Уже четвертий рік ми з Артемом живемо на повному забезпеченні моєї родини, і за цей час він не витратив на наш спільний побут навіть однієї гривні зі своїх щомісячних 12 000. Коли я наважилася сказати, що нам пора самим купувати продукти, він просто відповів – “це не принципово”, а його батьки навіть не цікавляться, як ми живемо.

– Ти йому хто така, щоб вирішувати? А я, рідний батько!

– Я його дружина, Володимире Петровичу, а не стороння людина.

– Дружина, яка сидить на шиї у своєї матері та бабусі! І будеш ти тут розповідати, ким моєму синові працювати!

– Артеме, скажи щось! Чому ти дозволяєш йому так зі мною говорити?

– Кароліно, заспокойся. Він в чомусь має рацію. Їдь додому. Мені тут ще є про що поговорити з татом.

– Що значить – “їдь додому”? Ми ж приїхали разом!

– Тепер поїдеш сама. Я потім приїду.

Ми з Артемом живемо разом уже майже чотири роки, три з яких ми одружені. Весь цей час ми мешкаємо в квартирі моєї мами та бабусі Олени, і вони повністю нас забезпечують. За ці роки спільного життя Артем жодного разу не придбав мені нового одягу, не купив продуктів до нашого спільного столу, не дав мені грошей на мої особисті потреби.

Я розумію, що його зарплата зараз не дуже велика, але він отримує близько 12 тисяч гривень щомісяця. Та й якби він ті гроші витрачав хоча б на себе! Але ж ні – його одяг, від шкарпеток до курток, теж купує моя мама за свій рахунок.

Звісно, я працюю. Моєї зарплати вистачає на оплату моїх курсів з дизайну та на невеличкі заощадження, бо я мрію про власну справу, коли ми нарешті зможемо жити окремо. Але ж хіба це нормально, що дорослий чоловік, мій чоловік, повністю ігнорує фінансову відповідальність за родину, яку він створив?

А от його батьки, Людмила та Володимир Петрович, зайняли дуже зручну для них позицію. Вони ніби сказали – “нас це не стосується, розбирайтеся самі”, або “живіть як знаєте, тільки не просіть у нас нічого”. Вони абсолютно не цікавляться нашим побутом, нашими планами чи фінансовим становищем! Я просто дивуюся їхній байдужості! Адже це їхній син, їхня сім’я! Де їхня елементарна увага?

І це ще не все. Батько Артема постійно втручається в його життя, немов Артему ще 15 років. Він вирішує, де Артем повинен працювати – тільки в галузі ІТ, і крапка. Він постійно радить, як йому підстригтися, у що одягатися, навіть яку машину йому слід купити у майбутньому. Це просто безкінечні настанови!

Днями ми поїхали до свекрів у їх містечко. Ми вирішили повечеряти у них, щоб хоч один раз не їсти за рахунок моєї мами та бабусі. Під час вечері я не змогла стриматися і звернулася до Володимира Петровича:

– Чому ви так впевнено говорите, що мій чоловік працюватиме виключно у цій сфері і ні в якій іншій? Адже життя таке непередбачуване, і плани можуть кардинально змінитися.

І тут почалося… Після його слів мені стало неймовірно гірко й образливо. Я чекала, що Артем заступиться за мене, скаже, що я його дружина, що ми вирішуємо разом. Але він навіть не поворухнувся. Навпаки, він підтримав свого батька, підвищив на мене голос і, як то кажуть, “поставив мене на місце”.

Після цього я відчула, що мені тут більше немає чого робити. Я сказала йому: “Усе, збираємося і їдемо до Києва”, на що він відповів: “Їдь сама”.

Я була вражена, але зібрала речі і поїхала. Артем приїхав пізно вночі, нічого не пояснюючи і не вибачаючись.

За всі роки нашого знайомства і сімейного життя Артем жодного разу, навіть у найменшій суперечці, не підтримав мою думку. Він ніколи не ставав на мій бік, не приймав моєї позиції. Він завжди змушує мене відчувати себе винною, а сам ніби сторонній спостерігач. Навіть у побуті мені від нього немає ніякої допомоги, хоча я прошу лише про мінімальні речі.

