Сьогоднішня моя поїздка потягом, згадала подію, якій вже кілька років, і як сказала моя сестра: “Сиділа в мені”.
Останнім часом я часто навідуюсь до свого рідного Львова. З чоловіком та синочком ми вже п’ять років проживаємо в столиці. Так склалося, що по стану здоров’я, повинна була їхати і цього дня.
Їхала я з самого ранку. На швидкісному Хюндаї. Так, як дешевших квитків з другого класу, вже не було, прийшлось їхати у першому. Людей у вагоні було не багато. Я цьому була дуже рада, адже самі розумієте, пандемія. На весь вагон нас було біля 20 людей. Я вже собі уявляла, як подивлюсь один хороший фільм, трішечки попрацюю і… подрімаю. Та не тут то було…
В самому кінці нашого вагону їхала «весела» компанія хлопців. Ще під час фільму, будучи в навушниках, я чула їхній гучний сміх, потім додалась гучна музика, звичайно ж наших «улюблених» російських виконавців.
Всі вони гучно підспівували. Потім прослуховувались і висловлювання різного роду. І в цей момент мені згадалась одна поїздка, тим же поїздом, тільки тоді я їхала не одна, а з однорічним сином на руках.
Поїздка була довгою, самі розумієте, що дитина в такому віці себе не дуже контролює. Я звичайно ж намагалась його зайняти різними способами, але не завжди це вдавалося. Йому треба було інколи похникати. Я бачила навкруг себе невдоволені обличчя, але сподівалась, що всі ж розумінням поставляться до моєї ситуації. Яка ж я була наївна…
Так, як поїзд прибував до кінцевої зупинки вже після опівночі, мій син ближче 22 години заснув у мене на руках. Проспавши годинку він прокинувся і не розуміючи, з просоння, де він і що відбувається, почав плакати.
Я, як могла, його заспокоювала, і в цей момент, двом дамочкам, які сиділи поруч і всю поїздку «тріпали язиками» це не сподобалось. Вони в наказовому тоні попросили «Закрити дитині рота». В цей момент мені здалось, що на мене вилили відро окропу. Сама я жіночка доволі таки скромна, і мене важко вивести із себе, але це мене страшенно заділо.
Я спитала «баришень»,чи є у них діти, на що почула відповідь «Ні». Це було очікувано, бо жодна жінка, яка народила і виховала дитинку, так би не поводилась. В той час у мене ніби відкрилось друге дихання, і я, як левиця, захищала своє дитя.
І ось повертаючись до сьогоднішньої поїздки. Ніхто! Ніхто з оточуючих людей не зробив молодим людям зауваження. Так, визнаю, його не зробила і я. Сама злюсь на свій характер, і часто через нього терплю.
Але чомусь тим панянкам не було соромно так говорити про дитину. Звичайно «налетіти» на беззахисну маму з малюком куди легше, ніж зробити зауваження здоровим мужикам, від них можна очікувати, що завгодно.
Люди, давайте будемо добрішими. Давайте разом змінимо цей світ на краще!
Всім добра!
Автор – Наталя У
Спеціально для ibilingua.com
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
