— Олено, та ти що, серйозно? Три зефіри береш? — голос Марти лунав наче з мікрофона, а її очі свердлили мене з ніг до голови.

— А що такого? Хочу — беру, — відповіла я, намагаючись тримати голос спокійним, хоча всередині все кипіло.

— Та ти подивись на себе! Може, досить солодкого? — вона скривила губи в посмішці, яка більше скидалася на глузування.

— Марто, а тобі яке діло? Свої покупки пильнуй! — я не витримала, кинувши слова різкіше, ніж хотіла.

Увесь магазин замовк. Продавчиня Віра зупинилася, тримаючи зефір над вагами, а дві жіночки біля прилавка переглянулися. Я відчула, як обличчя палає, але відступати не збиралася.

Мене звати Олена, і я живу в невеличкому селі під назвою Зоряне. Разом із чоловіком Миколою ми виховали двох дітей: доньку Христину, яка працює економісткою в місті, і сина Богдана, який ще не визначився, куди його тягне життя. Христя вже заміжня, живе в місті зі своїм чоловіком, а Богдан хоч і мешкає з нами, але рідко буває вдома — то в друзів, то зі своєю дівчиною, то десь у мандрах.

Я завжди була схильна до повноти. Ну, нічого з цим не вдієш — люблю я і печиво до чаю, і цукерку, і, зізнаюся, зефір. Особливо взимку, коли рухаюся мало, а апетит росте разом із холодом. Микола, мій чоловік, іноді бурчить, мовляв, ще не час себе так запускати, але я завжди віджартовуюсь: «З понеділка займуся спортом!» Звісно, понеділок приходить, а я так і не починаю.

Того дня я поспішала додому від подруги Наталі. Ми пили чай, говорили про все на світі — від цін на картоплю до новин про сусідів. По дорозі додому вирішила зайти до нашої сільської крамнички. Віра, продавчиня, якраз отримала свіжий товар, і я знала, що там може бути мій улюблений зефір. У кишені гаманця лежала лише 20 гривень, але я сподівалася, що цього вистачить.

Коли я увійшла до магазину, біля прилавка вже стояли дві сусідки — Марта, яка живе неподалік, і Зоя, з іншого кінця села. Я привіталася, вони кивнули, але в їхніх очах я помітила щось дивне, ніби оцінюючий погляд.

— Добрий день, Віро! Є щось смачненьке? — запитала я, підходячи до прилавка.

— О, Олено, є зефірчик свіжий, щойно привезли, — усміхнулася Віра, показуючи на ящик із рожево-білими зефіринами.

Моє серце радісно закалатало. Я одразу витягла свою двадцятку й кажу:

— Зважте мені два, будь ласка. Думаю, на ці гроші якраз вистачить.

Віра кивнула, але тут втрутилася Марта. Її голос був такий, ніби вона чекала моменту, щоб щось сказати:

— Олено, та ти що, серйозно? Два зефіри? Може, вистачить одного?

Я відчула, як обличчя починає горіти. Марта стояла, схрестивши руки, і дивилася на мене з якоюсь дивною посмішкою. Зоя поруч хихотнула, але нічого не сказала. Я вирішила не реагувати, хоча в душі вже закипало.

— Віро, зважте, будь ласка, — повторила я, стараючись не дивитися на Марту.

Віра поклала два зефіри на ваги.

— 13,50 гривень, — сказала вона.

— О, то давайте ще один додамо, щоб до двадцятки дотягнути, — запропонувала я, думаючи, що три зефіри — це саме те, що зробить мій вечір.

І тут Марта не втрималася:

— Ну ти диви, яка вона! Я кажу — один бери, а вона три тягне!

Цього разу я не стрималася.

— Марто, скільки хочу, стільки й беру. Не твоє діло! Свої покупки пильнуй! — мій голос прозвучав різкіше, ніж я планувала, але мені вже було байдуже.

У магазині запала тиша. Віра застигла з зефіром у руках, Зоя відвела погляд, а Марта лише фиркнула й відвернулася. Я заплатила 19 гривень, забрала свої зефіри й вийшла, відчуваючи, як серце калатає.

Дома я поставила чайник, сіла за стіл і розгорнула пакет із зефірами. Але щойно я відкусила шматочок, раптом закашлялася — зефір ніби застряг у горлі. Я відклала його, зробила ковток чаю й подумала: «Невже Марта таки зіпсувала мені настрій?»

Той випадок у магазині не давав мені спокою. Я розповідала про нього Миколі, коли він повернувся з роботи.

— Колю, уявляєш, стою я в магазині, а Марта мені: «Не бери стільки зефіру, подивись на себе!» Це що, вона тепер вирішуватиме, що мені їсти?

Микола, як завжди, спокійно вислухав, попиваючи чай.

— Олено, та не бери ти близько до серця. Марта завжди була язиката. Ти ж знаєш, у селі людям тільки дай привід поговорити.

— Але ж це не її справа! — обурилася я. — Я що, в неї дозволу питати маю?

— Не маєш, — усміхнувся він. — Але й не сперечайся з нею. Вона ж тільки того й чекає.

Я зітхнула. Микола мав рацію, але мені все одно було прикро.