Ось, наприклад, після сніданку. Я все приготую, накрию йому на стіл, потім прибираю зі столу посуд. Кажу йому: “Артем, будь ласка, витри зі столу крихти, а я швидко вимию посуд”. А у відповідь чую його спокійне: “А що, ти сама не можеш це зробити? Це ж дрібниці”. І я не сперечаюся, просто мовчки роблю сама.

Мені здається, що моє терпіння закінчується. Мені шкода часу, витраченого на ці стосунки. Не можу сказати, що він мене зовсім не любить, але й справжнього сімейного тепла, турботи та уваги від Артема я не відчуваю. Я не знаю, як мені далі діяти.

Я намагалася поговорити з ним, пояснити, що ми дорослі люди.

– Артеме, нам уже не 18 років. Тобі 28. Ми – чоловік і дружина. Чому ти дозволяєш своєму батькові постійно втручатися в твою роботу, у твій стиль, у наші плани? – питаю я одного вечора.

– Він мій батько, Кароліно. Він бажає мені добра. У нього є досвід.

– Звісно, але ти не дитина! Ти повинен сам вирішувати, що для тебе краще. А головне, ти повинен радитися зі мною. Зі своєю дружиною, з якою ти будуєш спільне життя. Не з мамою чи татом, – наголошую я.

– А що тут радитися? Я знаю, що мені робити. У тата завжди були слушні поради, – відповідає він, не відриваючись від комп’ютера.

А як пояснити його батькам, особливо Володимиру Петровичу, що їхній син – уже дорослий? Що постійний контроль і вказівки – це вже зайве? Що Артему потрібно вже опікуватися своєю сім’єю, а не жити так, ніби він досі підлітком у батьківському домі?

Спробувала поговорити про фінанси.

– Артеме, ми не можемо і далі жити повністю за рахунок моєї мами. Це нечесно. Ти заробляєш гроші. Я заробляю. Нам потрібно почати вкладати в наш спільний побут. Хоча б купувати продукти, чи оплачувати комунальні послуги.

– Кароліно, на що ти натякаєш? Мама ж знає, що я зараз відкладаю на майбутнє. Я ж не просто так їх тримаю.

– Яке майбутнє, якщо ти не вкладаєшся в сьогодення? Ми не можемо жити, як двоє підлітків, яких утримують. Ти ж знаєш, що моя бабуся Олена вже дуже в поважному віці, і мама не молодіє. Я не хочу, щоб вони тягнули нас на собі.

– Ну, я ж не просив їх. Вони самі допомагають. Я куплю продукти, коли буду мати більше грошей. Зараз це не принципово, – каже він з такою впевненістю, ніби це найлогічніше пояснення у світі.

Мені здається, він просто звик до цього комфорту і не хоче нічого змінювати. Це просто замкнене коло.

А останнім часом Артем все частіше заводить розмови про дитину. Він каже: “От би нам маленьку донечку. Я був би найкращим батьком”. Коли я чую це, у мене виникає багато сумнівів. Я не відчуваю його готовності взяти на себе відповідальність навіть за мене, його дружину, не кажучи вже про дитину.

Я подивилася на нього вчора ввечері, коли він грався в приставку, і подумала: “Ти справді готовий до батьківства, якщо тобі ліньки навіть посунути свою тарілку в раковину?”

Я не знаю, як змінити цю ситуацію. Чи потрібно мені взагалі її змінювати? Може, я просто занадто багато вимагаю? Я хочу, щоб мій чоловік був для мене опорою, щоб він захищав мене, щоб ми разом вирішували проблеми. А замість цього я маю ще одну дитину під моїм дахом, яка чекає, поки мама все зробить за нього.

Я розумію, що мені потрібно приймати якесь рішення. Я люблю його, але ця любов не дає мені сили миритися з цим постійним нехтуванням моєю думкою та нашими фінансами.

Що мені робити, щоб Артем нарешті зрозумів, що відповідальність за сім’ю лежить на ньому, що він повинен спілкуватися зі мною на рівних, а не ховатися за спиною батька? Чи можливо взагалі достукатися до нього, чи варто мені шукати вихід із цієї ситуації самотужки?