото й, певно, все…

На той час Настя і Степан уже повернулися в Україну, почали будувати хату в тому ж селі, де жили чоловікові батьки. Працювали обоє. Та чи були між ними якісь почуття? Мабуть, ні. Часто вечорами Степан ходив “розвіятись” і додому приходив аж уранці наступного дня, а то й за декілька днів… Нерідко й напідпитку лаяв Настю, ображав. Отак, як кажуть, ні про що, ні за що. Часто жінка брала маленьку донечку і втікала з дому – чи то до сусідів, а коли тепло було надворі, то в садок, за хату. Там обидві й ночували…

Згадуючи це, нині вже не молодий чоловік хапається за голову: “Ой Настенько, Настенько, якби то життя повернути назад, бодай на пару місяців, та я б… Та я б навколішки в тебе пробачення просив… Руки тобі цілував би…”.

За якийсь час у Степана з Настею народився ще й синочок, Василько. Дітей Степан наче й любив, але дуже вже суворий з ними був. І Катруся, і Василько, навіть коли підросли, боялись його. Не знаходилось у Степана до сина і доньки доброго слова. Дивна була ця Степанова любов. Щоправда, коли діти школу закінчували, поїхав чоловік на заробітки на навчання їм заробити. Тут нема що Бога гнівити – дав, як то кажуть, він їм обом вищі освіти.

Та коли повернувся з тих заробітків! Господи, певне, було б краще, якби й там залишився. Десь рік, а то й більше, телефонувала до Степана якась жінка. Бувало, Настя підніме слухавку, то та пані тільки й те говорить, що Степан до неї піде, бо лише її кохає. Та й сам Степан не приховував своїх стосунків з тією жінкою. Навіть казав дружині, що вижене її з дому, а на її місце коханку приведе, та вже як законну дружину… Настя все це вислуховувала, але мовчала. Розуміла: скаже бодай слово – заробить на горіхи… Скільки ж там тієї Насті– як кажуть, пушка духу.

А за якийсь час знайшов Степан молоду коханку в сусідньому селі. Усі про це знали, всі про це говорили. Микола хвацько ходив селом: дивіться, мовляв, який я ще козак! А Настя опускала очі, соромилась: діти вже дорослі, негоже, щоб показували на них пальцем через тата… Ой, скільки було в нього ще потім тих коханок! Навіть на Катрусине весілля одну привів. Це було найважче.

“Ой Настю, а чого ж ти мовчала? – знову хапається за голову не молодий Степан. – Скільки ж ти натерпілася, бідолашна!.. Та прогнати треба було мене! Прогнати!..”

Згодом діти поодружувались, але жити пішли окремо. Хоч і будинок великий, добротний – тут нема що казати: Степан був господарем на все село, і гроші вмів заробити, – але ні син, ні донька не хотіли жити під одним дахом з батьком. Навіть коли в гості приїздили, а він, Степан, до кімнати заходив, раптово переривали розмову. І таємниць ніяких наче не говорили, а ніби й далі, як у дитинстві, боялись батька.

І навіть коли Насті не стало, донька то принаймні раз на місяць до батька зателефонує, а син зовсім відрікся. Ні будинку не хочуть, ні знатися з ним…

Коли діти роз’їхались і залишились вони разом із Настею, менше почав Степан випивати і з коханками вже ніби не водився, але до дружини завжди мав за що вчепитися: то їжу не досолила, то пересолила, то не там щось поклала, то занадто холодне, бо занадто гаряче… І завжди в хаті лайка… Не мала бідолашна Настя життя й далі. Як і завжди мовчала: ніколи не обзивалась. Тихенько жила, так само тихесенько й згасла…

Не думав Степан, що так йому важко буде після без дружини. Спершу ніби бракувало її в хаті, а потім з’явилась у душі якась пустота.

Тепер часто отак сидить Степан на стільці біля хати і згадує життя. Не старий ще, але вже один, міг би й вдруге одружитись, чи бодай якусь господиню у дім привести, та Степан про це й не думає… Хватить… Нагулявся.

“Ой Настю, Настю, якби то життя повернути назад, – щоразу говорить подумки. – Та я б… Та я б!..”

Але змінити вже нічого не можна, бо ж життя не повернеш…

Передрук без посилання на ibilingua заборонений!

Фото ілюстративне – prolviv

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook