Я й сама вже не молода, маю 59 років. Є чоловік, дорослі діти, які вже створили свої родини й мешкають самостійно, онуки.
У квітні цього року довелося забрати до себе маму, яка жила в селі на Чернігівщині, мамі зараз 88 років. Вона живе і щодня каже, що їй у нас погано, і скоріше б стало тепло, і вона поїде додому. Ми живемо в Ужгороді, не близько.
Я б не проти й сама, аби мама повернулася до себе, влітку в селі там чудово. Але справа в тому, що свій будинок у червні віддала моєму братові, який з родиною переїхав в нього з Одещини. І він повністю вже оформлений на нього за її згодою.
Вся біда в тому, що їм мама там не потрібна і вони не приховують від цього.
Поїхала вона було туди минулого літа. До них вона їде чистенька, доглянута, здорова з поправкою на вік. А за місяць приїжджає вся в такому стані, що й описуватине хочеться.
Хоча мій брат живе добре, чистота і порядок у них. Але мама нікому там не потрібна. У мене починала жити в невеликій 12-метровій кімнаті, тобто речі її всеі там і спати, а так у нас 3 кімнати, все для всіх. Одна ніби як спільна, і в одній ми з чоловіком. А коли онука у нас, то чоловік у спільній кімнаті спав.
Тепер мама вже у найбільшій кімнаті, чоловік навіть жартує іноді: я, каже, тепер у тещі на квартирі живу. Це ми так, між собою, щоб не дай Бог мама не почула.
Я розумію, мама старенька, проблеми вже виникають. Але так відбувається лише тоді, коли їй це вигідно. Одна з її фішок – у нас нема чого їсти, тому вона варить собі супчик. У холодильнику зазвичай є борщ, на плиті – свіжий пісний суп.
На запитання: “Навіщо ще вариш?” Відповідь: “Їсти хочу”.
На всі демонстрації моїх страв відповідь одна: «Я не знала, що є. Не бачила, не подивилася. Ой, та хіба це суп, а я не здогадалася».
І ця історія як мінімум рази 2 на тиждень повторюється. Чесно скажу, мої нерви і моїм життям пошматовані добряче. Мені б промовчати, чи сказати, ну вари. Іноді так і роблю. А інший раз – уже й скажу зайве. Та й то не кричу, а просто на підвищеному тоні. аАле, на мою думку, тон вже й не важливий. Важливий факт, що я їй кажу, що варити їй не треба.
Вона тоді знімає свій суп, виливає в унітаз, йде в свою кімнату, лягає на диван і починає голосити: «Та скоріше б уже потепліло, ноги моєї тут не буде, ти не людина, матері їжу пожаліла».
Ось учора був такий вечір, один із багатьох. Почуваюся тепер винною. Перед сном підігріла мамі кухоль молока з медом. шкода мені її. Якщо варила, значить, їсти хотіла. Говорить, не хочу, але випила.
Так, стриманості мені не вистачає. Декілька разів просила у неї вибачення за нерозуміння. Не прощає, каже, та що там, я ж і сама розумію, що втомила вас тут. Ну не шкода ж мені цієї їжі, тим більше й варить вона не з голоду.
Просто зранку все зроблено, і все на плиті стоїть. Тільки ось борщ, якщо вчора зварений, ставлю в холодильник. Решта на виду. І перше, і друге, і компот, як кажуть.
І не заважає вона нам. Просто вона примудряється цей процес організувати завжди дуже несподівано. І я дратуюся. І тепер вона з чистою совістю знову збирається «до себе додому» вже на Новий рік, і винна в цьому тільки я.
Для чого я це написала? Не знаю. Начебто і поради всі відомі. Потрібно поважати старість, більше терпіння, турботи тощо. А ось, напевно, захотілося, щоб ще й чужі люди знали, яка я нетерпима. Якщо кому належить, як оце мені, взяти стареньку маму до себе, готуйтеся заздалегідь, запасайтеся внутрішнім спокоєм і терпінням, і не робіть так, як я, бо я сама потім краюся.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
