В Америку я летіла до своєї мрії, але дуже швидко вона “здулася”. Навіть не знаю, що б я робила, якби не рідний брат

– Ти знову мрієш про Штати? Для чого тобі це, Кароліно? – холодно, але з цікавістю запитав мій брат Давид. – Невже ти не навчилася на власних помилках?

Мене наче холодною водою облили. Давид, єдина людина, до якої я звернулася по допомогу у найважчий момент, тепер судив мене так само, як, напевно, судили б і всі інші. Але саме він, той, хто підтримав мене, міг зрозуміти, чому я тоді вирішила зробити такий крок, і як мало не зруйнувала своє життя.

Усе почалося з дитячої заздрості. Мій старший брат Давид мав американське громадянство, про яке я могла тільки мріяти. Він народився у США, коли наші батьки ще жили там, і хоч пізніше вся сім’я повернулася до України, це американське коріння стало для нього якимось особливим символом. Я ж народилася вже тут, у маленькому містечку неподалік Львова. Різниця між нами складала сім років, і здавалося, що весь той час, поки я росла, Давид жив життям, про яке я могла тільки фантазувати.

– Чому ти мене не народила в Америці, мамо? – не раз жалілася я.

– Донечко, ти навіть уявити не можеш, як було важко в ті часи, – зітхала мама. – Ми ледве зводили кінці з кінцями, а твій тато працював на трьох роботах. Повір, я мріяла про краще для вас обох, але не все так просто.

Та ці пояснення мене не заспокоювали. Вже змалечку я відчувала, що мені чогось не вистачає. Впевненості, свободи, можливостей – усього, що, як мені здавалося, мав Давид. Його життя видавалося мені ідеальним, а моє – похмурим і невдалим. Ця заздрість змушувала мене відчувати себе неповноцінною, і я несвідомо переносила цю невдоволеність на всі сфери свого життя.

Я вийшла заміж рано, але шлюб із Сашком став іще однією поразкою. Постійні “бурі”, моя невпевненість у собі та його холодність призвели до того, що наші стосунки розпалися. І замість того, щоб шукати причини у собі чи змінювати своє життя, я продовжувала захоплюватися життям інших.

Коли Давид остаточно переїхав до США, мої почуття заздрості тільки посилилися. Його історії про роботу, подорожі та нових друзів здавалися мені казковими. Вже тоді я почала фантазувати, як могла б сама жити в Америці. Це були мрії, які поступово стали одержимістю.

Усе змінилося, коли я познайомилася з “ним” – Майклом. Звичайна розмова в соцмережах про фільм, який я випадково відмітила, переросла в тривалі вечірні листування. Він був американцем, працював у страховій компанії та здавався таким розуміючим. Ми говорили про кіно, книги, життя. Його слова були такими щирими, що я вперше за довгий час відчула себе особливою.

– Ти така цікава, Кароліно. Чому ти досі тут, у цій маленькій країні? – запитав він одного разу.

Це питання підкорило мене. Я почала уявляти себе в його світі: в американському будинку з білим парканом, поруч із коханим чоловіком, який мене цінує. Майкл переконав мене, що я заслуговую на більше, і що він хоче зробити мене щасливою.

Через кілька місяців він зробив пропозицію. Весілля на відстані, документи, підписані в його штаті, – усе це звучало незвично, але я була зачарована. Я уявляла, як вийду з літака в Денвері, і Майкл обійме мене, назвавши своєю дружиною. Це було моє нове життя.

Але реальність виявилася не така. Майкл не прийшов у аеропорт. Його адреса, вказана в документах, виявилася звичайною автозаправкою. У поліції мені пояснили, що всі папери – підробка, а Майкл – аферист.

Я залишилася без грошей у чужій країні. Єдиною людиною, до якої я змогла звернутися, був Давид. І хоча мені було соромно, він відразу допоміг. Перерахував гроші на квиток додому, подзвонив своїм друзям, щоб вони мене зустріли, і жодного разу не дорікнув.

– Чому ти так наївно повелася? – запитав він тоді. – Але добре, що ти хоч одразу звернулася в поліцію. Інакше цей чоловік міг залізти в борги на твоє ім’я.

Його підтримка була для мене безцінною. Саме він допоміг мені пережити цей час і почати відновлювати своє життя. Зрештою, завдяки йому я змогла повернутися додому, влаштуватися на нову роботу і навіть почати будувати здорові стосунки.

Зараз, згадуючи цю історію, я розумію, як мої комплекси і заздрість змусили мене зробити цілу низку помилок. І найбільший урок, який я засвоїла: щастя не залежить від місця чи паспорта. Воно залежить від того, як ти бачиш себе і чи вмієш цінувати те, що вже маєш.

А тепер я хочу звернутися до вас, читачі. Чи було у вашому житті щось подібне? Чи заздрили ви комусь так, що це змушувало вас вчиняти необдумано? І як ви з цим боролися? Я дуже хочу почути ваші думки. Можливо, ваша історія допоможе комусь зробити правильний вибір і не повторювати чужих помилок.

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!