Наступного дня я зустріла Наталю, свою подругу, і, звісно, не втрималася, щоб не розповісти їй про вчорашнє. Ми сиділи в неї на кухні, пили каву, а я виливала все, що наболіло.

— Наталю, ти б чула, як вона мені це сказала! «Подивись на себе»! Та що вона собі дозволяє?

Наталя засміялася, відставляючи чашку.

— Олено, та Марта завжди так. Пам’ятаєш, як вона мені казала, що я занадто яскраво фарбую губи? Мовляв, у селі так не ходять. А я їй: «Марто, це тобі не подобається, а мені — в самий раз!»

— І що вона? — запитала я, відчуваючи, як настрій трохи піднімається.

— Фиркнула й пішла, — Наталя махнула рукою. — Ти не звертай уваги. Вона просто любить усіх повчати.

— Але ж це так неприємно, — зізналася я. — Я ж не лізу в її життя, не кажу, що їй робити.

— Бо ти нормальна, — підморгнула Наталя. — А в Марти, мабуть, своїх проблем забагато, от вона й чіпляється до інших.

Ми ще трохи посміялися, і я відчула себе трохи краще. Але думка про той зефір і слова Марти все ще крутилася в голові.

Через кілька днів я знову пішла до крамниці. Цього разу я була готова до будь-яких коментарів. У кишені лежало 50 гривень, і я вирішила купити не лише зефір, а й щось для вечері — може, картоплі чи макаронів.

У магазині було людно. Віра поралася за прилавком, а біля неї стояла Зоя, та сама, що була свідком моєї суперечки з Мартою. Я привіталася, намагаючись виглядати впевнено.

— Віро, дайте мені зефіру три штучки, — сказала я, усміхаючись. — І ще картоплі кілограм.

Зоя глянула на мене, але промовчала. Віра зважила зефір і картоплю, назвала суму — 42 гривні. Я заплатила й уже збиралася йти, коли Зоя раптом сказала:

— Олено, ти молодець, що не звертаєш уваги на всяке.

Я здивувалася.

— Ти про що?

— Та про Марту, — Зоя понизила голос. — Вона після того випадку всім розповідала, що ти, мовляв, образила її в магазині.

— Я образила? — я мало не розсміялася. — Це ж вона до мене причепилася!

— Та я знаю, — Зоя знизала плечима. — Але ти ж знаєш Марту. Їй аби поговорити.

Я подякувала Зої за підтримку й вийшла з магазину з легшим серцем. Може, не всі в селі такі, як Марта?

Минуло кілька тижнів, і я почала помічати, що люди в селі якось дивно на мене поглядають. Одного разу, коли я йшла до Наталі, мене зупинила сусідка Ганна.

— Олено, чула, ти з Мартою посварилася? — запитала вона, поправляючи хустку.

— Та не сварилася я, — зітхнула я. — Просто вона в магазині почала мені вказувати, що я маю купувати.

— Ой, то вона всіх так дістає, — Ганна махнула рукою. — Минулого тижня мені казала, що я занадто багато масла беру. Мовляв, дорого ж!

— І що ти їй? — поцікавилася я.

— Сказала, що мені видніше, що в хаті їсти, — Ганна усміхнулася. — Ти не переймайся, Олено. Живи, як хочеш, і їж, що любиш.

Ця розмова додала мені впевненості. Я зрозуміла, що Марта — не єдина, хто любить повчати, але й не всі в селі готові її слухати.

Одного вечора до нас зайшов Богдан, наш син. Він був у доброму настрої, приніс із собою пакет із яблуками.

— Мам, я чув, ти там у магазині з кимось не зійшлася? — запитав він, гризучи яблуко.

— Ой, Богдане, не нагадуй, — я махнула рукою. — То Марта вирішила, що має право вказувати, скільки зефіру мені купувати.

Богдан розсміявся.

— Мам, та ти що, серйозно? Через зефір посварилися?

— Не посварилися, — я зітхнула. — Просто вона мене роздратувала.

— Та не бери ти до серця, — сказав він. — Хочеш, я з нею поговорю?

— Ой, не треба, — я засміялася. — Ще подумають, що я сина на неї нацькувала.

Богдан підморгнув і пішов до своєї кімнати, а я залишилася думати. Може, я й справді занадто серйозно сприйняла ту ситуацію? Але чомусь слова Марти так зачепили.

Минуло ще трохи часу, і я вирішила, що досить ховатися від Марти. Одного дня я знову пішла до крамниці, і, як на зло, вона там була. Я зібралася з духом і підійшла до прилавка.

— Віро, зефіру дайте, будь ласка, чотири штучки, — сказала я голосно, щоб усі чули.

Марта глянула на мене, але цього разу промовчала. Я відчула себе переможницею. Віра зважила зефір, я заплатила 26 гривень і вийшла з магазину з високо піднятою головою.

Дома я знову сіла за чай із зефіром. Цього разу він не застряг у горлі. Я смакувала кожен шматочок і думала: «Нехай говорять, що хочуть. Це моє життя, мої зефіри, мої 20 гривень».

А що ви думаєте? Як би ви вчинили, якби хтось у магазині почав повчати вас, що і скільки купувати?

Імена, і гроші на ціну “зефіру” змінені за проханням автора